Передусім, чого варта сама обіцянка? Стаття 4 Конституції України, зокрема, стверджує: „В Україні існує єдине громадянство”. Змінити Конституцію – навіть у разі перемоги на виборах – Віктор Янукович не зможе, його наказу чи розпорядження буде для того явно недостатньо. Потрібна згода більшості Верховної Ради – притому, більшості не арифметичної, а конституційної. Чи набереться така на підтримку даної новації? Тут відповідь може бути однозначною: ні. Принаймні, до 2006 року. Але, припустимо, Конституційний Суд стверджуватиме, що під поняттям „єдине громадянство” тут малася на увазі наявність спільного, загальноукраїнського, а не несхвалення державою отримання подвійного, тобто, ще й іншого, окрім українського. Навіть у такому разі питання про подвійне громадянство належить до питань, правове регулювання яких перебуває у компетенції Верховної Ради й аж ніяк не Президента. Із усього того може випливати два висновки: або кандидат у президенти дав обіцянку, наполягати на виконанні якої в разі обрання не надто збирається, або ж у разі свого обрання він прагнутиме абсолютних повноважень аж до права особисто (одноосібно) ухвалювати закони України.

Але, припустимо, подвійне громадянство таки офіційно визнано. Що чекає на людей, які скористаються з такої можливості? Сьогодні, приїжджаючи до Росії, громадянин України перебуває під захистом консульств своєї країни. Чи є той захист реальним, чи насправді українці на території Росії можуть розраховувати на допомогу власного МЗС, – то питання якості роботи консульських служб. Законодавчо Україна забезпечує й мусить забезпечувати такий захист. Натомість у будь-якій країні, яка визнає подвійне громадянство, діє універсальний принцип: перебуваючи на території держави, її громадянин не має права посилатися на права, що випливають із його іншого (іноземного) громадянства. Тобто, на території Росії „подвійний” громадянин буде розглядатися лише як громадянин Росії й ніхто більше. Знаючи про „специфічні” риси російських правоохоронних органів і „специфічне” їхнє ставлення до прав навіть власних співгромадян, чи так уже розумно буде нехтувати хай оцінюваною як примарна, але все ж можливістю отримати захист власної Батьківщини?

Надто важливим видається наступний аспект, оскільки він може безпосередньо вплинути на те, яким шляхом розвиватиметься Україна надалі, й до якої міри ми, громадяни України, зможемо на ці процеси впливати. Адже питання подвійного громадянства – а тим більше якщо воно стане предметом міждержавної угоди – процес обопільний. І якщо громадяни України зможуть вільно отримувати ще й російське громадянство, то, за логікою речей, і громадяни Росії зможуть вільно отримувати ще й українське. Навіть якщо відпочатково про це не йтиметься, дуже скоро росіяни висловлюватимуть цілком слушне обурення: а чому їм можна, а нам – ні? Майже немає сумнівів, що саме до цього „гласу народу” російська влада охоче дослухається. Так, угода про подвійне громадянство Росії з Туркменистаном, нібито, не спонукало надто багатьох росіян отримати про всяк випадок ще й туркменські паспорти. З Україною – і в цьому немає сумнівів – буде не так. І через те, що багато росіян отримають українське громадянство, так би мовити, з ідейних міркувань („нас розділили, а я цього не визнаю й визнавати не хочу”), і через те, що, скажімо, їздити на відпочинок до Криму з українським паспортом у кишені й приємніше, й надійніше, й дешевше – останнє стосується, наприклад, готелів.

Отже, скільки мільйонів (чи десятків мільйонів) нинішніх росіян раптом згадають про своє українське коріння, родинні зв’язки та інші підстави стати українцями? Ну а, отримавши українське громадянство, всі ці люди отримають усі його атрибути. І серед них – виборче право, тобто право обирати Верховну Раду та Президента. Питання про відкриття українських виборчих дільниць на території Російської Федерації в такий спосіб утратить усю свою дискусійність: такі дільниці муситимуть існувати, й буде їх – цілком можливо – ледь не стільки ж, як і всередині України. Ну не будуть же мільйони законних і повноправних громадян України товпитися під консульствами! Ці дільниці, втім, будуть істотно відрізнятися від розташованих на терені України: все, що відбуватиметься довкола них (а якщо вони розташовані не на території дипломатичних представництв, то й усередині них), перебуватиме цілковито в руках росіян. У їхніх же руках перебуватиме й процес транспортування бюлетенів – принаймні, російські правоохоронці можуть цілком справедливо зауважити, що ті бюлетені не мають до них жодного стосунку й ніяких зобов’язань у плані їхньої охорони на них не накладають.

То хто ж у підсумку обиратиме українську владу? Хто матиме вирішальне слово щодо того, як і куди мусить рухатися Україна? Чи не ті люди, які, маючи прізвище на КО чи ЮК, ніколи в житті не бували на терені України або перебували там протягом двох тижнів двадцять років тому, ніколи не цікавилися тим, що там відбувається, й узагалі жодних сантиментів щодо своєї „другої батьківщини” не мають? Чи не обиратимуть наступний парламент і наступного президента України росіяни?

Варто звернути увагу ще й от на яку річ. Подвійне громадянство належить до тих питань, які, будучи вирішеними одного разу, не можуть бути переграні назад. Адже стаття 25 Конституції України твердить: „Громадянин України не може бути позбавлений громадянства”. Єдиним способом відіграти це питання назад було б укладення між Україною та Росією угоди про уникнення подвійного громадянства. От тільки Росія найближчим часом на таку угоду не піде.