Святослав Цеголко: Кому потрібні журналісти, які «не пам’ятають»?
Ведучий програми «Час» на «5 каналі» Святослав Цеголко - один із тих українських журналістів, рівень яких вирізняється серед загальної маси «гарних облич, які добре гримують й одягають». Попит на такі обличчя, що «не пам'ятають», як зазначає журналіст, штучно створюється в Україні. Як наслідок, занадто мало аналітики та якості й забагато розваг.
Утім, запит на розумне та якісне в країні є. Свідчення цьому - ажіотаж довкола презентації нової книжки Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». То, може, проблема не в рейтингах? А в тому, чи готові українські журналісти працювати на суспільство та свій професійний рівень?
Про те, як відкрити ефір для розумного й високого, чому суспільство не виступило на захист «5 каналу» і ТВі під час «частотного процесу» та як змінилося журналістське середовище в Україні за останні шість років, в інтерв'ю «Дню» розповів журналіст «5 каналу», автор документального проекту «Українська незалежність» Святослав Цеголко.
- Нині триває тур Ліни Костенко Україною. В кожному місті на зустріч із нею приходять дуже багато людей, які готові по кілька годин простоювати на десятиградусному морозі, слухаючи письменницю. Крім любові до Ліни Костенко, це, очевидно, свідчить ще й про те, що український інформаційний простір, так би мовити, недопрацьовує, а, по суті, не допускає в ефір усе розумне й високе. Як відкрити український ефір для розумного та високого?
- «5 канал» уже більше року намагається отримати інтерв'ю від Ліни Костенко. Гадаю, цього року нам це вдасться. Бажання такої кількості людей побачити і почути Ліну Василівну продиктоване великим розчаруванням політиками. Пригадуєте, як вона писала: «великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, - не він їх, а вони його сіпають за мотузочки». Так от українці втомилися від постійного «сіпання». Але проблема небаченого ажіотажу, на мою думку, полягає не лише в тому, що телебачення не допрацьовує, а, власне, в тому, що сьогодні не допрацьовують, мабуть, і письменники. Адже якщо є ажіотаж довкола одного видання, то чому нема такого ажіотажу щодо інших? Щодо телеканалів, то є проста істина: телебачення орієнтується на рейтинг. Кожен продукт повинен показувати результат. Нема результату, нема продукту, - принаймні так вважають топ-менеджери. Суспільство не отримує інтелектуального продукту, його зомбують і одурманюють, кажете ви. Де істина? По середині. Треба робити інтелектуальний продукт, який даватиме рейтинг і при цьому не забувати про людей. Але питання телеканалів на кшталт громадського мовлення, яке би виховувало і диктувало певну моду на культурні, просвітницькі речі, надалі залишається відкритим. Я думаю, що частково цю нішу займає «5 канал». Взагалі варто підняти тему суспільної відповідальності керівників телерадіоорганізацій, адже багато телеканалів сьогодні справді перетворюється на вікно в розваги.
|
- Як ведучий програми «Теледебати» на «5 каналі» в інтерв'ю «Дню» кілька років тому ви сказали, що основна функція дебатів - перетворити електорат на виборця. За великим рахунком, це мало б бути завданням не лише теледебатів, а й усього українського інформаційного простору. Однак сьогодні інформаційний простір своє завдання не виконує. Як у такій ситуації діяти електорату, який прагне перетворитися на виборця?
- Електорату треба стати виборцем. Для цього громадянам треба організовуватися у громадські організації та відстоювати свої права. Хороший приклад того, як це можна робити, нам показали студенти, які минулого тижня вийшли на акцію й чітко продемонстрували своє ставлення до законопроекту, який не лише підніме ціни на навчання, але й може поставити поза законом частину «україноутворючих» університетів. Це яскравий приклад, як потрібно діяти і на що здатне українське суспільство. Важливу роль відіграють не лише акції протесту, а й громадські організації, які відстежують, наприклад, тендерні закупівлі чи позазарплатну розкіш чиновників. На мою думку, самоорганізація - це зараз найголовніше. Нам сьогодні необхідний сильний третій сектор, а не стикання лобами влади й опозиції. Адже багато хто вже переконався, що вони не просто схожі, а інколи сіамські близнюки.
- Але третій сектор, щоб мати змогу впливати на позицію українського суспільства, теж потребує доступу до телебачення...
- У програмі «Час» я намагаюся знаходити людей, які можуть висловлювати альтернативну до політичної точки зору. У цьому сезоні ми будемо робити це частіше, оскільки суспільство гостро потребує саме такої альтернативної точки зору. Це не є обов'язкова критика влади, яку здійснює опозиція, і це не підтримка влади через бажання перед нею вислужилися. Це третій сектор. Активний українець, якому не байдуже, і який хоче, щоб його діти мали громадянство Євросоюзу.
- Як швидко третій сектор може стати справді впливовою силою в Україні, з чиєю позицією владі доведеться рахуватися?
- Наскільки швидким буде закручування гайок, настільки швидкою буде протидія. Загалом це залежить від того, наскільки довго людям захочеться бути пасивними і як скоро їм захочеться стати активними. Час пасивного спостерігання закінчився. Прислів'я «моя хата скраю» вже не діє. ХХІ століття - це час активних людей, активного суспільства, яке відстоює свої права. Це як у Вольтера: «втратити свободу може лише той, хто не вмів її захищати».
- «Частотний процес» не змусив українське суспільство виступити на захист ТВі та «5 каналу», хоча нам відомо про прецедент, коли в Празі на початку 90-х громадяни захистили канал від владного тиску. Чому, на вашу думку, цього не сталося в Україні?
