Останній вихід друкованого журналу «Детектор медіа», який з 2011 року переходить у формат альманаху-щорічника, ми присвятили підбиттю медіапідсумків першого десятиліття ХХІ століття. Сайт «Детектор медіа» розпочав публікацію цих журнальних текстів з інтерв'ю шеф-редактора порталу Наталії Лигачової, присвяченого історії ТК (частина 1, частина 2) . Також на сайті вийшов матеріал Отара Довженка про 10 років відносин між ЗМІ і владою та  суб'єктивний погляд Ігоря Куляса на розвиток українських теленовин останнього десятиліття. Сьогодні пропонуємо до вашої уваги спогади-асоціації Михайла Бриниха про десятиліття розважального (і не тільки) телебачення.

Свого часу Джуліан Барнс примудрився запхати всесвітню історію в невеличкий за обсягом роман: йому знадобилося десять із половиною розділів. Отже, чому б і не упакувати останнє десятиліття українського телебачення в кілька сторінок статті? - ця зухвала думка була початком моєї короткої подорожі до ока прірви. Зрештою, я не завжди пам'ятаю, що робив минулої п'ятниці, а тут - десять років. Станіслав Лем неодмінно би зазначив, що десять років українського телебачення краще підрахувати, ніж пригадувати. У цьому випадку можна обмежитися не кількома сторінками, а одним лише рядком: 75 діб інформаційних програм, 303 доби телесеріалів і художніх фільмів, 40 діб розважальних шоу, 122 доби реклами, 38 діб програм про тварин. Ось що таке мої десять років українського телебачення.

Станіслав Лем намагався показати людям, скільки жаху міститься в елементарних арифметичних діях, якими ми послуговуємося щодня, але не маємо звички нагромаджувати результати; цифри - моторошний скарб суспільства, яке гордо іменує себе цифровим; складання чисел - найкоротший шлях до усвідомлення марноти буття; отже, у цьому огляді більше не буде додавання - одне тільки ділення.

Визнаю, що хронікер з мене нікудишній. Спробувавши відновити у пам'яті - бодай за допомогою асоціацій - кожен із минулих десяти телевізійних років, я так і не зміг розгледіти у цьому плетиві нервів та ланцюгів ознак упорядкованості, тієї системи координат, що надає сенсу більшості накреслених ліній; вочевидь, не кожен рух має свою логіку, не кожен поступ свідчить про еволюцію. Натомість кожен із цих років - це нотатки на споді овечих шкур. Деякі з них аж занадто швидко зносилися, деякі - шиті-перешиті, а більшість - просто чужі. Часто-густо ці написи неможливо відновити, і в таких випадках мені довелося покладатись лише на щільність власних вражень, де збереглися бодай якісь відбитки цих текстів.

Рік 2001

Економічне спустошення 90-х років виховало «глядача жадібного», який із великим ентузіазмом стежив за ігровою природою збагачення у суспільстві. Але ця гра вже не мала нічого спільного з веселим обертанням барабану в «Полі чудес», і телебачення запропонувало нову розважальну схему. Йдеться про ігрові шоу, базовані на людському приниженні, - цей формат угніздився у нашому телепросторі завдяки одіозним російським програмам «Алчность» (НТВ) та «Слабоє звєно» (ОРТ).

Справжній переможець завжди знехтує перспективою морального знищення. Успіх - це не лотерея, а здатність людини до переступу. Гра - це небезпека. Така палітра ідей неабияк сприяла соціальній реабілітації капіталів, які творилися не завдяки сектору «Приз» і доступу до колеса фортуни, а внаслідок пошуку і ліквідації «слабких ланок».

Споглядання чужого приниження - ось що стало єдиною відрадою публіки, яку скрізь обдаровували статусами невдах, лохів, лузерів. Ба навіть повчали, як із цим можна боротися - наприклад, у проекті «Афера», який трохи згодом стартував на «Інтері».

