На ній були оприлюднені результати моніторингу телевізійних новин, політичної реклами на телебаченні, а також контент-аналізу періодичної преси, що здійснюється Академією Української Преси та Інститутом соціології НАН України (наукові керівники проекту доктор філологічних наук В.Іванов і доктор соціологічних наук Н.Костенко, проекти виконуються за фінансової підтримки міжнародного фонду “Відродження”, Посольства США в Україні та ОБСЄ). Представлю власну інтерпретацію основних висновків із згаданих досліджень.

Уявлення про те, що ЗМІ є могутнім інструментом впливу на установки й позицію громадян, досить поширені у нашому суспільстві. Найчастіше про них доводиться чути від журналістів та від політиків. З першими все зрозуміло: професіонали у будь-якій сфері схильні перебільшувати значимість й впливовість власних занять. І представники ЗМІ не є тут виключенням. Для політиків ЗМІ давно перетворилися на основний канал спілкування з громадянами. В такій ситуації важко не піддатися спокусі визнати основний канал й найвпливовішим. До того ж альтернативи цьому засобу впливати практично немає. Проте, зважаючи на представлені результати моніторингу ЗМІ, приєднатися до цієї ангажованої позиції немає ніякої можливості. В контексті наведених результатів роботу ЗМІ у передвиборчий період як засіб інформування громадян також важко оцінити позитивно.

Звідси й основний висновок з обговорення на експертній зустрічі: як засіб інформування ЗМІ – незадовільні, а як політичний інструмент – неефективні. Ось основні аргументи в обґрунтуванні саме такого висновку.

Почну з тривіальної й загальновідомої констатації. Велика незручність положення засобів масової інформації й збурення в їхній роботі визначаються тим, що ставки на нинішніх президентських виборах надто високі. Адже одні сильні політичні угруповання прагнуть зберегти status-quo, а інші – також досить впливові – прагнуть змінити правлячу політичну еліту. Внаслідок цього ЗМІ опиняються в ситуації “між” – між, скористаюся метафорою, комерційним імперативом та політичною гільйотиною. Оскільки значна частина засобів інформування є приватною власністю, то їхня діяльність повинна спрямовуватися на максимізацію прибутку. З іншого боку, вітчизняний бізнес у силу особливостей свого формування й поточного функціонування, надто в такій делікатній сфері, не може не зважати на позицію влади чи обходити увагою її вимоги. Отже, основне завдання телерадіокомпаній чи газет полягає в тому, щоб і прибутки зберегти й не зазнати не сумісних із “життям фізичних ушкоджень”. Завдання вижити не сприяє, зрозуміло, виконанню функцій інформування та політичного впливу.

В подібній ситуації засоби масової інформації вимушено звертаються до тактики вимушеного чи свідомо прийнятого самообмеження (представлені у моніторингах дані не дозволяють змістовно обговорювати сюжет про славнозвісні “темники”). В цій тактиці найприкметнішими є чотири риси. По-перше, за десять місяців спостереження за змістом телевізійних новин, тільки в серпні тема виборів очолила порядок денний новинних програм. До цього основна увага приділялася діяльності Президента України Л.Кучми. Мінімальна присутність в новинах та в прямому ефірі опозиційно налаштованих можливих кандидатів в Президенти не дозволяла моделювати ситуацію власне виборів, тобто надання телеглядачам-громадянам можливості поінформовано готуватися до процедури делегування влади тим чи тим політикам. І з початком виборчої кампанії ситуація дещо змінюється, проте не радикально: і рейтинг уваги в телевізійних новинах й час синхрону (пряма мова в новинах) у В.Януковича залишаються вдвічі більшими, ніж у В.Ющенка. В серпні в пресі індекс цитування Прем’єр-міністра був в чотири рази більший за індекс цитування В.Ющенка, а в останнього – у півтора рази більше індексу цитування П.Симоненка.

По-друге, події, які в новинах трактуються однозначно, в серпні, як і в попередні місяці, склали 90% усього новинного потоку. Іншими словами, в телевізійних новинах Україна постає державою, в якій з десяти подій тільки одна є такою, що її можна трактувати принаймні з двох альтернативних точок зору. Не безсенсовним видається припущення про чисельне переважання однозначних подій. Проте навряд чи пропорції мають бути саме такими, адже, скажімо, на 5-му каналі кожна третя подія подається принаймні з двох точок зору. І це відбувається у тій самій країні. І не має значення, наслідком саме чого виступає одностороннє представлення подій: природної непрофесійності (не вміють, не навчили), чи то сконструйованої, навмисної непрофесійності (можемо робити інакше, проте якщо буде відповідна нагода), чи то сором’язливе порушення вимог кодексу журналістської етики щодо об’єктивності, неупередженості, відповідальності. У будь-якому випадку в наявності ситуація обмеження й самообмеження.

