Синдром «відсталих аборигенів»
| |||||||||
Зі статті Дмитра Десятерика («День» № 17 від 2 лютого 2011 року) я не без подиву дізнався, що є «негідником і дурнем». А може, ще й «ідіотом»... Стаття колеги так і називається «Патріотизм і ідіотизм». Зауважте, не «патріотизм або ідіотизм», а як щось тотожне, синонімічне.
Перефразовуючи англійського мислителя Сема Джонсона, колега дійшов висновку: «Патріотизм - останній притулок негідників... і дурнів». Мене втішає лише те, що не я один такий неповноцінний, бо вважаю себе патріотом, а й більшість читачів «Дня», які також стоять на патріотичних позиціях. Анітрохи не сумніваюся, що Семюель Джонсон мав на увазі не зовсім те, що здалося Дмитру. Адже будь-якому авторові хочеться мати розумних читачів, здатних думати над прочитаним. І навряд чи Джонсон є винятком. Джонсон має рацію в тому, що чимало негідників прагнуть приховати свою ницість і підлоту так само, як і пожадливість і дурість, за високим і благородним відчуттям патріотизму, в чому патріотизм сам по собі не може бути винним.
Люди аморальні часто намагаються виглядати високоморальними, що має полегшити влаштовувати власні справи. Але чи випливає з цього, що мораль тотожна аморальності?
Нарешті, керуючись логікою Аристотеля, можна поставити просте запитання: якщо окремі покидьки спекулюють на патріотизмі (а спекулювати вони можуть на чому завгодно: на правах людини, на демократії, на європейських цінностях), хіба це означає, що щирі патріоти є покидьками?
Д. Десятерик зрозумів С. Джонсона буквально, й вийшло те, що буває при буквальному перекладі іншомовних текстів. Журналіст ототожнив патріотизм і аморальність, чого Сем Джонсон явно не мав на увазі. Нещодавно на сторінках «Дня» ми вшановували видатних людей нашої Вітчизни, віддаючи належне, зокрема, їхньому щирому високому патріотизму й вірності Україні. Чи повинні ми тепер оцінювати цих людей якось інакше?
Гучні й розкуті фрази, покликані продемонструвати свободу автора від будь-яких умовностей, не звільняють від моральної відповідальності за країну, громадянином якої є.
Україна страждає не від надмірного патріотизму, а від крайнього браку цього почуття, особливо у «верхах». Тим часом будь-яка держава може існувати без багатьох речей, наприклад без газу й нафти (багато процвітаючих націй не мають ні того, ні іншого), без виходу до моря, без ядерної зброї, але без патріотизму своїх громадян та особливо еліти жодна держава довго не проіснує. Така-от виходить «хроніка целюлози»...
Правда дорівнює брехні?
Неабияк здивувала й стаття Олени Коркодим на «Детектор медіа». У ній ішлося про відомого телемайстра сучасності В'ячеслава Гармаша, відомого його «пошуками істини» на телеканалі СТБ. Хоча, чесно кажучи, й сам В. Гармаш у цьому практично зізнається, йшлося про пошук сенсацій, а не істини. Вразила фраза автора статті: «І хоч би як там ремствували окремі журналісти й історики, звинувачуючи «Пошуки» в недостатньому науковому рівні, показники свідчать на користь програми». Оскільки я один з тих, хто найбільше «ремствував», то не можу мовчати. По-перше, в статті нам намагаються нав'язати абсолютно порочну ідею, що рейтинги («показники») виправдовують усе, так би мовити, «війна все спише». Байдуже, за рахунок чого високі рейтинги досягаються, не має значення, якою ціною, аби вони тільки були. Брехня, вигадки, гра на нервах глядачів, брутальність, провокації - все допустимо й прийнятно, якщо забезпечується «його величність» рейтинг. А простіше кажучи, велика кількість споживачів телепрограми. Фраза Олени Коркодим - це хімічно чистий маніфест антигромадського телебачення. Сумно, що критика абсолютно не хвилює, що під виглядом історичних телепрограм голови наших не переобтяжених знанням власної історії громадян забиваються вигадками й хибними версіями, коли стираються грані між правдою та брехнею.