- Мені дуже шкода, що українське суспільство не захотіло прореагувати таким чином, як у Празі. Шкода не тому, що треба було захистити «5 канал» і ТВі. А тому, що, на жаль, ми досі не свідомі належною мірою того, що нам потрібна альтернативна точка зору. І не просто альтернативна точка зору якогось політика, якого сьогодні, умовно кажучи, заарештували, і тому його вже ніде, крім одного чи двох каналів, не можна почути. Нам потрібна саме альтернативна точка зору цього третього сектору. Потрібні журналістські розслідування. На жаль, суспільство в певний момент цього не відчуло. Щодо «частотної» справи, був підібраний гарний час улітку, коли всі відпочивають, коли важко отримати суспільний сплеск. Я вважаю, що в цій ситуації ще не поставлено крапки. Її має поставити Європейський суд з пав людини, до якого юристи «5 каналу» будуть звертатися. Після того, як про «5 канал» і ТВі було згадано в окремій резолюції Європейського парламенту, з високою ймовірністю можна сказати, що ми переможемо. Ми повинні виграти цей процес. У цьому, власне, парадокс - якщо суспільство не захищає того, що є цінним для нього, то апелювати доводиться за кордон. І тоді те, що важливо для цього суспільства, захищатиме не українська демократія, а чужа демократія, оскільки поки що в Україні судова влада заангажована.
- Кілька років тому ви сказали, що слабкість української свободи слова полягає в тому, що журналісти не досить прискіпливі до себе, малопрофесійні, а крім того, ліниві. Чи змінилося відтоді журналістське середовище? Які п'ять уроків, на вашу думку, повинна була засвоїти українська журналістика з позиції аналізу новітньої історії України?
- По-перше, самоорганізація - це вихід. У 2004 році журналісти були добре об'єднані в незалежній медіа-профспілці. Завдяки рухові, який піднесла незалежна медіа-профспілка, спочатку була журналістська революція, а потім Помаранчева. Журналістська революція 2004 року, яку уособлював тоді «5 канал», водночас була боротьбою за свободу слова. Один із висновків: свобода слова в Україні дається зверху - це або милість або немилість. Тому потрібні чіткі правила, де цензура була б неможливою. У першу чергу це стосується угод, які потрібно укладати журналістським колективам із власниками, аби запобігти втручанню власників мас-медіа в редакційний процес. Потрібно організовуватися в такі організації, як «Стоп цензурі!», бо там журналіст має змогу не лише проговорювати певні речі чи виносити їх на публіку, а й чітко заявляти про свою позицію, що дуже важливо.
- Ви сказали, що 2004 року була сильна незалежна медіа-профспілка. А сьогодні?
- Сьогодні нема журналістської революції.
- Ті українські журналісти, які прагнуть професійного зростання, все ж досягають його, створюють живі й цікаві сюжети та програми. Але таких, на жаль, замало. Чи існує, на вашу думку, проблема нестачі яскравих (із погляду професіоналізму) облич на українському телебаченні? Чим вона зумовлена?
- Яскраві обличчя, на щастя, є на українському телебаченні. Утім, питання, скоріше, не в тому, наскільки вони яскраві, а в тому, які завдання вони перед собою ставлять. Часто коли журналіст до чогось доростає, з ним прощаються або створюють такі умови, за яких йому доводиться переступати через себе, через свою особистість, через ті принципи, в які він вірить. Тому здебільшого на українському телебаченні важко втриматися професійним та яскравим особистостям, і це одна з основних його проблем. Нині штучно створюється попит на журналістику без досвіду, на красиві обличчя, які гарно гримують, добре вдягають, якщо це стосується телебачення, в яких немає особливої журналістської історії. Тобто потрібні журналісти, які не пам'ятають. Для чого порівнювати авторитарність сьогодні і наприклад шість років тому? Це ж не вигідно і набагато простіше. Але не простіше від цього українському суспільству.
- Ви створили кілька документальних програм. Сьогодні якісна документалістика мало представлена на українському телебаченні, хоча очевидно, що саме вона найпотрібніша суспільству. Якими проблемами сьогодні повинен перейматися прогресивний тележурналіст?
- Треба займатися всім тим, що є суспільно важливим і довкола чого зосереджені певні проблеми. До 20-річчя незалежності я продовжуватиму знімати проект, започаткований 2006 року, «Українська незалежність». Ми зробимо кілька програм про історичні події, які є суспільно важливими, зокрема про студентське голодування у 1990-му році, про місце української мови в Українській державі, а також згубні чвари між Ющенком і Тимошенко. Для того щоб у майбутньому почуватися нацією, треба знати свою історію. Щоб хтось не переписував наших підручників, треба, щоб ми самі знали ці підручники. А якщо ми їх не знатимемо, ми просто не помітимо, як звідти викидатимуть цілі шматки нашої історії. Гадаю, всі телеканали до 20-річчя незалежності зроблять історичні програми. Тож цього року українське суспільство стане більш обізнаним щодо історії. Хорошим кроком у цьому напрямку є портал «Історична правда». Ініціатива має йти не від влади, а від громади. Хоча телеканалам також потрібно приділяти більше уваги програмам, які допоможуть нам аналізувати своє минуле.
- Нещодавно стало відомо, що «5 канал» планує запуск нових проектів, зокрема, ток-шоу з Анною Безулик, футбольної програми, арт-шоу, економічного й соціального проектів. Чи відомо вам щось про ці програми?
- Вже наприкінці лютого у нас з'явиться перше ток-шоу «Республіка з Анною Безулик». Дійсно, до виходу готується також футбольне та економічне ток-шоу, а також культурологічне арт-шоу. «5 канал» розбудовується. Уже найближчим часом ми вас приємно здивуємо.
Вікторія Скуба, газета «День»
Фото - www.day.kiev.ua