Новорічна традиція марудних «голубих вогників» цього року нарешті скресла: до традиційного набору святкових телехарчів із необмеженим терміном придатності потрапила нова «головна страва»: мюзикл «Вечори на хуторі біля Диканьки», створений Семеном Горовим та Костянтином Меладзе («Інтер»). Протягом наступних років цей лимон чавили, чавили і таки вичавили, що засвідчив «Алі-Баба та сорок розбійників» на «1+1» (режисер Віктор Придувалов, 2005 р.).

Рік 2002

Початок прямолінійної медіавійни, покликаної дезорієнтувати суспільство за допомогою низки парадоксів. Із одного боку, надії на становлення повноцінного українського телебачення вирушили спочивати у довгий ящик: ефір провідних каналів заполонили бандитські серіали російського виробництва на чолі із «Бригадою», у розважальній царині настав «Аншлаг» Регіни Дубовицької, й крізь цю ж пробоїну ринула критична кількість нечистот (варто згадати хоча би «Шоу Єлени Степаненко», трансльоване на ICTV). З іншого боку, на «1+1» стартує лінійка якісних програм: «Подвійний доказ» із Борсюком та Корчинським, «Я так думаю» з Анною Безулик, «Без табу» з Ольгою Герасим'юк.

Свобода слова, безпосередньо контрольована АП, демонструє диявольські кульбіти: в новинах остаточно утверджується цензура, сюжети злітають без пояснень, темники документально засвідчують смерть журналістики як професії; водночас саме цього року в ефірі з'являються матюкливі хмарочоси - «Окна» з Дмитрієм Нагієвим (Новий канал) та «Большой куш» із Отаром Кушинашвілі («1+1»), - які навіть у категорії скандальних програм переходять усі межі; тим часом уночі всі канали дружно показують еротичні програми або ж софт-порно.

Рік 2003

Апогей горілчаної реклами. «5 крапель», «Союз-Віктан», «Первак» щедро здобрюють інформаційний вакуум, в якому процвітає пропаганда («Проте» на «1+1» із Корчинським та Джангіровим).

Відбувається якийсь дивний камбек ігрових барабанів: «Кено», «Мегалот», «Бінго Бум Лото», «Лото Забава», водночас ідея «ігрового приниження» сягає кульмінації - Новий канал запускає шоу «За гроші».

Третій сезон «Останнього героя» закінчується визнанням, що мода на екстремальні реаліті-шоу вичерпана.

Ефір ще інтенсивніше запаковується російським поп-культурним мотлохом, а із програм вітчизняного виробництва чомусь згадується хіба що «Чемпіонат зі стриптизу» на СТБ і езопівський старт «5 копійок» Романа Чайки.

Пощезла з ефіру «Остання барикада» («Плюси»): факт існування цього ток-шоу кепсько узгоджувався з філософією тодішнього (а теперішнього - і поготів) телебачення; більшою мірою цей проект, який ще й виходив у прямому ефірі, був чимось на кшталт колективної галюцинації, ніж експериментом. Естафету нічного мудрагельства згодом перехопила «Перша експедиція» на «Інтері», що протрималась аж до 2007 року. Ще одна помітна втрата-2003 - це закриття «Імпрези» з Оксаною Новосад (СТБ), єдиної української програми достойної якості, що була присвячена академічній та неформатній музиці.

Рік 2004

Надія - це не та річ, яку можна дарувати, якщо сам нею не володієш. Сьогодні про цей рік хочеться згадувати найменше. Хоча б тому, що його наслідки уповні дають про себе знати тільки сьогодні.

Так, тоді на телебаченні наприкінці листопада, у розпал Майдану, знову з'явилися новини; свобода слова повернула собі частину втрачених територій; і перемога була настільки громіздка, що гуркіт від її падіння ще не скоро відлунає у головах журналістів.

Очевидність брехні по-своєму окрилювала. Структура «правди» виявилася набагато складнішою.

Рік 2005

Чомусь асоціюється у мене насамперед із квартирно-ремонтними програмами відразу на кількох каналах («Квадратний метр» на «Інтері», «Рятуйте, ремонт!» на ТЕТ, «Школа ремонту» на ICTV). Можливо, це також лише проекція суспільних настроїв: усім хотілося ремонту. Щоби швидко, якісно, красиво - і навіки. Хоча всі ж нібито й розуміли, що зазвичай ремонт - це не процес, а стан. Він завжди має початок... і це все, що він має. Вочевидь, із цієї ж опери і ще один яскравий спогад-2005 - «Судові справи» з Ігорем Годецьким. Не дочекавшись судових справ, обіцяних на Майдані, довелося вдовольнитися побутовими сварками.