Пан Гармаш проспівав справжній гімн сенсаційності, сенсацію було подано як телевізійний ідеал. Дійсно, сам телеведучий ревно молився цьому ідолу. Чого варті хоча б такі його твердження: «Сталін був гомосексуалістом», «у СРСР до хліба додавали наркотики» (дороге, між іншим, задоволення), «бабуся Гітлера була єврейкою» та інші одкровення. Примітно, що подібні «факти» відомі лише самому В. Гармашу й тим «історикам», з якими він спілкувався. Серед цієї «історичної еліти» телеведучий згадав Юрія Мухіна. Цей дуже плідний російський автор, який випускає мало не по дві книжки на рік, у середовищі демократичної інтелігенції має репутацію політичного провокатора, тож пристойні люди в Росії йому руки не подають. Юрій Мухін, не зважаючи на офіційну позицію судових і прокурорських органів РФ, досі заперечує факт розстрілу польських офіцерів у Катині співробітниками НКВС. Ставлення В. Гармаша до сенсацій цілком відповідає знаменитій тезі американських репортерів: «Якщо собака укусив людину - це не сенсація, а от якщо людина вкусила собаку - це сенсація». Саме в подібному контексті й розглядається історія.
Що Захід може запропонувати Сходу?
А в Савіка Шустера на Першому Національному обговорювали останні події в Єгипті. Ну, Єгипет від нас далеко з усіх поглядів: культурно, географічно, релігійно. Нам не завадило б пригадати й події в Румунії 1989 року. Сусідня країна, майже цілком православна, й товариш Чаушеску («геній Карпат», як називала його сервільна преса) нам ближчий, аніж єгипетський маршал Хосні Мубарак. А яка політична стабільність була в Чаушеску! А яка одностайність у парламенті! А яке «поліпшення вашого життя вже сьогодні»! І що наші нардепи знають про Єгипет? Депутат від Партії регіонів В. Олейник «видав на-гора», як кажуть шахтарі, потік загальних фраз і беззмістовних висновків. Але при цьому процитував чомусь В.Ф. Януковича, змусивши згадати часи цитат Л.І. Брежнєва.
А опозиційному депутатові Сергієві Соболєву єгипетський режим видався схожим на російський і на той, який Партія регіонів будує в Україні. При цьому Соболєв цілком справедливо зауважив, що коли в країні немає легальної та впливової опозиції, то неминуче виникає крайній вуличний радикалізм мас. Його підтримав Андрій Іллєнко з ВО «Свобода»: «В Єгипті жируюча еліта і голодний народ. Модернізація в країні здійснюється на користь вузької купки людей. Але якщо в Єгипті влада все-таки національна, то в Україні при владі - нащадки колоніальної адміністрації».
Подібні заяви дуже не сподобалися соціологові Євгену Копатьку, й він почав яскраво описувати наближення загрози ісламізму, але був дезавуйований ученим-сходознавцем Ігорем Семиволосом, який сказав, що радикальна єгипетська організація «Брати-мусульмани» здатна до еволюції, а, крім того, підтримка ісламізму в єгипетському суспільстві не перевищує 20%. Але тут у мене є деякі сумніви. Для того, щоб у нестабільному суспільстві захопити владу, зовсім не обов'язково мати підтримку більшості громадян. Головне - напіввійськова організація із залізною дисципліною. Десяток кримінальних злочинців із «заточками» або купка оскаженілих фанатиків можуть тероризувати величезний натовп законослухняних громадян. До речі, який відсоток російського населення в жовтні 1917 року підтримував більшовиків?
Отже, закінчення народної революції в Єгипті встановленням релігійно-політичної диктатури дуже навіть можливе. А Ігор Семиволос явно залишається заручником європейських ментально-політичних конструкцій, кажучи про Близький Схід. Це в Європі політична арифметика (рейтинги й відсотки) має величезне значення. Але «Захід є Захід, Схід є Схід», - як писав Кіплінг. До речі, а яку ідеологію Захід може запропонувати революційним масам Сходу? Лібералізм із політкоректністю й одностатевими шлюбами, з парадами гомосексуалістів та лесбіянок? Але це навіть на сході Європи якось не дуже сприймається, що ж там казати про арабсько-мусульманський світ з його неприйняттям релігійно-етичного релятивізму. І що ж залишається? Лише Священний Коран... Для того щоб Схід став ліберальнішим, Заходу треба стати реалістичнішим, не відкидати норми здорового глузду...
