«Аризонська стрілянина» 8 січня 2011 року, в якій однією з дев'ятнадцяти постраждалих від куль маніяка-»шутера» (на жаль, типове вже для Сполучених Штатів явище) стала член Конгресу Ґейбріел Ґіффордс, промайнула в українських медіа майже непоміченою. Справді, що нам до Америки? Натомість для американського суспільства ця подія стала не лише шоком, але й стимулом для серйозних дискусій, спрямованих на переосмислення багатьох важливих речей. Ідеться не лише про ставлення до лівих ідеологій («шутер» начебто був марксистом) і легких наркотиків (його начебто спонукнуло до вбивства куріння марихуани), але й про медіа- та нью-медіа-етику.

Місто Тусон, де трапилась трагедія, навіть провінційніше за нашу Макіївку, тож можна здогадатись, що далеко на всі інформаційні агентства та провідні ЗМІ мали змогу отримувати актуальні новини звідти оперативно. Американський інформаційний простір охопила паніка, яка миттєво вихлюпнулась у соціальні медіа. Джерелом помилкової звістки про смерть Ґіффордс стало повідомлення в офіційному твіттері агентства Reuters. Невдовзі це повідомлення було видалене, одначе інформація в твіттері поширюється із швидкістю світла, тож зупинити цей процес було вже неможливо. Більшість інформаційних агентств та медіа (серед них CNN, Бі-бі-сі, Fox News), які долучались до тиражування хибної новини, згодом видалили свої повідомлення, і далеко не всі дали спростування.

Ґейбріел Ґіффордс є досить популярним політиком, тож незабаром соціальні мережі переповнились сотнями тисяч повідомлень, у яких люди висловлювали співчуття, біль, жах і гнів із приводу її загибелі. Більшість із них довідались про її смерть не з медіа, а з постів, репостів, твітів і ретвітів своїх віртуальних друзів. На щастя, поранення не було смертельним. Щоправда, незабаром у медіа та соцмережах пройшла друга хвиля дезінформації - про те, що поранення Ґіффордс легке, і з нею скоро буде все гаразд.

Західних журналістів, медіаактивістів, дослідників традиційних та соціальних медіа ця історія змусила замислитись про відповідальність не лише журналіста, але й блогера, учасника соціальних мереж за поширювану ними інформацію. Чи маємо ми право на помилку, коли йдеться про життя і смерть? Близькі, рідні, друзі людини, про чию смерть, каліцтво, причетність до тяжкого злочину ми повідомляємо, можуть довідатись про це саме від нас, і якщо новина виявиться хибною - хто буде винен?

Для українського медіапростору та блогосфери ця проблема є не менш актуальною. Це наочно засвідчило поширення в останні дні квазіновини про те, що син Ганни Герман Микола начебто збив на смерть трьох людей.

Ця інформація з'явилась 19 січня на сайті VVNews, який належить Блокові Юлії Тимошенко, у вигляді досить вірогідної, як на перший погляд, новини, яка цілком лягає в загальний потік інформації про обмеження свободи слова: «Провідним телевізійним каналам Україні заборонили оприлюднювати інформацію про ДТП по трасі «Київ-Чернівці». Не повинні репортери проводити і власні журналістські розслідування за цією темою. Про це VVnews на умовах анонімності повідомили співробітники студії «1+1» та СТБ». Із теперішнього матеріалу згадки про Миколу Германа «підчистили», тепер там ідеться просто про ДТП, але в початковій версії було прямо зазначено, що водієм був він. Ось копія тексту в початковому вигляді.

Перевіривши цю інформацію у декількох журналістів зазначених каналів, ми пересвідчились, що, принаймні, твердження про заборону є неправдивим. Наголошую: я не стверджую, що ДТП трапилось чи не трапилось, що за кермом був Микола Герман чи його не було - я цього не знаю. Сподіваюсь, знайдуться журналісти з відповідними можливостями, які це перевірять. Але те, в якому вигляді і якими каналами ця інформація, розтиражована на цю мить багатьма переважно друго- і третьорядними сайтами, потрапила в український медіапростір, однозначно свідчить, що це - чорний піар. До того ж, не перший випадок експлуатації образу Миколи Германа за останні дні.

Якщо поширювати інформацію про потрійне вбивство із називанням конкретного прізвища, не будучи впевненим у тому, що вона достовірна (а тут були всі підстави підозрювати дезу), не аморально, то я навіть не уявляю, що тоді аморально.

Про журналістів, які опублікували цей матеріал без змін, не спробувавши перевірити факти, мовчу, Бог і Комісія з журналістської етики їм суддя. Про політиків - тим більше, як на мене, цим чорнозливом БЮТ іще раз підтвердив, що він нічим не кращий за Партію регіонів.

Мене більше бентежать блогери, адже вчора я побачив десятки повідомлень у блогах та статусах Facebook, багацько лінків на цю чорнуху в твіттері. Багато хто не заморочувався з посиланням на джерело, не кажучи вже про і писав прямим текстом: черговий мажор убив трьох людей. Цю інформацію підхоплювали інші, вона обростала в'їдливими та блюзнірськими коментарями. Друге-третє «покоління» ретвітерів та репостерів вже геть забувало про те, звідки і в якому вигляді прийшла новина. Дуже сумніваюсь, що хоч хтось напише спростування, якщо виявиться, що Микола Герман нікого не збивав.

Блогери, користувачі соціальних мереж - найактивніша частина суспільства. І найпросунутіша, здавалося б. Навіть попри громадянську відповідальність, яка є поняттям суб'єктивним і відносним, блогерам і користувачам соціальних мереж має бути просто соромно дозволяти використовувати себе у примітивних і ганебних інформаційних війнах. Незалежно від того, чи веде ці війни «воїнство світла», чи «сили темряви».

Отар Довженко, для «Української правди»

Фот о - http://blogs.pravda.com.ua/