Свободи немає там, де нема законів?

17 Січня 2011
18297
17 Січня 2011
08:55

Свободи немає там, де нема законів?

18297
Свободи немає там, де нема законів?

Останній вихід друкованого журналу «Детектор медіа», який з 2011 року переходить у формат альманаху-щорічника, ми присвятили підбиттю медіапідсумків першого десятиліття ХХІ століття. Сайт «Детектор медіа» розпочав публікацію цих журнальних текстів з інтерв'ю шеф-редактора порталу Наталії Лигачової, присвяченого історії ТК (частина 1, частина 2) . Також на сайті вийшов матеріал Отара Довженка про 10 років відносин між ЗМІ і владою,  суб'єктивний погляд Ігоря Куляса на розвиток українських теленовин останнього десятиліття та спогади-асоціації Михайла Бриниха про десятиліття розважального (і не тільки) телебачення. Сьогодні пропонуємо вашій увазі короткий огляд розвитку нормативної бази стосовно медіасфери.

 

З огляду на роль преси в демократії, цей екскурс цікавий ще й тим, щоби простежити, як змінювався світогляд, а з ним ‑ підходи українських політиків до правового регулювання інформаційного простору, і як такий простір упливав на роботу журналістів.

 

Можна погодитися з думкою про те, що велика кількість законів щодо правил обігу інформації і регулювання свободи висловлювань може розглядатися в якості фактору обмеження цієї свободи. Такий підхід буде правильним із огляду на Першу поправку до Конституції США, де Конгресу заборонено приймати будь-які закони щодо діяльності преси.

 

Європейська правова традиція менш ліберальна і схиляється до важливості правового порядку, особливо в інформаційній галузі. Виписані правила обігу інформації при обізнаності плекають комфортну атмосферу впевненості і захищеності. Є добре відома теза ліберального філософа Джона Мілля про відсутність свободи там, де нема законів.

 

Оволодівши риторикою важливості свободи слова для становлення і стабільності демократії, багато хто з українців, включно й досвідчених журналістів, переконані, що свобода слова є абсолютною, і знання правил, які виписані для організації інформаційного простору в державі, плекатимуть самоцензуру та обмежать творчість...

 

Між тим «Єдина сфера поведінки людини, за яку вона несе відповідальність перед суспільством ‑ це те, що стосується інших»[1], тому зміст національного законодавства щодо прав людини і його постійні зміни стосуються журналістів безпосередньо.

 

Отже, треба бути поінформованим у цій галузі, щоби добре виконувати свою роботу і не втрапити у проблеми. Ліберальні закони та ринкова економіка є ідеальними факторами для розвитку медіа. Стабільне і дружнє до медіа законодавство покликане убезпечити їх свободу і сприяти розвитку ‑ з одного боку, та підтримувати ведення бізнесу з метою отримання прибутку - з іншого. Добре організована незалежна правова система потрібна для приборкання незаконної діяльності зловмисників з обмеження прав і свобод індивідів.

 

Слід згадати, що останнє десятиріччя стало викликом для української преси і журналістів. Парламентські вибори навесні 1998 року сколихнули медіапростір численними багатомільйонними позовами обраних і необраних парламентаріїв, активізували роботу судів із захисту честі вельможних чиновників. В умовах законодавства посттоталітарної держави хвиля настроїв щодо покарання журналістів наростала. Зникали газети, банкрутували видання, з невідомих, так досі і не з'ясованих, причин ішли з життя журналісти. Ім'я українського президента Кучми поповнило список ворогів преси і три роки поспіль не полишало його.[2]

 

Але була й інша правда. Саме правова необізнаність журналістів, правова недбалість власників і видавців щодо правової безпеки розміщених матеріалів полегшували розправу над ними.

 

Досі доводиться чути нарікання на недосконалість правового середовища для преси, однак необхідно пам'ятати, що прийняті парламентом закони можуть працювати лише тоді, коли люди до них звертаються, на них посилаються. Не варто чекати від писаних законів автоматичної дії. Закони треба знати і вміти ними користуватися.

 

Поняття правового медійного середовища включає все законодавство, яке сприяє або заважає журналістам у таких питаннях:

 

1) збирання інформації,

2) регулювання змісту,

3) захисту від зловживань, включаючи їх особисту безпеку.

 

Із проголошенням незалежності в серпні 1991 року перед молодою українською державою постала проблема створення власної правової системи.

 

Одним із перших правових актів став Закон «Про інформацію»[3], який визнав інформацію товаром і об'єктом права власності. В ньому було визначено поняття конфіденційної інформації, інформації про особу, запроваджено інститут інформаційних запитів та встановлено обмеження на поширення інформації стосовно пропаганди війни, закликів до розпалювання національної, релігійної ворожнечі, розповсюдження порнографії.