Страхи кнопкодавів
Нападки на авторитарні режими і натяки на ПР викликали різку реакцію шефа регіональної фракції у Верховній Раді О. Єфремова. Він докоряв опозиції у відсутності українського патріотизму. І це звучить із вуст людей, які здійснюють системний наступ на все національне українське в Україні... Нас знову намагалися переконати, що Партія регіонів - це Україна, а Україна - це Партія регіонів. Пан Єфремов люто таврував тих, хто за кордоном лає Партію регіонів. Мовляв, не патріоти це, а зрадники. Натякав на «руки знадвору» в діяльності опозиції. (Москва? Вашингтон? Єрусалим? Пекін? Варшава?) Олександр Сергійович продемонстрував негативне ставлення до інституту виборів, мовляв, це зайвий стрес для держави. Справді, навіщо вибори, якщо Партія регіонів вже при владі?
Також із великим подивом я дізнався від О. С. Єфремова, що, виявляється (а ми всі й не помітили), В. Янукович, будучи двічі прем'єром, забезпечував квартирами молоді сім'ї. Єфремов гордо проголосив, що 2011 року молодь отримає аж 3030 квартир (крапля в морі). Цікаво, скільки членів ПР і донецьких товаришів виявиться серед цих щасливців, якщо обіцянку Єфремова, на відміну від «поліпшення вашого життя вже сьогодні», все-таки буде виконано?
Багато говорили про «ефект Ар'єва», ще раз звернувши нашу увагу на демонстративне неподобство у Верховній Раді, де багато депутатів голосують не лише за себе, а ще й за безліч своїх колег, цинічно ігноруючи ясну норму Закону, за якою кожен депутат може голосувати лише за себе, а не «за того хлопця». Тож не дивно, що у ВР ніяк не пройдуть пропозиції про те, аби пульти для голосування реагували лише на біометричні дані конкретного депутата, роблячи фізично неможливим голосування за інших. Зрозуміло, що тоді багатьом олігархам і бізнесменам довелося б скласти депутатські повноваження, бо навряд чи вдалося б поєднувати бізнес і депутатство, постійно перебуваючи на своєму робочому місці у ВР. Між іншим, трепетне ставлення Партії регіонів до законності дуже яскраво характеризує той факт, що, за інформацією нардепа Юрія Кармазіна, 12 міністрів від ПР майже рік всупереч закону одночасно були депутатами.
Від політики - до «мистецтва»
С. Шустер представив публіці делегацію московських кінематографістів і діячів телеекрана на чолі з Олександром Роднянським, який колись створював наш телеканал «1+1». Пан Роднянський розповідав про екранізацію «Білої гвардії» Михайла Булгакова. Гості поскаржилися на труднощі зі зйомками в Києві: мало залишилося навіть тих будівель, які «були живі» ще 1976 р., під час першої екранізації. Що ж, архітектурне і містобудівне свавілля дикої, некультурної влади, яка нівечила Київ 20 років, не могло проминути безслідно.
Господарі обережно поцікавилися в гостей, чи уявляють вони собі, наскільки складно екранізувати київські сюжети Булгакова, не знаючи і не відчуваючи контексту, багатошаровості змістів, не відчуваючи душі Міста, як величав Київ киянин Булгаков. Гості в особі режисера Снєжкіна відповідали з блискучою московською зарозумілістю і з явною зневагою до «відсталих аборигенів». А коли деякі люди в студії, у себе вдома наважилися говорити по-українськи, то московськими обличчями блукали єхидні посмішки. До єхидства долучився й Шустер, вимагаючи, аби Андрій Іллєнко перейшов на російську. Терзав його кілька хвилин. До речі, це вже не перша така ситуація в студії і Шустера, і Кисельова. Адже за бажання ведучих можна легко уникнути конфліктів на цьому ѓрунті, забезпечивши російських гостей синхронним перекладом. Чи Шустеру і Кисельову такі конфлікти необхідні?
Коли публіка закидала пана Роднянського запитаннями про те, чи не стане екранізація черговим антиукраїнським твором, він відповів у тому дусі, що, мовляв, не важливо, що фільм ображає українців, головне, аби він був талановитим. Б'юся об заставу, ставлю $100 проти російського рубля, що ця ж московська тусовка навряд чи так само ліберально поставилася б навіть до найталановитішого антиросійського фільму. І не треба полемічно згадувати фільм Анжея Вайди «Катинь», який можна вважати антиросійським лише в одному разі: якщо російське суспільство ототожнює себе зі Сталіним і вважає сталінізм своєю національною сутністю.
Боюся, що екранізація «Білої гвардії» стане ще однією агіткою за «Руський мир» у дусі твору члена КПРФ товариша Бортка, який обдарував нас політичним памфлетом «Тарас Бульба», політичну карикатурність якого не зміг пом'якшити навіть величезний талант Богдана Ступки. Бо тенденційність та карикатурність були спочатку закладені сценаристом і режисером.
