Останній вихід друкованого журналу «Детектор медіа», який з 2011 року переходить у формат альманаху-щорічника, ми присвятили підбиттю медіапідсумків першого десятиліття ХХІ століття. Сайт «Детектор медіа» розпочав публікацію цих журнальних текстів з інтерв'ю шеф-редактора порталу Наталії Лигачової, присвяченого історії ТК (частина 1, частина 2) . Також на сайті вийшов матеріал Отара Довженка про 10 років відносин між ЗМІ і владою. Сьогодні пропонуємо вашій увазі суб'єктивний погляд Ігоря Куляса на розвиток українських теленовин останнього десятиліття.

Редакція «Детектор медіа» попросила мене написати цю статтю. Чесно кажучи, я довго відбивався, але Наталя Лигачова зуміла мене переконати. У такій складній ситуації я не можу обійтися без кількох важливих (із моєї точки зору, звісно) застережень.

По-перше, в цій статті я жодним чином не можу претендувати на найменшу всеохопність розкриття теми. На секундочку: навіть проста спроба розповісти про особисті враження від того, що відбувалося в українській телевізійній журналістиці протягом цілого десятиліття - точно приречена на невдачу, коли тему намагається розкрити одна людина.

По-друге, я не веду щоденників, а пам'ять може будь-кого підводити. І підводить.

По-третє, навіть якби й мав феноменальну пам'ять, я міг чогось узагалі не знати і не бачити. Правда ж? Хоча в багатьох подіях чи процесах особисто брав участь або ж, як мінімум, аналізував їх свого часу для ТК. Можу жорстко помилитися з датами. Чесно: не маю часу на копітку роботу з відновлення точної хронології. І до того ж упевнений, що в цьому тексті точність хронології (із точністю до року) гратиме останню роль. Тож даруйте, виправляйте, буду вдячний за будь-які критичні зауваження.

По-четверте, ця стаття жодним чином не може навіть і віддалено вважатися якимось там аналітичним звітом експерта. Для такого звіту довелося би, мабуть, кинути всі свої роботи і присвятити цьому звітові добрих так із півроку. А тут ні часу, ні можливостей таких нема.

Одним словом, я викладу тут лише особисті свої суб'єктивні враження. Якщо щось або когось забуду, чи навпаки не забуду, але чимось ображу - вибачайте.

І останнє застереження: розповідаючи про тележурналістику, доводиться постійно згадувати політику, бодай би їй грець! Але ж політика насправді чинить надзвичайно серйозний вплив на медійні процеси, від цього нам ніде дітися. За це також даруйте...

***

Тепер до справи. На початку 2000-х в уже усталену ситуацію на ринку теленовин уклинився наш «Репортер» на Новому каналі. Питання було не лише в тому, що відбулися зміни нагорі «турнірної таблиці» (в серйозній боротьбі - працюючи в контрпрограмі - нам удалося посунути СТБшні «Вікна» й увійти до трійки лідерів). Змінилася інформаційна картинка для глядачів, оскільки «Подробиці» на «Інтері» і ТСН на «1+1» у той час доволі жорстко контролювалися об'єднаними соціал-демократами, а на пінчуківських каналах - тих же «Вікнах» і новонароджених «Фактах» на ICTV інформація теж доволі ретельно «фільтрувалася». Ми ж на «Репортері» розповідали про все, що вважали цікавим для аудиторії. На моє переконання, роль альтернативи «офіційній версії» подій на початку 2000-х грав саме «Репортер» на Новому. Шкода лише, що «недовго музика грала», але про це далі...

У день професійного свята, 6 червня 2004 року, журналісти, простестуючи проти цензури темників, проводять на Хрещатику акцію «Жива газета»

Так, до прикладу, саме «Репортер» першим почав розслідувати «ракетну» версію вибуху будинку в Броварах. І одним із непереборних доказів зрештою став лише план, відзнятий усередині зруйнованого будинку. Цей план зняв репортерівець Володя Карпенко, єдиний, кому вдалося всередину будівлі в перший же вечір прокрастися повз міліцейські кордони. Цим планом ми того ж дня поділилися з ТСНівцями, які зрештою дотисли військових до визнання своєї провини в прямому ефірі.

І «Репортер» першим повідомив про плівки екс-майора Мельниченка. Багато хто зі мною може не погодитися, але я особисто вважаю, що, якби того листопадового дня 2000 року мені не вдалося вмовити Настю Образцову пожертвувати парламентською перервою, коли журналісти в кулуарах збирають коментарі депутатів, щоби натомість піти на «ліву пресуху» Олександра Мороза, можливо, ця історія не досягла б телевізійного ефіру (бо там була лише наша знімальна група). І якби я на свій страх і ризик не поставив цей матеріал першим у денний випуск, то і в колег-конкурентів забракло б до власних менеджерів-цензорів непереборного аргументу, що «Новий уже це показав». Хтозна? Але можу точно сказати, що після того денного випуску на Новому каналі був «день відчинених дверей»: журналісти з усіх інших великих київських каналів їхали до нас «позичати» цей відеозапис.

Це був якісний прорив цензурної греблі - і історія з «касетним скандалом» почала жити в інформаційному просторі. Але вона не могла не посунути владу до «закручування гайок» у журналістському середовищі. Точно не пригадаю, здається, наприкінці 2001-го чи вже на початку 2002 року ми вперше побачили «темники». Їх нам тоді надіслали факсом у ньюзрум! Спочатку ми дружно всією редакцією пореготали. А потім стало не до сміху, тому що дуже швидко ми побачили, що все, про що пишеться в цих «аналітичних розробках», реалізується в ТСН, у «Подробностях», «Новинах» державного каналу, у «Фактах» і навіть у «Вікнах». Але нас це тоді ніяк не стосувалося. Тим більше, що роботи було дуже багато - повним ходом ішло загострення «політичної шизофренії» під назвою виборча кампанія. Крім того, ми готувалися до серйозного спецпроекту на день виборів.

Парламентські вибори 2002 року мали свою надзвичайну інтригу. Поточна соціологія ще здаля показувала реальну перевагу опозиційної «Нашої України». Влада була напоготові. Чи не єдиним способом перешкодити спробі серйозної фальсифікації результатів виборів залишалися екзит-поли. І вони були тоді недооцінені владою (уже в 2004-му на боротьбу зі справжньою соціологією влада кинула надзвичайні ресурси). Але дуже важливим було дані екзит-полів своєчасно і максимально оприлюднити. Нам тоді вдалося домовитись з «Демократичними ініціативами», що ці дані будуть оприлюднені і прокоментовані соціологами найперше в ефірі Нового каналу. При цьому з нами вели переговори «соціологи при президенті». Вони наполягали, що їхні екзит-поли будуть більш «науковими». Гадаю, що якби ми їм надали слово першим, вони б показали результати, більш сприятливі для влади, аніж це було насправді (маю і до сьогодні величезний сумнів, що «президентські» екзит-поли проводилися насправді). В підсумку про результати справжніх екзит-полів країна довідалась о 20:01 в ефірі Нового каналу. І в нашому ж телемарафоні соціологи, політики, політологи і журналісти могли вільно висловлювати будь-які власні думки.

Осінь 2002 року принесла погані новини. Зокрема, я особисто був змушений піти з Нового каналу. Пішов із каналу Андрій Шевченко, а Іванна Найда пішла з новин. Коли не найгірші новини втрачають водночас шеф-редактора і двох основних ведучих, погодьтеся, щось тут «не так». А «не так» було те, що керівництво каналу сказало, що «темники» стали обов'язковими до неухильного виконання. Зрозуміло, що на цьому справжня журналістика в «Репортері» закінчувалася. Як раніше закінчилася вона у ТСН, «Подробностях» тощо.

Але ж немає лиха без добра. Кучмівська влада наприкінці 2002 року занадто вже наступила на журналістську гідність - і отримала системну відповідь. Маю на увазі перші спільні протести медійників проти тотальної цензури. Які, зокрема, зробили можливим те, на що журналісти до того ніяк не могли спромогтися - створення Медіапрофспілки. Яка стала доволі серйозним інструментом боротьби журналістів не лише за власні трудові права, але й за своє право-обов'язок інформувати суспільство про важливі для останнього речі.

2003 року я перетворився на глядача новин загальнонаціональних каналів. Натомість відкрив для себе багато цікавого, працюючи в регіонах. Мені й до сьогодні це здається певним парадоксом. У той час, коли загальнонаціональні новини перетворилися на повний «темниковий» ерзац, якісні журналісти або звідти звільнялися або йшли у «внутрішню еміграцію», роблячи сюжети з неосновних, неполітичних тем, у країні активно розвивалися якісні зразки міських теленовин. Надзвичайно потужною була харківська медіагрупа «Об'єктив». У Криму - телерадіокомпанія «Чорноморська» показувала дуже якісний зразок регіональних теленовин. У Львові був «Люкс», на якому зусиллями потужної і креативної команди в ефір ішли відмінні міські новини. В Івано-Франківську класні міські новини робила «Вежа». В Чернівцях - ТРК «Чернівці». В Рівному - «Рівне-1». Непоганий розвиток показували «ТВ-7» у Маріуполі та «Юніон» у Макіївці.

Я працював з усіма цими компаніями. Разом із Олександром Макаренком ми допомагали удосконалити технологію виробництва і тренували людей щодо якісних професійних навичок. Кожна зі згаданих телекомпаній має свою історію, але, на жаль, у тій якості не всі вони дожили до сьогоднішнього дня. Так, наприклад, коли власник «Об'єктива» захотів утрутитися в редакційну політику видань групи, її директор Зураб Аласанія подав у відставку, а разом із ним із медіагрупи пішла вся(!) його команда. Згодом ці люди, по-перше, якісно реформували обласну Харківську державну телерадіокомпанію, по-друге, створили агенцію «Медіа-порт».

Суперновини на львівському «Люксі» угробив сам власник, коли подався в політику і перетворив свій канал на пропагандистський інструмент. Коли в кожному випуску новин із семи сюжетів п'ять-шість повинні були висвітлювати діяльність організації «Самопоміч», створеної власником для свого піару, з новин пішла майже вся концептуальна команда. Нині вони працюють у Києві або ж є власкорами київських каналів у Львові. А «Люкс» робить псевдоновини. Схожою була доля і компанії «Рівне-1», де власник також приніс якісні новини в жертву особистим політичним інтересам.

У Франківську, попри всі зусилля Івана Вовка, «Вежа» не вижила як якісний канал. Мерія, яка є власником компанії, була не зацікавлена в справжньому інформуванні міста. І замінила успішного й талановитого, але непоступливого менеджера на «керованих» людей. Відтак новини на «Вежі» стали «рупором мерії», а зрештою компанія навіть утратила ліцензію на телевізійну частоту.

Поки що тримається «Чорноморка», але, оскільки її власниками є опозиціонери-бютівці, нова влада їздить по компанії «важкою технікою»: податкова, прокуратура, КРУ. Чи вдасться в таких умовах вижити - велике питання, попри неабиякий менеджерський хист її президента Тетяни Красикової і високий професіоналізм людей, які до сьогодні працюють у компанії.

Сергій Льовочкін контролює інформаційні потоки довкола Президента. На фото: Олександр Богуцький, Сергій Льовочкін, Олена Кондратюк

От кому вдається роками достойно існувати в непростому світі і щоразу підтверджувати високу якість, то це телерадіокомпанії «Чернівці» під орудою Геннадія і Лариси Сергеєвих. До речі, на останніх місцевих виборах компанії удалися справжні і якісні теледебати. Щось я на цю тему більше нічого не чув від інших компаній...

Утім, повернуся до хронології подій. 2004 рік можна назвати роком бенефісу 5-го каналу, який створив на інформаційному ринку ту саму альтернативу, що її уже не стало, коли Новий канал услід за іншими важковаговиками медійного ринку почав жити за «темниками». І тут я віддаю належне Андрієві Шевченку, Роману Скрипіну і Дарці Чепак, яким удалося збудувати на обмеженому ресурсі виробництво високоякісних новин. При тому, що це був перший справжній досвід створення інформаційного каналу в Україні.

Добре знаю, наскільки складним і багатокомпонентним було подібне менеджерське завдання. Тут і принципово нова для ринку технологія виробництва щогодинних новин. На, будемо відвертими, далеко не ідеальній матеріально-технічній базі, що була у каналу. І навчання, і, я б навіть сказав, виховання у справжньому журналістському дусі, багатьох людей, переважно молодих і без серйозного професійного досвіду. І побудова відносин інформаційної редакції зі складним і строкатим зовнішнім світом, не дуже ґречним до журналістів. І все це - в украй обмежений термін. Це завдання тодішня концептуальна команда менеджерів 5-го розв'язала на тверду «п'ятірку». Так, були помилки, як без помилок у такій великій справі?! Але загалом країна отримала джерело інформації про те, що відбувається насправді. Тому що джерел інформації про те, якою бачить реальність влада, було на цей момент більше ніж досить.

Звісно, тут можна заперечити, що 5 канал при тому відігравав і роль політичного інструменту опозиції. Згоден. Це був той «щасливий випадок», коли в надполяризованому суспільстві публічно сказана правда ставала інструментом революційних змін. По-моєму, це питання не до журналістів 5-го, а до тодішньої кучмівської влади.

І, звісно, не будь 5-го каналу, певно, не було би багато чого. І результати виборів були б інакшими. Але це позбавило би країну великого суспільного досвіду. Досвіду Майдану, а потім досвіду зради політиками народної довіри. А українську журналістику - якісного досвіду інформаційного каналу як явища.

2005-й - рік ейфорійної свободи. Говорити стало можна про все. І ніщо вже не ставало якимось там одкровенням. Здавалося, що так воно далі і буде. Втім, як на мій погляд, звільнення телеканалів від «темників» не сильно змінило загальну якість новин. Єдине, що змінювалося в той період активно ‑ це новини на Першому національному. Можна скільки завгодно сперечатися, правильно чи неправильно щось робили перші справжні реформатори Першого - Тарас Стецьків та Андрій Шевченко. Моя думка: до того жодна команда менеджерів (яких за роки незалежності на державному каналі нараховується чимало) так кардинально не змогла змінити на краще якість ефірного продукту, здавалося би, безнадійного державного монстра.

Це було непросто. Я особисто добре знаю лише один із таких драматичних епізодів, коли на запрошення Шевченка і Стецьківа займався на каналі тренінгами з інформаційниками і проводив тестування персоналу. Про ту історію можна написати цілу книжку. Суть її була проста - цілих три(!) профспілки зчинили шалений опір менеджерам, які просто захотіли вдосконалити виробництво новин. Що, зрештою, менеджерам удалося. Опонентам можу лише порадити покопатися в архівах і подивитися пару-трійку новинних випусків Першого «до» і «після». Небо і земля. Крапка. Зрештою новини на Першому стали справжніми новинами, де яскраво засяяли нові «зірки» ‑ молоді, амбітні і високопрофесійні.

Але Перший канал став і першим справжнім розчаруванням «помаранчевої» доби. Тому що пан президент, який на Майдані обіцяв створити Суспільне мовлення, навпаки доклав зусиль до того, щоб такого мовлення в Україні не створилося. Попри всі наявні можливості. Попри те, що для цього велика команда різноманітних профі розробила чіткий і ретельний план створення такого дива. Починаючи з необхідної законодавчої бази і закінчуючи детально розписаною технологією роботи Суспільного телерадіоканалу. (Висловлю припущення, що нині вчорашні керманичі країни шкодують, що Суспільного мовлення нема. Вони не зробили його тоді, коли це було в їхніх силах, але здалося їм невигідним.)

У 2006 році ідеєю вдосконалення новин перейнялися менеджери найбільшого телевізійного каналу країни. Ми з Макаренком працювали з новинами «Інтера» і зрештою вдалося істотно їх видозмінити - від пропагандистських «дадзібао» до справжніх новин. Але, на жаль, недовго. Власники каналу з якихось там своїх міркувань запросили іншого менеджера - Ганну Безлюдну, яка показала ринку (а точніше, власникам телеканалів) спокусливий приклад «оптимізації виробництва». Коли ми кажемо це чарівне словосполучення, в нашій країні віднині воно означає наступне: масове звільнення якісних професійних кадрів, які, звісно, є дорогими і занадто самостійно мислячими. Натомість беремо задешево людей, які будуть лояльними до керівництва, оскільки керівництво сповідує принцип «Незамінних людей нема» і кожним своїм кроком цей принцип підтверджує.

Згодом такий досвід був відтворений на ТСН Наталкою Катеринчук. Результат наступний: дві найпотужніші інформаційні служби країни різко знизили якість свого ефірного продукту, але ця ситуація чомусь влаштовувала і менеджерів, і власників каналів. Можливо, тому, що насувалася фінансова криза, і їм було не до сентиментів? Витрати-то справді «оптимізувалися». Адже в телевиробництві головна витратна стаття бюджету - люди.