 

Закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»[4] припинив державну монополію на пресу і став правовою основою для прибуткового бізнесу. Приватні й юридичні особи, включаючи іноземців, отримали право заснувати друковані ЗМІ та заробляти на цьому. Більше того, цей закон проголосив редакційну свободу і захист джерел інформації.

 

Закон «Про телебачення та радіомовлення»[5] запровадив правила незалежного мовлення в Україні, визначив антимонопольні правила та визнав важливість захисту виробника національного продукту мовлення. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення була створена як незалежний орган із рівним представництвом від президента та парламенту, щоби забезпечити видачу ліцензій на мовлення на конкурсній основі.

 

Закон «Про державну таємницю»[6] виписав критерії, процедури та термін збереження таємної інформації, а Закон «Про інформаційні агентства»[7] створив правову базу для роботи інформаційних агенцій і розвитку їх міжнародної співпраці.

 

Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України фіналізувала позитивні законотворчі зусилля зі створення національної правової бази протягом перших п'яти років незалежності. Конституція закріпила такі суттєві для молодої демократичної України принципи, як розподіл влади, політичну, економічну та ідеологічну різноманітність, заборону цензури і відповідальність держави перед людиною.

 

Свобода вираження поглядів та обігу інформації була гарантована Конституцією із застереженнями, необхідними для демократії. Конституцією передбачено, що обмеження свободи вираження та вільного обігу інформації можуть мати місце у випадках поширення інформації, що містить загрозу для інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, заклики до повалення конституційного ладу або до розпалювання національної, релігійної чи расової ворожнечі, а також коли порушуються права інших осіб або підривається авторитет правосуддя.[8]

 

Приєднавшись до членства у Раді Європи у 1995-му, українська держава взяла на себе певні зобов'язання, в тому числі гарантувати на своїй території свободу преси, багатопартійність, вільні вибори та дію верховенства права. Лідери посттоталітарної країни поставили свій підпис під Статутом РЄ з метою досягти європейських стандартів у різних сферах життя країни, що багато чого обіцяє українцям.

 

Суттєвим кроком на цьому шляху стало прийняття нового Кримінального кодексу[9]. Наклеп та образа були вилучені з його змісту як злочини. Український парламент погодився з неприйнятністю застосування кримінальних засобів покарання за вимовлене/написане, ввівши ще одну гарантію для свободи слова.

 

Позитивним стало також упровадження кримінальної відповідальності за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.[10] Правда, паралельно в ньому з'явилася кримінальна відповідальність за неправомірне втручання в приватне життя особи[11], що може бути викликом для журналістів.

 

Нова концепція переліку немайнових прав особи, захист людської гідності, репутації і приватності була представлена в новій редакції Цивільного кодексу[12]. Це вимагало плекання певної правової культури у працівників ЗМІ з тим, щоб вони мали належну повагу до цих цінностей кожного, хто міг опинитися у фокусі медіа.

 

Закон «Про систему Суспільного телебачення та радіомовлення в Україні»[13] визначив засади Суспільного мовлення в державі та передбачив, що така компанія має бути неприбутковою структурою національного масштабу і надавати суспільству збалансовану інформацію з усіх питань.

 

За законом така компанія має бути створена рішенням парламенту і з метою гарантій економічної незалежності повинна фінансуватися за рахунок ліцензійного збору, а концепцію редакційної політики мала би затверджувати Громадська рада, сформована із представників різних соціальних груп. Однак, як бачимо й нині, 13 років потому, не було проявлено політичної волі розвинути положення цього закону і створити суспільне мовлення.

 

Цікавим і неочікуваним досвідом у розпал ери темників стало внесення змін до Закону «Про інформацію»[14] щодо привілейованого захисту суспільно вагомої інформації, що дало більше свободи журналістам в інформуванні громадськості про факти корупції, зловживань владою чи повноваженнями з боку представників влади та відомих осіб.

 

Утім, ця позитивна зміна не полегшила доступ журналістів до інформації про діяльність органів влади та управління, і останнім часом ми неодноразово були свідками публічного брутального поводження як самих чиновників, так і їх охоронців із фотографами та телеоператорами, аби завадити тим виконувати свої професійні обов'язки. Саме з огляду на такі факти багато уваги привернула до себе 2010 року ініціатива прийняття Законопроекту «Про доступ до публічної інформації». У багатьох країнах світу є такі закони і вони необхідні для забезпечення можливості журналістам своєчасно повідомляти своїй аудиторії останні новини із владних структур та обмежити свавілля держслужбовців.

 

Буде неправильно обійти увагою Закон «Про захист суспільної моралі»[15], який за своїм змістом є досить агресивним, із погано виписаним понятійним апаратом і начебто благородною метою, яку передбачено досягати сумнівними методами, оскільки втягнення дітей та підлітків, а також використання їх у порноіндустрії уже давно є предметом низки статей Кримінального кодексу.

