Є слова, які мають бути сказані. Дарма що «всі й так знають», «воно витає у повітрі», «з ким тут полемізувати» тощо. Втім, це була друга думка після того, як книжка «відповідей Табачнику» від Івана Дзюби потрапила мені до рук. Перша мала більш очевидний характер: ну на що, на кого шановний, авторитетний, один із небагатьох і т.д. академік Іван Михайлович Дзюба марнує свій дорогоцінний час та творчі сили? Полемізувати з Д.Табачником про Україну, її мову, історію, національні ідеї і — взагалі вже гумористично — про феномен Галичини! Почнемо з того, що полемізувати є сенс тільки тоді, коли твій опонент готовий тебе почути — не зрозуміти, бодай просто почути! І закінчимо тим, що немає взагалі жодного сенсу полемізувати з людиною, котра чи то виконує доручення, відпрацьовуючи місце у списку та зручне крісло, чи то робить собі популярність скандальними заявами, чи то просто щиро любить мистецтво демагогії й адреналін телеефіру. Це на той випадок, якщо таке багатолітнє і безперервне перебування на державних посадах взагалі залишає в житті людини бодай крихітне місце щирості.

Хотілося так сказати шановному Іванові Дзюбі. Але перший порив минув. І подумалося: хтось усе ж повинен говорити такі речі. По-перше, щоб не забувалася, не затиралася за риторичними фігурами чітка межа між правдою і брехнею, білим і чорним, добром і злом, нарешті. По-друге, писання й висловлювання, з якими сперечається у своїх статтях І.Дзюба, належать не якомусь прокремлівському маргіналу-політтехнологу або українофобу — любителю стратегічних ігор. Це висловлювання міністра освіти і науки України, однієї (можливо — основної) ключової постаті в гуманітарній політиці нинішнього керівництва країни. «Інтелектуала й ерудита при владі», що особливо вагомо, беручи до уваги загальний інтелектуальний рівень та ерудицію нинішніх представників української влади. Тобто це слід розцінювати як офіційну позицію.

А втім, хіба для нас це новина? Для нас стало загальним місцем, що наша нинішня влада не любить нічого «національно українського» — незалежно від того, вишиванки це чи сучасна проза. Не слід обманюватися з приводу «російської орієнтації», — нічого «національно російського» ця влада, взагалі-то, теж не любить. Щире русофільство так само чуже їй, як і щира українофобія: просто влада за визначенням не любить нічого й нікого, крім самої влади та тих вигод, які вона дає. Решта — залежно від обставин, як предмет для торгу.

Гуманітарні атаки на громадян з боку влади — ми піддаємося їм постійно — чиняться для того, щоб захистити владу від нас. Найстрашнішим кошмаром нинішньої влади було й залишається старомайданне гасло «Схід і Захід разом». Переляк виявився сильним, — тепер, узявши владу, ці люди роблять усе, аби «схід» і «захід» трималися одне від одного якомога далі. З обох боків нас лякають «насильницькою українізацією» і «тотальною русифікацією», малюють перспективи федералізму, цієї примари розколу країни. Якого люди, котрі при владі й поза нею, не допустять нізащо, — занадто багато грошиків вони закопали на обох берегах Дніпра. Тому «розкольницька» ідеологія, що проводиться з допомогою того ж таки міністра Табачника, — керована істерія. Вибір саме Табачника — не випадковий. Він встиг сколотити собі імідж «інтелектуала», «оратора», «маніпулятора», «гуманітарного технолога» тощо. То кому ж ще довірити маніпулювати умами, тримати їх у постійній напрузі, але при цьому не дозволяти перейти до активних дій?

Тому книжку Івана Дзюби не слід сприймати як полеміку особисто з Д.Табачником. Як і багато інших творів полемічного жанру, це суперечка не з людиною, а з цілою групою людей, котрі сповідують певні ідеї та методи, сіють певні настрої. З тим, що сам автор у своїй книжці називає «колективним Табачником».

Мета «колективного Табачника» абсолютно очевидна: дискредитувати ідею соборності України, в якій різні можуть співіснувати у мирі та єдності. Не дати реалізуватися примиренню. Яке можливе, як свідчить приклад ситуативних союзів Сходу і Заходу на кшталт податкового Майдану. Якщо ми здатні «дружити проти», це означає принаймні, що ми здатні дружити в принципі. У цьому плані до «колективного Табачника», крім самого однойменного міністра, належить, наприклад, Ірина Фаріон. Адже вона служить тій самій меті, дарма що в протилежному таборі. Якщо Табачник — жупел для Західної України, то Фаріон — для Східної, і вони цілком можуть потиснути одне одному руки за допомогу під час місцевих виборів. Не виключаю, що вони так і зробили.

Метод «колективного Табачника» — нагнітання гуманітарних суперечностей. Економіка — занадто складно для середнього розуму середнього виборця. Політика — тим більше. Значно певніше бити по близькому, зрозумілому, інтимному — мова, традиція, віра, культура, історія. На перший погляд, такі «технічні» питання — встановлення пам’ятників, перейменування вулиць, видання нових підручників. Легко, витончено, технологічно: витрати енергії мінімальні, а результат — буря.

