У циклі «Одеські бесіди» ми публікуємо інтерв’ю з філологом-україністом, лідером громадської організації Фонд «Європа ХХІ» Галиною Усатенко. Це міркування про громадську діяльність, сучасний образ викладача та інтелектуала, стереотипи та їх розмиття, попит на смішне та інше.

Наші долі приводять нас в різні точки нашого життя і тільки дивлячись у минуле, розумієш, що всьому були ознаки. От коли Ви ще були маленькою, чи Ви самі, чи Ваші батьки бачили ознаки сьогоднішньої діяльності?

Натяки на громадську активність були, але саме вони зумовили нині роботу в просторі громадської діяльності, а не в системі влади. Як і всі діти мого покоління, свого часу змушена була вступити до піонерської та комсомольської організації, і таким чином, як і багато хто, реалізовувати природну потребу соціальної активності. Але після декількох моїх візитів до райкому комсомолу та секретаря райкому до школи, - в мені стався якийсь злам, і я зрозуміла, що ніколи комсомольською чи партійною діяльністю займатися не буду. Те, що я нині співпрацюю на стороні громадськості з владою, а не навпаки, визначилося саме тим шкільним враженням. 

Знаєте, мені цікаво, як Ви співпрацюєте з громадами, коли стільки однобоко було написано про роботу таких організацій (і моїми колегами теж). Тобто висвітлювалась негативна сторона, яка була, безперечно, але висвітлення одного боку створило деякий ореол недовіри. То які Ви маєте можливості відчувати задоволення від праці заради людей, не маючи поляки від них? Чи ситуація геть інша?

Давайте не будемо узагальнювати. Середовище громадських організацій є дуже різним. Та частина громадських організацій, яка займається соціальною роботою, так звані соціально-допомогові організації, переконана (і маю низку прикладів) - викликають велику довіру у громади. Наприклад, у Києві є ціла низка громадських організацій, які працюють зі школярами, займаються літнім відпочинком дітей, беручи на себе весь тягар позашкільної роботи. Сказати, що вони викликають супротив і недовіру – ні. 

Інша ситуація в сегменті тих громадських організацій, які є  правозахисними, моніторинговими, аналітичними. Оскільки така їх діяльність не завжди безпосередньо дотична до життя громади чи конкретного жителя конкретного міста, - то вона може видатися незрозумілою, а відтак і неприйнятною. І у цьому контексті є проблема, до якої, як ви кажете, ваші колеги доклалися. Проблема, яка постійно в нашому середовищі обговорюється: як працювати із засобами масової інформації. На теоретичному рівні проблема вирішується просто – добре опиши свою роботу і друкуйся, або використовуй безконечні можливості новий медій – і про твою діяльність всі знають. На практичному – надзвичайно складно вирішується. І винуватими є обидві сторони. Громадські організації свої моніторингові чи аналітичні дослідження не мають можливості, навиків, бажань (список можна продовжити) – спопуляризувати належним чином, адаптувати і донести до конкретного ЗМІ та аудиторії. А журналісти, в свою чергу, певно не мають (прошу вибачити за узагальнення) потреби й здатності зійти до рівня того аби прочитати, подумати самостійно донести до свого читача. Тому справді є проблеми нерозяснення, непояснення багатьох важливих напрацювань громадських організацій. А не проблема недовіри чи не сприйняття.

Та все ж таки, в жінці закладена бачена результативність праці: діти, побут, тощо, ми хочемо бачити чи добре те, що ми робимо. Які ви маєте власні стандарти для оцінки своєї праці?

Результативність очевидна в побуті. Про результативність в роботі говорити складніше. Нині наша організація працює над впровадженням нового законодавства для реформи місцевого самоврядування (міжнародний фонд «Відродження» тому запорука). Якби в Україні здійснилися реформи, - тоді був би очікуваний результати. Однак наша робота тісно пов’язана з об’єктивними політичними чинниками. З черговою зміною уряду, все те, що було напрацьовано досі, зазнає суттєвих змін. І робота знову триває. 

А чи пригадуєте моменти задоволення від того, що зроблено? Коли ви собою пишалися?

Знаєте, робота в громадському секторі не сумісна з «пишанням». Тим більше, коли роботою є не разові соціальні акції. Це як в лікарській справі: є різні типи захворювання та різний ймовірний результат їх лікування. Наприклад, неускладнена катаракта: вчора пацієнт був незрячим, а сьогодні побачив сонце – є швидкий результат. І є складні захворювання ендокринної системи, коли потрібне тривале лікування і результат нешвидкий. А лікар сумлінно працює в обох випадках. Так і в нашій роботі. Впродовж останніх кількох місяців ми робимо серію регіональних круглих столів для обговорення законопроектів з реформи місцевого самоврядування. Я була в Кіровограді, в Херсоні, в Чернівцях. Коли є жива розмова, коли люди відгукуються на ті пропозиції, з якими ти приходиш, коли ти бачиш, що запропонований законопроект, звичайно, потребує доопрацювання, але він зреалізує багато з того, що люди давно прагнуть змінити і вдосконалити, - це задоволення. І найбільше задоволення – живе спілкування з людьми, які реагують на те, що ти робиш, власне процес "спільного думання", що сприяє творенню нового в нашому житті. 

Я розумію доцільність таких зустрічей щодо законопроекту, та який сухий залишок від зустрічей науковців, що ви їх також разом збираєте? Адже прошарок вузький, всі одне одного знають і немає прямого впливу на реальну діяльність, не підписуються документи, наприклад, але зараз їх стільки, як намисто розсипали, якщо дивитись перелік, що мабуть, вони напрочуд потрібні. 

Ви кажете розсипано намистом - так, і що таких зустрічей навдивовижу багато – так. Але що в цьому поганого?! Адже умов, аби бодай тридцять чоловік почули одне одного, насправді, не так багато. Люди, як правило, спілкуються у досить обмеженому корпоративному, можна сказати, середовищі. Попри декларовану і наявну, порівняно з 20-тьма минулими роками, свободу слова, механізмів налагодження комунікацій між різними сегментами суспільства насправді немає. Наприклад, за одним столом – мер міста, керівник управління з держ.адміністрації, громадський активіст, викладач вузу, небайдужий громадянин часто обговорюють актуальні для всіх них проблеми? Знаю, що ні.

У цьому ж контексті я вас запитаю, а чому добре/погано знають українських письменників, художників, музикантів (список можна продовжити)? Вочевидь українські письменники не обмежуються тим десятком імен, які є відомими зі ЗМІ. Нині багато говориться про проблеми видавничої галузі, культури читача тощо. Але чи є достатньо можливостей, аби автори, видавці, політики, літературні критики, читачі зустрілися за одним столом і обговорили актуальні проблеми?! Чи був би сухий залишок від такої розмови? Як на мене був би у тому, аби Висловитися Самому, бути почутим і Почути Іншого.

Саме через те ми не обмежуємося спілкуванням з людьми, відомими широкому загалу, а вперто шукаємо тих, хто тільки мав би ним бути. Науковий світ на вміє себе рекламувати і було б дивно якби вмів, тому проблема ретрансляторів, про яку говорилось на заході, де ми зустрілися, залишається злободенною. І всі це розуміють,  і всі про це говорять. Чому ж тоді, на мій заклик не чекати, поки ретранслятори повиростають, почати вже сьогодні робити реальні речі, відгукнулися крім вас ще тільки двоє викладачів?