 

Цей закон повторює положення наведених тут інформаційних та медійних законів щодо неприйнятності поширення порнографії і зарегульовує проблему, оскільки передбачені ним форми впливу та попередження таких дій є неефективними, але вкрай небезпечними для свободи преси. Тож цілком слушною є ініціатива групи народних депутатів скасувати цей закон і внести відповідні зміни, де потрібно, до профільного законодавства, з фокусом не лише на сексуальній сфері життя людини, але й на попередженні пропаганди насильства та жорстокості.

 

Нарешті ще два закони мають бути згадані. Їх прийнятність у демократичній державі сумнівна, і за рекомендаціями експертів Ради Європи вони мали би бути скасовані саме з огляду на потребу звільнення медіа від будь-якого тиску та впливу.

 

Це Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування ЗМІ в Україні»[16], в якому детально виписано, як пресі висвітлювати таку діяльність, і Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»[17], знаково прийняті народними депутатами в один день із метою підтримувати лояльність ЗМІ до влади і в такий спосіб упливати на їх незалежність.

 

Наведена нормативно-правова база органічно доповнюється рішеннями Європейського суду з прав людини як проти України, так і проти інших держав по справах стосовно вираження поглядів.

 

Європейським судом за півстолітню практику сформульовано кілька засадничих принципів щодо ролі преси в демократичному суспільстві з огляду на право громадян бути належним чином поінформованими, а саме:

 

1) не тільки преса має право поширювати інформацію, але й громадськість має право її отримати, особливо з суспільно важливих питань;

2) політики, які шукають публічних симпатій та підтримки, мають бути поблажливими до критичних виступів преси. Захист їхньої репутації та приватності не мають вступати у протиріччя із правом суспільства проводити публічне обговорення політичних проблем;

3) суттєвою частиною свободи преси є захист джерел інформації, які в інтересах суспільства можуть надати її медіа навіть в обхід  закону;

4) особливої ваги має висвітлення в медіа суспільно важливих тем.

 

З-поміж 400 програних у Страсбурзі справ є три за зверненнями українських журналістів та адвоката саме по статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини й основоположних свобод.[18] Кожна з цих справ має різні обставини, але всі вони об'єднані подібними фактами, оскільки скрізь ідеться про посадових осіб високого рангу, суспільно важливу інформацію, неврахування судами права громадян бути поінформованими з важливих питань та надання невиправданого пріоритету захисту честі/гідності вельможних позивачів і покарання журналістів.

 

Заради справедливості зазначимо, що траплялися і позитивні випадки, коли українські суди захищали право журналістів на отримання інформації від органів місцевої влади та на їх неправомірно обмежений доступ до відкритих засідань і слухань у Криму та Львові.

 

Рішення Європейського суду є обов'язковими до виконання урядом. Більше того, у випадку програних справ держава має змінити закони та відкоригувати практику правозастосування у світлі стандартів Ради Європи та практики Європейського суду. Це означає, що за такої міжнародної підтримки та під ретельним контролем одного дня тоталітарні методи української правової системи залишаться у минулому, і вона стане реальним гарантом свободи преси.

 

Обнадійливим є те, що наразі відбувається судова реформа в Україні, і дуже важливо, щоб журналісти висвітлювали її хід та фокусували увагу на проблемах. Вільні й незалежні медіа можуть багато додати у вдосконалення судової системи саме на цьому етапі демократичного розвитку. Збалансована інформація про корумпованих та непрофесійних суддів потрібна суспільству і може допомогти самій судовій владі очиститися від нечесних колег.

 

Закони існують не для того, щоби демонструвати санкції для порушників, а для того, щоб увібрати правила, які належним чином прийняті та вчасно оприлюднені ‑ щоб ті, кого вони стосуються, могли своєчасно дізнатися про них і уникнути негативних для себе правових наслідків. Для свідомих громадян знати правила ‑ це по суті обов'язок.

 

Правові знання дають журналістам більше можливостей краще виконувати їхню роботу і сприяють суспільству здобути професійні та відповідальні медіа.

 



[1] Джон С. Мілль «Індивідуальна свобода і межі суверенності індивіда». Лібералізм, антологія. Вид-во «Смолоскип», Київ, 2002, с.424

[2] Див.www.cpj.org

[3] Жовтень 1992

[4] 16 листопада,1992

[5] 21 грудня, 1993

[6] 21 січня,1994

[7] 28 лютого, 1995

[8] Стаття 34 Конституції України

[9] Набув чинності 1 вересня 2001 року

[10] Стаття 171 КК України

[11] Стаття 182 КК України

[12] Набув чинності з січня 2004

[13] Від 17 липня 1997

[14] 3 квітня 2003

[15] 20 листопада 2003

[16] 23 вересня , 1997

[17] 23 вересня 1997

[18] Це справи «Українська пресова група проти України», Ляшко проти України та Салов проти України

 

Ілюстрація - http://www.firstamendmentcoalition.org/

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Наталія Петрова, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
18297
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду