Очевидно, Президент України все ще не полишає надії на те, що його імовірний наступник - Віктор, незалежно від прізвища, наступні 5 років виконуватиме його, Кучми, партію "третього терміну".

Справа в тому, що Кучма сам чудово усвідомлює і не приховує того від інших, що за 10 років президентства йому вдалося створити механіку ухвалення важливих політичних рішень за відсутності будь-якої ідеології чи стратегії розвитку країни (побічно про це свідчать намагання окремих політиків і політологів відшукати нові смисли в програмах і діях кандидатів в президенти (Дмитро Видрін) та пошуки "третьої сили", наслідування ще арістотелівської ідеї про "золоту середину" і "середній клас" в політиці).

Основною логікою політичного процесу при Л.Кучмі залишалася "боротьба за владу", яка ставила перед своїми учасниками такі завдання:

1. Концентрація в одних руках влади достатньої для визначення політичного порядку денного та контролю над економічними процесами накопичення і розподілу багатства.

2. Недопущення такої концентрації влади в інших руках шляхом дроблення суперників або навпаки консолідації еліти в напрямку досягнення справжніх чи примарних національних цілей, справжньої чи примарної загрози національній безпеці.

В результаті такої 10-річної боротьби в Україні накопичився вражаючий комплекс проблем, деяких з них Кучма торкнувся в згаданому інтерв'ю, які мають свою історичну логіку розвитку і стосовно яких в українській політиці склалися стійкі уявлення, які мають "зворотні зв'язки" та впливи на еволюцію всіх політичних суб'єктів: держави, еліти, суспільних груп.

Кучма прозоро натякає обом головним кандидатам в Президенти, говорячи про 10 років свого президентства, що тільки у нього є якщо не "ключі", то принаймні "відмички" до цих проблем. Саме це, а не адміністративний ресурс чи капітали і держвласність, є головною "спадщиною Кучми". Ціна теж відома - поки що Кучма продовжує відкрито наполягати на політичній реформі. Сенс для самого Кучми влаштовувати ці торги також зрозумілий - гарантії для нього особисто, його родини та його капіталів.

Отже, відповідно до запропонованої чинним Президентом логіки, спробуємо торкнутися головних викликів владі наступника у зовнішньополітичній, міжелітній та економічній сферах, для відповіді на які може знадобитися активна участь Л.Кучми.

Проблема Росії. Вміння вчасно зробити "реверс".

Характеризуючи відносини з північним сусідом, Кучма зумисне уникає розкриття головної рушійної сили зовнішньої політики в даному напрямі - персоналізації, встановлення особистих, неформальних відносин з ключовими діячами в російській політиці, взагалі політичними лідерами на просторі СНД. Саме тому президент вкрай негативно реагував на спроби В.Ющенка "проштовхатися" у вищі російські кола і особисто встановити контакт з Путіним і членами його команди. Саме тому президент у 2000 році не міг стерпіти успішних переговорів тет-а-тет Ю.Тимошенко з С.Ніязовим.

Навіть в першій половині 2004 року, коли Януковичу довелося особисто презентувати свої погляди на зустрічах в Москві і Петербурзі, домовлятися з росіянами, Кучма згодом з подвійною енергією, в якій багато хто побачив спробу забезпечити тили для "третього терміну", розгорнув діяльність на російському напрямку. І саме після його його останнього візиту до Москви уряд потай приймає принципове рішення про реверс нафтопроводу "Одеса - Броди". Не виключено, що після активних консультацій, які щойно пройшли в кримській резиденції Президента, Кучма і Путін оголосять одразу про кілька нових політичних рішень - про скасування ПДВ на експорт нафти до України, про підписання протоколу про газотранспортний консорціум і створення Регулюючого органу ЄЕП (який по суті є наднаціональним), на роботу в який зможе згодом перейти екс-Голова СНД і український екс-президент Л.Кучма. до цього можна буде лише додати активну участь російського капіталу в приватизації "Укртелекому" та не менш стратегічного Одеського припортового заводу.

Маневри, які здійснював Кучма на російському напрямі, вдавалися йому завдяки знанню психології російських можновладців, відчуттю кон'юнктури боротьби за владу в цій країні: на президента можна впливати через оточення, а надміру самовпевнених олігархів, на кшталт Вяхірєва, Чубайса, Дерипаску чи Мордашова переграти в першому кабінеті Росії. Проблема лише в тому, що поряд з Кучмою такі канали інформування російської еліти про свої плани і можливі сценарії починають будувати Ющенко, Медведчук і Янукович. Проте тільки Кучма все ще може застосувати свої зв'язки, нейтралізувати "російську карту" згаданих політиків: "якщо треба, я готовий частіше навіть зустрічатися (з Путіним - МЦК). Але щоб ці зустрічі давали такі результати, які ми маємо останні роки." (До речі, ще не досліджувалося питання яким чином Кучма допоміг Путіну в його боротьбі з олігархами, включно до навмисного підриву їх економічних позицій в Україні).

Не важко передбачити, що після відставки Кучма з готовністю повернеться до активної політики як колишній президент-дипломат, на кшталт Джиммі Картера, і не виключено, що його здібності до ведення переговорів будуть потрібні в трикутнику Киів - Москва - столиці прикаспійських і чорноморських держав. Ці здібності та дипломатичні переваги будуть поціновані будь-ким на посаді Президента України, хоча б тому, щоб не дозволити їх використання на шкоду Україні, як це було з реверсом "Одеса - Броди".

Як засвідчила минулорічна криза навколо Тузли, президентська дипломатія Кучми має свої межі, особливо якщо один з президентів керується уявленнями про свій корисливий інтерес, а інший - впевненістю у власній історичній місії "збирача земель російських". Кучма вже не зможе передати своєму наступного свою місію - збереження суверенітету України. Ющенку або Януковичу доведеться втілювати "європейський вибір" в умовах, коли Росія жорстко нав'язуватиме сценарій становлення, за висловом активного учасника останніх українських виборчих кампаній Гліба Павловського, "Євросходу" - російської гегемонії в СНД. Тому з часом буде дедалі важче роботи черговий геополітичний "реверс": хитання між Москвою та умовно Брюсселем може спровокувати Росію на сценарії дестабілізації і розколу країни.

Виходом може стати своєрідна "фінляндизація" України, але для цього потрібна внутрішня стабільність, про що мова піде нижче.

Проблема стосунків "влада - опозиція", або як ворогів перетворювати на союзників.

"Швидко промайнуло це десятиріччя. І весь час боротьба. Жодного важливого рішення без боротьби, без протистояння, без опору." Свідомо чи ні, але президент цією фразою розкрив головне джерело власної влади - конфлікт. Тобто, рішення ставали важливими для Кучми в тому разі, коли вони означали перемогу чи принаймні давали можливість для перегрупування сил. Показово, що ухвалення Конституції 1996 року Кучма не згадав серед своїх "перемог", адже тоді, за слушним зауваженням Олександра Мороза, тоді - голови Верховної Ради, Президенту так і не вдалося зосередити всі важелі у своїх руках, що призвело незабаром до боротьби з прем'єр-міністром Павлом Лазаренком, а згодом, у 2001 - 2004 рр., - з опозиційними групами, що гуртувалися спочатку навколо Мороза, Тимошенко, а згодом - і Ющенка. Відтак, Кучма міг би попередити свого наступника, що компроміс - це лише засіб для нав'язування власної волі, проміжний, а не кінцевий пункт будь-якої політики.

Проповідувана і підтримувана Кучмою "стабільність" - це збереження конкуренції та конфліктів між групами тиску, партіями, окремими політиками в Україні. Проте запорукою управління цими конфліктами має залишатися жорсткий президентський контроль за силовими структурами, слабка судова система, нездатна протистояти виконавчій владі, слабкий парламент. Тільки в такому випадку з майбутнім президентом, хай навіть з обмеженими повноваженнями будуть рахуватися. Інакше, в кризовій ситуації новий президент не просто програє своїм опонентам, але його обов'язково зроблять "офірним цапом", ініціюють черговий імпічмент або "гейт".

В цьому контексті політична реформа - засіб для наступника в черговий раз відділити "партію влади" (тих, хто виграє на даному етапі) від "опозиції" (тих, хто у програші) і закласти інтригу боротьби включно до виборів 2006 року. Для збереження стабільності в країні до "партії влади" мають потрапити представники всіх регіонів, а в "опозиції" не повинна опинитися потужна регіональна група. Тобто, політичні сили мають змагатися не з новим президентом, а між собою за кращий варіант перерозподілу деяких президентських, прем'єрських і губернаторських повноважень, в той час як новий президент займатиметься втіленням власного політичного курсу. Кучма, в даному випадку, міг би зіграти роль закулісного драматурга при Януковичу або мудрого посередника при Ющенкові.

Наступним завданням нового президента є остаточна маргіналізація лівих партій - комуністів та соціалістів. Частина з них має перейти в органи влади і стати найманцями при новому президентові, частина перейти до лав радикальних рухів, частина назавжди полишити політику. Натомість саме президент має очолити процес створення масової політичної сили, яка працювала б на його популярність і створювала суспільний тиск на еліти. В даному випадку Кучма міг би послугувати в якості Радника і вказати на типові помилки і причини прорахунків попередніх спроб інституціалізації "партії влади".

Отже, "стабільність" Кучми - це насправді щось зовсім протилежне "стабільності" в західній політичній традиції, компромісному і послідовному здійсненню державної політики. За 10 років подібної "стабільності" в Україні не міг з'явитися корпус професійної, аполітичної бюрократії, яка б займалася поточним виконанням політики, а не втягувалася у міжгрупові, міжкланові чвари. Якщо протягом першого терміну новому президенту не вдасться в цій сфері щось змінити, другого шансу в нього просто не буде. Другим чинником виживання є національна ідея або міфологія, яка просто і доступно пояснювала б громадянам "що ми повинні мати", "як цього досягнути" і "що (хто) цьому перешкоджає". "Фінляндизація" України - це та сама "українізація" тільки з опорою на добре вишколений бюрократичний апарат та попередження конституційними і силовими засобами ризиків скочування "опозиції" до інспірування міжрегіональних, міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів.

Проблема взаємопроникнення бізнесу і політики. Де межа?

"Я ніколи не повірю, що людина з великого бізнесу буде піклуватися про державні справи. Всі спочатку лобіюють власні інтереси, а потім - якщо залишиться час і бажання - держави". Так, свого часу, Кучма прозоро пояснив причини відставки Віталія Гайдука і попередив "донецьких" про наслідки опозиції до державної (читати - особистої) політики президента в питанні "Одеса-Броди". Президенту протягом останніх років вдалося налагодити систему рекрутування представників великого бізнесу до вирішення політичних і економічних завдань державної політики ціною здачі цілих галузей та господарських комплексів у користування фінансово-промислових груп. Провести чергову чистку серед олігархів президент міг би лише за умови "третього терміну", напередодні парламентських виборів за пропорційною системою. А поки що йому залишається створювати умови "стримувань і противаг" у відносинах власності - кожна ФПГ має бути пов'язана з інтересами бізнесу його сім'ї принаймні в одному проекті (Укртелеком, Криворіжсталь), щоб згодом не виникло спокуси влаштувати новий переділ і таким чином поламати досягнутий Кучмою баланс сил в економіці.

Станом на жовтень 2004 року, більшість привабливих об'єктів держвласності матиме нових господарів. Відтак, інтерес до безпосередньої роботи в органах державної плати у олігархів може різко впасти: їх інтерес буде захищатися підкупленими чиновниками-"інсайдерами" та роботою відповідних парламентських фракцій. Проте, саме залучення великого бізнесу до управління, як показує досвід президентства Кучми, є найбільш дієвим способом політичного контролю за його активністю та спрямування ресурсів ФПГ на боротьбу між собою за чергову "командну висоту". Ця боротьба перетворюється на питання престижу і стає індикатором суспільної ваги фінансово-промислових груп.

Для того, щоб продовжити "лінію Кучми" і втримати контроль над ситуацією новому президенту доведеться балансувати між погрозою розпочати "реприватизацію" та активним залученням представників ФПГ до формування власного політичного курсу. Без цього у президента не буде ефективних стимулів для творення ситуативної чи стабільної парламентської більшості, яка volens-nolens буде підтримувати законодавчі ініціативи глави держави. В даній ситуації підтримка Кучми потрібна для боротьби з "опозиційним" капіталом та порозуміння, "арбітражу" між союзниками: "третій президент" гратиме роль "совісті", "голосу" еліти, демонстративно засуджуватиме чи схвалюватиме боротьбу нового президента з певною ФПГ чи її політичною надбудовою у парламенті.

Новий президент здатен суттєво вплинути на конфігурацію майбутнього парламенту і, як результат, представництво у Верховній Раді опозиційних до нього ФПГ через зміну виборчої системи. Не виключено, що за чистої пропорційної системи вибори до парламенту програють всі: показовим є падіння за останні півтора року рейтингу класичної партії КПУ - до 15-12%, у інших ситуація є ще гіршою. Після президентських виборів партії можуть взагалі перетворитися у масовій свідомості на "деструктивний" елемент, що заважає новому главі держави проводити потрібну політику. На цьому фоні можуть виграти партії "людей діла" - того ж Георгія Кірпи, Януковича чи Ющенка, для яких кампанія виборів до Верховної Ради 2006-го року ставатиме трампліном для президентської кампанії 2009-го. Не виключено, що новий президент захоче повернути стару змішану систему або взагалі "просувати" приховану мажоритарну через партійні висування у 450 округах. В такому разі скласти опозицію президенту зможуть лише ті політичні сили, які матимуть захищені від державного втручання надприбутки.

У зв'язку з цим варто згадати боротьбу з "тіньовою" економікою та вирішення проблеми "легалізації капіталів". Доки існуватимуть непідконтрольні державі грошові потоки, доти політика президента залишатиметься вразливою для акцій "опозиції" та спецоперацій сусідніх держав на виборах (адже саме тіньова економіка багато в чому живить конфлікти на пострадянському просторі). Кучма, незважаючи на створення Державної податкової адміністрації, програв боротьбу "тіньовому" сектору (а опозиція навіть звинувачує його особисто в участі у "брудних" оборудках). Якщо його наступнику вдасться зацікавити нинішні фінансово-промислові групи умовами "легалізації", у майбутньому це серйозно підірве базу для його влади.