Загалом 2007-2008 роки «подарували» телеглядачу перехід від якісних новин до ерзацу, а ще такий собі «плюралізм» політичної джинси. В умовах, коли насправді в новинах можна було говорити про все, що відбувається, провідні наші канали гатили в ефір сюжети, замовлені різнобарвною «помаранчевою» владою і «регіональною» опозицією. Чесно кажучи, дивно було все це дивитися. Сюжет про «хорошу» Юлю змінювався сюжетом про «хорошого» Вітю, а далі йшла інформація про ще одного «хорошого» Вітю. Або, навпаки, розповідалося по черзі про них, як про «поганих». Моя думка, десь саме на цьому етапі теленовини на великих каналах остаточно відірвалися від реальності, натомість розповідаючи суспільству якісь вигадані політиками і їх політтехнологами історії. Але ж ця ситуація чомусь влаштовувала власників і менеджерів. Водночас звільнені з телеканалів пачками професійні журналісти на той момент шукали способи виживати поза телебаченням, і так і не зібралися на якийсь організований протест проти знищення тележурналістики як такої.

Свого апогею ця історія досягла 2009 року. Хоча, звісно, вона мала й позитивні винятки. Зокрема, до списку «великих» гравців медіаринку додався телеканал «Україна», новини на якому доволі швидко прогресували. Але сам по собі 2009-й і початок 2010-го були періодом такої собі «істеричної» журналістики. На нас на всіх насувалися чергові «доленосні» вибори, артпідготовка до яких наповнювала собою ефіри теленовин. Часу на те, щоб розповідати людям про реальність, у теленовин не залишалося.

Ганна Герман показує чітко: ось вертикаль влади, яка сама побудує і... громадянське суспільство

Нарешті рік 2010. Тепер уже все добре. Якщо не вірите, ввімкніть «правильні» новини. Там вам усе розкажуть. Наприклад, на Першому каналі, або на «Інтері», чи на ICTV. У принципі, можна подивитися і «1+1». Трохи «гірше» висвітлюють невтомну роботу влади для людей на СТБ, тій же «Україні», Новому чи на 5-му. Гадаю, це лише питання часу. Загалом сьогодні говорити про якість теленовин мені як експерту не дуже хочеться. Тому що новини перестають бути новинами, перетворюючись на пропагандистський інструмент влади. Від цього завдання значною мірою залежить і питання якості. Адже кожний різновид продукту має свої критерії для оцінювання. Якби це були новини, я б міг їх оцінювати, наприклад, із точки зору стандартів інформаційної журналістики. Але з цієї точки зору, напевно, неправильно оцінювати пропагандистський продукт. Може, як правильно казав Жванецький, треба просто назвати речі своїми іменами? І тоді «вершки» виявляться «просто молоком». Але ми не будемо самоошукуватися. Так і з новинами, які ними насправді вже не є.

***

Замість епілогу. Мені здається, що святе місце порожнім не буває. Коли нинішній телевізійний інформаційний простір буде остаточно «оптимізовано», справжня журналістика повністю переміститься в інтернет, який сьогодні семимильними кроками набирає ходу. У зміненому світі інформаційних технологій неможливо надійно приховати будь-яку «незручну» для когось інформацію. Добре це чи погано? Я не знаю, але так воно є. Мабуть, погано, тому що журналістам, як тим же лікарям або й тим же політикам, відомі складні етичні ситуації, коли оприлюднення певної інформації може дорого коштувати цілому суспільству або окремим людям. Мабуть, добре, тому що людям потрібно розуміти, в якому світі вони живуть. Для прийняття елементарних життєвих рішень (купити - не купити, зробити - не зробити) і для більш важливих питань (голосувати за чи проти).

Одкровення Wikileaks - це лише «перша ластівка», яка вивернула назовні те, що політики досі успішно приховували від своїх громад. Чомусь мені здається, що інформаційна журналістика на телебаченні ще не сказала свого останнього слова. Тим більше, маючи такого молодшого брата, як інтернет. Який постійно каже людям, що «король насправді голий».

Фото з архіву ТК, Яни Новосьолової