Мені видається, що є відмінність у декларуванні проблеми і можливостей її розв’язання. Перш за все, у нас є дефіцит сформованої культури активного позиціонування себе. Ось ті десять імен, які ми згадували у контексті літератури. На разі, не наше завдання коментувати добрі вони чи погані письменники, мова про те наскільки вони вміють активно позиціонувати себе. Недавно в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка була зустріч з Андрієм Курковим. Це один з прикладів того, як письменник уміє позиціонувати себе. Зустріч була цікава, він говорив вільно, цікаво себе представляв і став популярним для аудиторії слухачів. Але в нашому суспільстві, яке має спадок соціальної, етнічної, освітньо-культурноїї дискредитації, - такі люди радше виняток, ніж широка практика. Це й зумовлює крайнощі: від цілковитої мовчанки Шевченківського лауреата поета Петра Гірника до, часом, екзальтованого епатажу Ірени Карпи. Історичний спадок, особливості ментальності, і ще ціла низка об’єктивних і суб’єктивно-психологічних обставин зумовлюють  принцип «А нащо його висовуватися?», який тяжіє над значною кількістю людей. А нам потрібно навчитися ходити не попід стіною, а широким коридором. 

Ще один дефіцит - навики публічного виступу і загалом публічного життя. Для академічного наукового середовища це особливо актуально. Я не говорю про те, аби науковці ставали шоуменами. Йдеться про сучасні форми публічності задля донесення до своєї аудиторії своїх знань, спостережень, вагомих та значимих для науки досліджень. Адже в нашому перенасиченому інформацією просторі часто складно позиціонувати себе і свої ідеї. Широка наукова конференція, круглий стіл із залученням ЗМІ, або живе інтерв’ю – це нова форма роботи для науковців чи викладачів академічних вузів. Це справді непросто, і цьому доводиться навчатися не менше, аніж методології дослідження. Однією зі складових задумки Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка з проведення щоквартальних круглих столів з питань сучасної української гуманітаристики й було усвідомлення необхідності діалогу між академічною спільнотою і суспільством, та творення простору публічної дискусії. 

А щодо потреби ретрансляторів і всіх охочих до розмови… Нам всім, небайдужим до цих проблем в Україні, - ще багато роботи. І перефразовуючи слова пана Євгена Бистрицького на нашій дискусії «Розширюючи кордони - наближуючи переферію» (1 грудня ц.р.) можна сказати: всередині нас проходить багато кордонів і їх варто долати. Вміння і навики адекватно та достойно себе представити широкому загалу в Україні та поза її межами – один з кордонів, який варто подолати нам усім.

Знаєте, коли ви говорили про університет і мене така думка майнула, коли я навчалась, у нас були деякі стереотипні уявлення про викладачів. Ми добре розуміли, що мається на увазі, коли говориться "типова філологіня" чи "типовий фізматюк". Зараз же не те що належність до факультету не визначиш, навіть викладача вузу як такого не пізнаєш, не скажеш що той із Шевченко, а от той із Поплавського, розмиті образи. Навіть при опитуванні, що ми його зараз проводимо, хто такі інтелектуали і те не всі можуть визначення дати. Чи то є добре?

Як на мене, це запитання не з категорії тих, на які можна дати відповідь добре чи погано. Перш за все, добре, що це питання взагалі обговорюється, бо відомо, що саме в дискусії можливо й не народжується, але бодай хоч трохи проясняється, істина. Фонд «Європа ХХІ» два роки тому проводив конференцію «Роль інтелектуалів у реформуванні посттоталітарних суспільств (досвід України, Польщі, Росії)». Ми визначали для себе за мету сприяти аналізу ролі інтелектуалів у політичних подіях останніх десятиліть у Польщі, Росії та Україні. До учасників звернувся з відкритим листом-промовою доктор історичних наук, правозахисник Юрій Афанасьє (Росія). Виступали Євген Сверстюк, Віталій Портников,  Гжегож Гауден, віце-президент спілки авторів та видавців «Польська книжка» та екс-редактор газети «Жеч посполіта» (Польща), та багато інших зацікавлених науковців, письменників, журналістів, громадських діячів цих країн. Саме тоді ми побачили, що питання це справді на часі. 