По-третє, наймасовішу телеаудиторію мають канали 1+1 та Інтер. Проте на першому з них політичної реклами взагалі в серпні немає, а на каналі Інтер вона присутня тільки як прихована реклама. Основний масив рекламних повідомлень йде на каналі УТ-1, аудиторія якого у півтора раза менша за аудиторію вище названих каналів. Очевидно, маємо ситуацію ухиляння від інформування за допомогою реклами, а значить й ситуацію вимушеного чи свідомо обраного обмеження впливу на виборців.

По-четверте, кидається в очі невідповідність між рейтингами популярності основних кандидатів в Президенти у населення (отримані в репрезентативних опитуваннях громадської думки) з одного боку, та рейтингами уваги до них в телевізійних новинах та рейтингами уваги в періодичній пресі з іншого боку. Серед населення більше прихильників поки що у В.Ющенка, серед засобів масової інформації домінують прибічники В.Януковича. Правда, в усіх трьох рейтингах безумовними лідерами є лідер блоку “Наша Україна” та Прем’єр-міністр. Власне, і в масовій свідомості, і в засобах масової інформації виборча кампанія функціонує, фактично, як образ “дуелі”. І це явно неповний, обмежений образ її. Так, в серпні місяці більшість з 26 зареєстрованих кандидатів у Президенти були відсутні в рекламному просторі на телебаченні, не мали синхрону в телевізійних новинах, не цитувалися в пресі.

Звісно, не варто та й недоречно вимагати від ЗМІ рівної уваги до усіх кандидатів. Проте й версія засобів інформацію про те, що не всі кандидати конкурують за президентську посаду (а як інакше інтерпретувати їхню відсутність в інформаційному просторі?), не може бути прийнятною. Таку відсутність важко розцінити інакше, як публічно висловлену зневагу як до претендентів, так і до громадян: перші не варті уваги, а другі, маємо розуміти, не варті того, щоб знати. Якщо телебачення й преса мовчать про більшість кандидатів, то і громадяни опиняються в “інформаційній пастці”, вони практично не мають шансів отримати про кандидатів інформацію, виробити власні думку й погляд на них: коли від прямих обов’язків ухиляються ті, хто повинен розповсюджувати відомості, то це не компенсувати розмовами із друзями чи агітаційними матеріалами, що розповсюджуються. Обмеження чи самообмеження ЗМІ обертається обмеженням конституційних прав на інформацію щодо найважливіших суспільних проблем, до яких, безумовно, належить і проблема наступності чи зміни влади. Та навіть якщо прийняти образ “дуелі”, то ЗМІ аж ніяк не пасують до ролі секундантів, адже, здається, перевагу В.Ющенко в рейтингові популярності серед населення вони намагаються виправити помітним зміщенням уваги на користь В.Януковича в ефірі та на газетних шпальтах.

Насамкінець ще одне зауваження щодо впливу ЗМІ на громадян. Кожна політична дія, а розподіл уваги до кандидатів в засобах масової інформації є саме такою дією, неодмінно має своїми наслідками як очікувані, так і не очікувані ефекти. При цьому пропорції перших і других бувають дуже несподіваними. Важко, наприклад, передбачити, як на реальну чи вербальну поведінку вплинуть нав’язування одного кандидата й ігнорування чи дискредитація іншого. З досвіду минулої парламентської виборчої кампанії відомо, що дискредитація Юлії Тимошенко та блоку за її ім’ям призвели до того, що в опитуваннях громадської думки за місцем проживання люди не виявляли своїх справжніх симпатій (інтерв’юери сприймалися з підозрою). І тому підтримка на виборах виявилася більшою, аніж в масових опитуваннях. ЗМІ, таким чином, несли тоді, несуть й зараз, частину відповідальності за створення ситуації, в якій громадяни як би ставлять під сумнів свободу й безпеку вираження думок.

На підставі наведеного вище й формулюється основний мій висновок: у виборчій кампанії вітчизняні ЗМІ не задовільні як засіб інформування, а із суспільної точки зору не ефективні також і як політичний інструмент.