Цілком типовою була реакція на московських гостей з боку місцевої малоруської громадськості. Інна Богословська самовіддано й відчайдушно демонструвала приїжджим свою абсолютну лояльність до «матінки Росії», одночасно пояснивши землякам, що в світі знають лише двох «великих українців» - Булгакова і Малевича. Вони й для Богословської є символами України, вочевидь, тієї, яку її нинішні «партайгеноссен» намагаються побудувати - без Шевченка, без Франка, без Лесі Українки й узагалі без українців.
На теми творчості Булгакова та його адекватного сприйняття висловився і негайно рекрутувався в літературознавці соціолог Є. Копатько, та його було важко почути, бо він дуже голосно кричав. Незважаючи на це, його лояльність також помітили. А гості поводилися абсолютно розкуто, демонструючи комплекс «справжніх господарів» Малоросії. Режисер Снєжкін, вказавши на молодих українців у студії, сказав: «Не треба з цієї прекрасної молоді формувати українську націю, не чіпайте їх, вони й так хороші». А пан Роднянський для науки українцям навів приклад Ізраїлю, де тривалий час не виконували музики Ріхарда Вагнера, улюбленого композитора фюрера, а тепер виконують, тому що геній. Зміну настроїв ізраїльського суспільства пан Роднянський пояснив таким чином - «порозумнішали». Вагнера не виконували не через «дурість» ізраїльтян, а тому, що в цій країні мешкали дуже багато людей, які зазнали жахів Голокосту. Багато хто з тих, кому дивом пощастило вирвалися з нацистських таборів смерті, пам'ятали, як під цю музику вішали, розстрілювали і заганяли в газові камери. Не розуміти подібних обставин - означає проявляти моральну та емоційну глухоту. Через те, що відтоді минуло понад півстоліття, сьогодні людей, які пройшли колами Пекла, залишилося небагато. Біль, звісно, нікуди не подівся, та він уже не настільки гострий, як раніше. Час зробив свою справу. Ну, а що ж до можливих результатів творчої діяльності московської делегації, то навіть за найгірших умов одним антиукраїнським фільмом більше, одним менше... Горе не в тому, що таке знімають у Росії, а в тому, що у нас нічого не знімають. У тому, що Україна не має свого кінематографа. Горе не в тому, що роблять вони, а в тому, що ми нічого не робимо.
Підневільна наука
А на «Інтері» сталося явлення Табачника Д.В. народові. На запитання Є. Кисельова освітницько-науково-молодіжно-спортивний міністр відповів: знижувати статус Києво-Могилянської та Острозької академій він не буде. Тут у мене виривається крик Станіславського: «Не вірю!» Відставки Ганни Герман Дмитро Табачник добиватися не буде. Можливо.
Коли Кисельов запитав про спроби фігуранта створити єдиний гуманітарний простір з Росією, пан міністр почав дуже в'юнко маневрувати, ховаючись за «європейські цінності». Коли треба усунути щось українське, ці панове завжди йдуть в атаку під прикриттям «прав людини», «європейських норм», «політкоректності» тощо. Кисельов запитав і присутніх у студії ректорів вузів: чи не ображає їх міністр? Якби у нас існувала автономія університетів, то ректори могли б вільно висловлюватися, а так, що запитувати людей підневільних... А підневільність не сприяє формуванню високих моральних стандартів. Ректори, природно, не хочуть стати жертвами кадрової чистки. Хоч люди, які виховують молодь країни, повинні мати тверді моральні принципи і ставити їх вище за соціальний статус та особисту вигоду.
Дмитро Табачник легко відбивав усі полемічні наскоки В'ячеслава Кириленка - лідера партії «За Україну!», і професора Олексія Гараня, спокійно заперечуючи всі звинувачення. Адже знали опоненти, з ким матимуть справу, але нестандартних полемічних ходів не знайшли. До таких дискусій треба готуватися ѓрунтовніше, тим паче, що їхній формат давно відомий. Розмови розмовами, та чує серце, що не залишать українському народові іншого шляху, крім єгипетського і туніського. Одіозний Дмитро Корчинський уже поділився в студії своїм баченням розлючених натовпів, які жадають помсти й удираються в затишні поселення в Кончі-Заспі та Кончі-Озерній. Отже, не про рейтинги треба думати...
Ігор Лосєв, «День»
Фото - www.day.kiev.ua