Те, що розмиваються стереотипи образу викладача - це закономірно. Змінюється система освіти, змінюється сума знань та принципи їх застосування – змінюється і викладач. На зміну принципу гердерівської академічної освіти – приходить принцип результативної освіти, зорієнтованої на освітньо-кваліфікаційні стандарти та ринок праці. Не зникають окремі науки і викладачі-фахівці з логіки, медієвістики чи театрознавства. Однак, все більшої актуальності набувають міждисциплінарні дослідження, а обсяги інформації та нових знань завдяки цифровим технологіям та глобальному інтернет-простору, як лавина накочуються на студента, і водночас на викладача.  

І ти як викладач залишаєшся однією частиною своєї душі і спеціальності вірним традиції свого університету. Однак іншою – ти серед студентів, які читають ВСЕ, які в соціальних мережах обговорюють ВСЕ, і не лише між українськими вузами, а й занурюються у навчання своїх друзів та колег в інших країнах. І ти як викладач, заходячи в аудиторію, не може цього не враховувати. Бо ти не будеш цікавим та адекватно поінформованим для студентів, ти не зможеш їх навчити і переконати у тих знаннях, якими володієш сам. І не важливо, справді, чому ти навчаєш - готельному бізнесу, машинобудуванню чи історії української мови. Важливо, бути почутим у нашому глобалізованому світі потужних інформаційних потоків. І важливо також чути адекватно себе.

Окрім того, коли ми з вами навчалися, то перед собою бачили відомий саме нам тип викладача, інших ми просто не бачили, не було з ким порівнювати. Ми не були мобільними. Нинішні студенти, їздять, стажуються, комунікують, читають сайти різних університетів світу, слухають лекції он-лайн, і, відповідно, бути подібним на наш стереотип викладача вже просто неможливо. 

Викладач та інтелектуал… Добрий викладач переважно завжди є добрим інтелектуалом, бо здатен мислити і свої думки та спостереження подавати слухачам. 

Визначення ознак чи характеристик інтелектуала справді складне, подібно до поняття ментальності. Всі відчувають що це є, а віднайти адекватні слова для визначення – складно. Але одна з ознак, як на мене, є очевидною – цілісне бачення якогось явища чи процесу. Перш за все економічного, соціального чи культурного. Без компетентного та системного бачення шляхів розв’язання конкретної проблеми – проблема залишиться. Це як із навколокиївським ремонтом доріг цього літа. Заміна й так доброго покриття на відтинку 20 кілометрів до Кончи-Заспи зроблена. А 21-й кілометр цієї ж траси? Як паралельної, новообухівської, чи інших доріг на Боярку, Фастів, інші містечка – ні. 

Тому поняття інтелектуала, напевно, може визначатися триєдністю внутрішньої й загальної культури, сучасної, актуальної освіти і здатності до системного мислення, бачення будь-якого явища, суспільного, культурного, економічного, політичного, не в окремому, відірваному від цілого життя сегменті, а цілісно.

В мене складається враження і воно може бути необ’єктивним, тому що в мене немає результатів досліджень які я могла б навести як аргумент, але є враження, що особливої ваги в інтелектуальному житті і рівня освіти набувають периферійні університети. Чи поділяєте ви таку думку?

Знаєте, чим більше я заглиблююсь в проблематику місцевого самоврядування, тим більше я бачу необхідність здійснення реформи, тим більше для такої великої країни як наша. Адже майбутнє саме за локальними середовищами. Цивілізаційно і соціально глобалізація уже дійшла до того рівня, що відбувається своєрідний відкат. Тобто, дуже добре бути всім разом, але у кожного є свої інтереси, історія, традиція і потреби. Я живу в Обухівському районі Київської області і місцеву районну газету справді читають. Звісно, з фахової точки зору вона може викликати масу запитань, однак саме вона користується попитом у найширшого кола читачів. Чому? Бо в ній написано про те, як люди живуть і чим вони живуть саме в Обухівському районі. Бо людям. за великим рахунком, не так цікаво, що відбувається десь там, у центрі. Значно важливіше читати про самих себе, про те, що відбувається в мене в селі, районі, області. 

