9 лютого Ліна Василівна перервала свій тур Україною, на який чекали мільйони. Як повідомляє видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «зустрічі з читачами Кривого Рогу та Острога відсуваються на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовуються». На жаль, ця подія стала топ-новиною, що облетіла всі українські ЗМІ. 10 лютого українські канали показали різні сюжети, в яких виринало, що поет «образився», що поет «помстився». За словами організаторів туру, «каталізатором такого рішення видатної письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру». Однією з причин «зриву», зокрема, стала «тепла зустріч» у львівському «Кабінеті», де Юрій Кучерявий та Ігор Котик намагалися не вельми культурно проаналізувати хиби «Записок українського самашедшого». Звичайно, в осерді будь-якої культури має бути передовсім критична настанова. Але критика не повинна переходити етичні межі. Висновки, озвучені в »Кабінеті», навряд чи можна назвати притомними й аргументованими. Деякі висловлювання, що пролунали на вечорі, можна побачити тут (http://zik.com.ua/ua/news/2011/02/07/270856), а почути вживу ось тут:http://dzyga.com/podcast/2011/02/10/poza-ochi-zapysky-ukrajinskoho-samashedshoho-liny-kostenko/.

 

Безперечно, кожний має право на критику. Але де межа в критиці посутній і критиці, орієнтованій на паплюження? Важливе питання для наших психологів і соціологів культури. Одразу після самої події були оприлюднені різні висловлювання й коментарі, мовляв, усе було не так, і журналісти, як завжди, все перекрутили. Але часу не повернути. Проте й це не було єдиним поштовхом до скасування зустрічей у Львові. На жаль, ситуація з розподілом запрошень набула нечуваної форми. Квитки продавали, спритні ділки перетворили зустріч з Поетом на бізнес і предмет збагачення. По-третє, як це часто буває в Україні, одну булаву не можуть поділити два гетьмани в одній Львівській області. А чи можна поділити не булаву, а Поета? Все це, на превеликий жаль, змусило Ліну Василівну скасувати зустрічі у Львові й перенести на невизначений термін подорожі до інших міст. Зрозуміло, ця новина стала громом серед ясного неба для тисяч читачів і шанувальників. Але в ситуації винні передовсім ми — ті, хто не зміг провести зустріч на належному рівні, хто вирішив, що Поет може бути власністю і джерелом для провокацій. А відтак Поет повинен відійти від абсурду і працювати.

 

Безперечно, зустрічі Ліни Костенко стали для українців рятівним озоном. Без нього українська нація захлиналася в словах, які втратили здатність бути джерелом солідарності. А розстаралися для цього наш політичний псевдобомонд і наша культурна «еліта». До чого привчило нас телебачення — до ґламуру? Ми ж знаємо тепер, скільки коштують діаманти, які купила дружина мера, куди літають відпочивати олігархи й де навчаються діти народних обранців. Ми знаємо все. «Навіщо ми до всього звикли? Навіщо звикло все до нас?» — запитує в одній з поезій у збірці «Річка Геракліта» Л.Костенко. А все до нас і не звикало. Здичавіле людство розплачуватиметься за свої вчинки апокаліпсисом, який буде логічним завершенням політики брехні, пристосуванства й користолюбства.

 

І лише Поет міг би позбавити нас цього душевного й дешевого бруду. Але ж це тепер сприймається як пуста балаканина, пафос. Може, легше, сидячи на форумах, підсміюватися над тим, як поливають брудом свої своїх? Не маючи хисту сприйняти текст критично й адекватно («Записки українського самашедшого»), ми краще спаплюжимо цей текст і себе заразом.

 

Акція у Львові, на жаль, не вкладається в рамки культурної реакції на вихід значущої (нехай і дискусійної) книжки в Європі чи Америках. Але не треба шукати причину переривання туру лише в одній дії молодих літераторів. Це лише малий і неприємний факт, який прокладає шлях до більших інсинуацій. Усі ми спричинилися до цього трагічного рішення. Львівщина показала себе не найкраще — на жаль, керманичі вирішили створити бізнес, використовуючи Поета, який узагалі-то живе на Парнасі й не потребує метушливої слави. Дивним чином зустріч з Поетом спровокувала конфлікти й непорозуміння в різних ешелонах. А для чого ці зайві заворушення? В час неспокою митцеві годиться дистанціюватися і працювати.