Рік 2006

Початок епідемії під назвою «Свобода слова», що тривала до недавнього часу.

Декларований Савіком Шустером «шанс побачити, хто є хто в українській політиці» викликав у суспільства особливий різновид залежності, чия природа й досі залишається для мене загадкою.

«Шустер live» на каналі «Україна», «Свобода слова» з Андрієм Куликовим на ICTV, «Свобода на Інтері» з політиками-ведучими - чотири роки в цих казанах виварювали один і той таки кістяк, видовбаний зі світоглядної тріщини між сходом і заходом, національними пріоритетами і національною риторикою, обіцянками і цяцянками. Перегляд цих програм виснажував глядачів, але залишав бодай мінімальну нагоду самотужки збагнути, чому лебідь, рак і щука - нікчемна тяглова сила.

Сукупність телевізійних «свобод» стала запорукою нового інформаційного хаосу, в якому сенс кожної новини миттєво розчиняється у цистернах коментарів.

Це неймовірно цікава технологія: для того, щоб уникнути брехні, достатньо лише, щоб якомога більше людей мали можливість висловлювати свою правду.

Рік 2007

Початок великої української дискотеки. Вєрка Сердючка їде на «Євробачення», а Олег Скрипка танцює на «1+1» («Танці з зірками»).

Кульмінація дискотеки - проект «Великі українці» на «Інтері», який дозволив належно оцінити й «здобутки» у царині свободи слова, і пригадати значення терміну «фальсифікація».

Перемога завжди належить тим, хто про неї подбав заздалегідь. Люди, які про це знають, ніколи не програють, бо вміють чекати.

Рік 2008

На багатьох каналах починають плодитися програми журналістських розслідувань: «Агенти впливу» Артема Шевченка, «Попередження» з Миколою Вереснем, «Критична точка», «Містер і місіс С» тощо. На короткій дистанції до теперішніх проектів на кшталт «Особистої справи» чи «Грошей» («1+1») сама ідея журналістського розслідування розгубила багатьох прихильників. У країні, де справа Ґонґадзе і досі залежить від «політичної волі», перспектива репортерських перемог над корупційними схемами під патронатом вищих посадових осіб - завелика розкіш навіть для йолопа. Відтак немає нічого дивного, що серйозна інтонація, властива сюжетам «Попередження», уже сьогодні поступається розважальній мішанині фактів і здогадів у «Грошах». Богів сьогоднішньої України можна хіба що розсмішити своїми викривальними планами.

Рік 2009

Ера інфотейнменту пустила метастази. Під знаменами «Гіннес-шоку», «Інфошоку» та «Провокатора» армії фактологічних панікерів згризли всі опори здорового глузду. Коли журналіст утрачає можливість перевіряти й гарантувати достовірність інформації - доводиться гатити нею навідліг. Іноді це спрацьовує.

Канал СТБ, запустивши проект «Україна має талант», спромігся довести, що в одну воду можна заходити скільки заманеться. Досвід попередніх, суто співочих, талант-шоу не давав жодних підстав очікувати аж настільки емоційної, пристрасної реакції глядачів, яким уже не вперше підсунули можливість покепкувати з аматорів-невдах та чергових «народних зірок».

Рік 2010

Ієрогліфи на цій шкурі ще не розшифровані. З близької відстані помітна хіба що аномально велика кількість розважальних програм - один тільки канал «1+1», чия втеча від колишнього інтелектуального іміджу нарешті завершилася, подбав про те, щоби в ефірі стало тісно від гламурних штучок та пацанок, заучок та панянок, депутатів без мандатів і зірок у квадраті.

Внаслідок ще однієї славної подорожі, яка завершилась цього року, Перший національний знайшов свою тиху гавань, де можна залишатися першим і без національного. А втім, більшість інших каналів уважно вивчають фарватер цієї тенденції - якраз і вітер попутний.