Книжка Івана Дзюби складається з двох частин. Перша — вже частково опубліковані в періодичних виданнях «Прокислі «щі» від Табачника» — становить собою збірник відповідей на основні улюблені тези Дмитра Табачника у супроводі стислого аналізу його методів та стилю. У традиціях полемічної літератури, вона побудована за принципом «теза — антитеза». Одне за одним. Автор аналізує й спростовує претензійні судження Дмитра Табачника про російський царат і його падіння, революційні події 1905 — 1917 років, комунізм та імперіалізм, про «слабкість» України і «силу» Росії, українську «шароварщину» та «велику російську культуру», про мову і церкву тощо. У цій полеміці І.Дзюба базується переважно на двох книжках Табачника — «Утиный суп по-украински» та «Мир без Украины?». Обидві — видавництва «Фоліо». Як відомо, після публікації цих книжок із «Фоліо» відмовився співпрацювати Юрій Андрухович.

У другій частині книжки — «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії» — автор робить спробу пояснити частині України — її східній частині, переважно російськомовній, — що таке Галичина, хто такі галичани і яка роль «галичанства» в історії України та в її культурі. Ця частина книжки написана з меншою публіцистичною легкістю, ніж перша. Але й завдання перед автором стоїть складніше. Одна річ — викривати пересмикування історії та ідеологічні маніпуляції, інша — вторгатися у сферу стереотипів масової свідомості. Адже, на диво (і на жаль), більшість жителів Східного регіону знають про своїх західних співвітчизників переважно з виступів політиків, публікацій у ЗМІ — одне слово, досить часто в інтерпретації «колективного Табачника». Твердженням, що Галичина — не Україна, що західну частину нашої країни населяють якісь агресивні зрадники (кого? чого?), інородці й іновірці, штампам про «казкових укрів із полонини», «галіцаїв», шкуродерів-бандерівців тощо є місце, на жаль, не тільки в провокаторських постах на малокультурних інтернет-форумах. Щось схоже трапляється і ніби у пристойних ЗМІ, в устах ніби авторитетних людей і навіть у публіцистиці людини, котра не перший рік обіймає високі посади в українському уряді.

Загалом, немає нічого дивного в тому, що «галичанство» удостоїлося особливого розділу в цій книжці, — адже саме в «галіційстві» яскраво й вичерпно проявляється те власне українське, чого так не любить пан Табачник. У цьому розділі автор спростовує одне з улюблених тверджень Дмитра Володимировича про те, що «землі за Збручем» — Україною не є, а отже, насаджувати своє бачення «українства» права не мають.

І.Дзюба нагадує, що ті українські землі, які побували під Совєтами довше, ніж Галичина, були, фактично, вичищені від корінного населення, а корінне населення — від своєї національної культури (політика Російської імперії, Громадянська, Голодомор, терор, Друга світова — неповний список). Спустошену Україну заселяли заново — в порядку відомої радянської програми етнічного перемішування. Просто дивно, що на цій землі все ще зберігаються національні ідеї, для яких — переконує нас автор — участь галичан не тільки природна, історично виправдана, а й свого роду — двигун. З різних історичних причин радянська спадщина (зокрема ідеологічна) тяжіє над Галичиною меншою мірою, ніж над рештою території України.

Це дає автору право фактично ототожнити галичанофобію і українофобію. Теза далеко не безперечна. Але в зазначеному контексті — виправдана: адже те, чого пан Табачник терпіти не може в «галіційстві», — це саме і є, власне, національно українське.

Зазвичай у рецензії заведено зазначати, на яку аудиторію розрахована книжка. На всіх громадян України, котрих цікавить відповідь на запитання: то можемо ми бути разом — чи ВОНИ мають рацію, і нам краще розбігтися тихо-мирно? На всіх, чий орган зору не ранить слово «табачник», текст ним рясніє. Книжка дає змогу читачеві не просто ознайомитися з «альтернативною точкою зору» і переконатися в методологічній та фактичній неспроможності «колективного Табачника», — вона допомагає кожному читачеві-українцю (не обов’язково «етнічному») краще зрозуміти самого себе, власні внутрішні й зовнішні конфлікти. Зрозуміти, як саме нами маніпулюють політики (будь-якої масті, —

І.Дзюба не щадить ні біло-блакитних, ні помаранчевих торговців ідеологією), і їхні медіа. Зрозуміти, нарешті, що вирішення конфлікту — не в асиміляції, перетворенні когось на щось, не в ототожненні, а у сфері примирення, готовності різних бути разом.

Хоч як це дивно (чи, радше, хоч як жаль) після стількох років спільного життя Сходу і Заходу країни ми все ще потребуємо роз’яснень одне про одного. І добре, що Іван Дзюба узяв на себе такий труд. Тепер я чекаю з нетерпінням, коли з іншого боку умовно-відсутнього кордону між українським Сходом і українським же Заходом хтось настільки ж авторитетний і не схильний до політичних спекуляцій візьме на себе труд написати щось аналогічне про «москалів», «підмоскальок» та «малоросів». А також — неодмінно — про «понаїхавших». Чекаю книжку, в якій було б так само просто й доступно написано, хто вони є і — що чи не важливіше — ким вони НЕ є. Треба ж нам нарешті познайомитися.