У цьому контексті та тенденція, на яку ви вказуєте  - є поступовою, але закономірною. Адже ви добре знаєте, і всі розуміють, що значна кількість людей не переїздить до Києва не тому, що не має можливості. А тому, що в Луцьку, Чернівцях, Острозі і так далі, людина є на своєму місці, достойна і шанована. І це прекрасно. Наприклад, Острозька академія, яка знову (від часу XVI століття) є осередком навчального і культурного життя цілого регіону, будучи у віддаленні навіть від обласного центру, -  прекрасно розвивається. Аналогічна ситуація і з багатьма іншими навчальними закладами. Тому ця тенденція є закономірною і нічого, як на мене, дивного в цьому немає. 

Останнє запитання, можливо дещо несподіване. Знаєте, я вірю, що в людині є потреба у смішному. У що зараз трансформуються анекдоти? І чи траплялось вам щось смішне останнім часом?

Найскладніше запитання!) Я не маю психологічної здатності запам’ятовувати анекдоти. Розкажу про те, про що довідалася вже від «просунутих» дітей. Вони мене час від часу інформують, що відбувається в глобалізованому світі. Наприклад, інформують про новини з  демотиваторів і сайту «башорг». Я не буду розказувати смішну історію, я спробую коротко поділитися враженнями від того, що почала дивитися, і з того, що для себе починаю розуміти. Весь цей комплекс постфольклорних явищ, тобто сучасного фольклору, визначає, з одного боку, як ви кажете, - органічну потребу людини над чимось сміятися. Власне традиційна етнічна сміхова культура. Але на зовсім іншому рівні, звичайно. З іншого боку, це ніби компенсація відсутності журналу "Перець" радянських часів – дає змогу відсторонено й критично дивитися на нашу дійсність. І важливо те, що картинки та цитати на них переважно не монтуються, це не колажного типу роботи. Автори фотографують те, що є навколо нас і відкоментовують це. От і все. От що важливо! Ми ходимо по вулиці і не звертаємо увагу. На білдборди абсолютно абсурдні, на якусь сценку на вулиці, яка абсолютно виходить за рамки чогось звичного. Ось лиш вчора донька мені прочитала оголошення  в університеті з картинки на демотиваторі, зацитую мовою оригіналу:

«Студенты с хвостами, которые сдают языки, будут повешены на третьем этаже»

В чому проблема інформаційного потоку? В тому, що ти перестаєш на нього реагувати. Ти не реагуєш на телебачення, на рекламу, на оголошення, ти ні на що не реагуєш, бо людська психіка не в силах це все сприйняти. А такий постфольклор дає змогу звернути увагу на очевидний ефект концепту, непоєднуваного поєднання, або парадоксальність і неадекватність сформульованої думки. Такі способи вираження Cмішного дають змогу не так навіть Подивитися, як Побачити смішне. Це надзвичайно для мене цікаве явище, оскільки викладаю студентам українську літературу XVII-XVIII століття. Відомо, що у XVIII столітті для всієї Європи і України була властивою така мистецька форма, як емблема - малюнок з підписами. Видавалися словники емблем. Григорій  Сковорода поширював на наших теренах таку форму мислення – в своїх трактатах використовував емблеми. Мені цікаво спостерігати наскільки ця мистецька форма повторюється на зовсім іншому рівні, і наскільки люди мають надчасові форми мислення. 

Здатність бачити себе в смішному – це вияв рефлексії над собою. А це так необхідно нам в час складних соціальних, психологічних і культурних трансформацій сьогодення. Бо така рефлексія і рятує (як гумор завжди рятував наш народ на у всіх лихоліттях), і змушує замислитися водночас.

Галина Любчич, «Політ.ua»

Фото Костянтина Дорошенка