 

Поет страждає від навколишнього бруду. Поет повинен усамітнитися, аби працювати з відстані великого часу. «От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі». Так завершується роман. А хто насправді триматиме оборону в Україні — «противсіхи», прихильники нібито ґендерної рівності й бізнес-демократії?

Ліна Костенко — це криголам. А головне — цей криголам (даруйте за поширення цього образу) об’єднує Україну. Перед лицем Поета Харків не ділився на україномовних і російськомовних. Так само було б і в Донецьку, і — не побоюся сказати — в Севастополі. Це засвідчили зустрічі з читачами в Рівному, Києві та апофеоз у Харкові. Всі України об’єдналися заради Поета. І лише мала частина тих, хто народився в час перемін, хто не зміг сформувати в собі адекватної системи цінностей, хто не став гідним для себе і для інших, знищив те, що давало порятунок сотням тисяч читачів. Усе це, безперечно, буде схвалене «на ура» і деякими можновладцями, і деякими «противсіхами».

 

У ХХІ столітті ми підхопили хворобу «неоцинізму», про яку попереджала Ліна Костенко на початку 90-х. Нові прибічники демократичного псевдокультурного, порнократичного тоталітаризму? Чому в постмодерний час з’являються хай плюгавенькі, але інквізитори? Чому в постпостмодерний час можлива інквізиція? Може, від нестачі справжньої України модерної?

Хто ми після цього? Народ чи чернь? Пристосуванці, які в усьому бачать те, що хочуть побачити, здичавілі від культури піару й культури інтелектуального порно? Чи можемо ми сказати: «Хвилино, спинись!». Чи можемо ми відчувати повагу до себе, до Іншого і до своєї культури?

 

У ХХІ столітті треба ділити Поета, не беручи до уваги народної любові, не беручи до уваги інтересів читачів, які так чекали на цю зустріч?! Може, колись, через тисячу років, у ХХХІ столітті, знайдуть неопалимі рукописи й здивуються нащадки з Росії, Європи, Австралії чи Америк, котрі прийдуть сюди: яка потужна нація була, які потужні рукописи лишилися! «Записки…» Ліни Костенко.

 

Поет, що вийшов з багатолітнього мовчання, опиняється в центрі непристойного балагану. Персонажі, яких учора заледве міг розшукати google, прокидаються «знаменитими» — нарешті! Десятки тисяч посилань, і все на них. І дешево ж здобулися на таку «славу»: вищирилися на поета — бо впізнали в романі себе. Розцитовано їхнє хамство — а як приємно. Шкода, що в академічному Львові не вчувається суттєвої відмінності між науковою критикою і гавкотом. І все це відбулося у Львові — в красивому місті з більшістю красивих людей. Тільки от зустріч із Поетом перетворили на щось некрасиве — і критики, і можновладці, і театр, де мала відбутися подія… Залишається тільки вибачитися перед тими, хто, не маючи зерна неправди за собою, просто чекав на цю зустріч з Поетом. Хочеться вірити, що зустріч буде перенесена й таки відбудеться, коли «страсті» вщухнуть і коли люди, причетні до таких заходів, зрозуміють, що не можна перетворювати красиве на балаган і спосіб наживи. І на сьогодні ми поки що — брудна нішка в цьому всесвітньому лабіринті брехні. Поет пропонує рентген наших фатальних хвороб, готовий до діалогу з нами, прагне разом зі своїм читачем збагнути, що буде з нами завтра? Ні, в нас від цього нервова гикавка — як від слів «патріотизм», «відповідальність».

 

Чи відповідальне Місто Лева за купку невігласів? І так — і ні. На жаль, не чутно Голосу, який перекрив би цей вереск і цинізм, що на них дехто хотів перетворити зустріч із Ліною Костенко. Тому сьогодні Ліна Василівна потребує передовсім розуміння, а не галасу. І вона прийде до свого читача — попри всі перешкоди тих, хто зустрічі перетворює на брутальний бізнес і самопіар.