Навряд чи хтось оскаржуватиме той факт, що телебачення все-таки роблять люди. Це ніскільки не зменшує роль технічного оснащення, інформаційних технологій і, куди ж від цього подінешся, фінансування. Але, принаймні, всілякі ток-шоу на 90% (якщо не більше) тримаються на особі ведучого.

Саме від нього залежить, чи буде дискусія яскравою і цікавою, чи запам'ятається, деградуючи на очах телеглядачів до рівня базарного розбирання. Можливий і інший, пристойніший, але не менш негативний результат: чинна нудьга, що змушує перемкнутися на інший канал. Загалом, ведучий - це смисловий і емоційний «мотор» будь-якого ток-шоу. Приберіть його і залишаться одні лише декорації. На нашому ТБ насправді висококласних ведучих одиниці, це штучний товар. Тому всупереч тезі «кращого друга радянських фізкультурників»: «у нас незамінних людей немає», хороших ведучих украй складно замінити. Досить одному такому обличчю каналу піти, і весь цей телеканал блідне, втрачає свою колишню привабливість. Ось майже півтора місяці був відсутній на «5 каналі» Роман Чайка і дефіцит особистісної енергетики Романа, що захоплювала і аудиторію, і гостей студії, справді відчувався. Зникла жива душа програм, якесь особливе особистісне послання. Слава Богу, «відшукався слід Тараса», як писав Гоголь, і знову Роман Чайка в ефірі «5 каналу», хоча й не так часто, як хотілося б. Ну, а кого ще можна назвати серед наших екранних осіб, гідних згадки? Хіба що Святослава Цеголка на тому ж «5 каналі», Романа Скрипіна і Віталія Портнікова на ТВi, Ганну Безулик (кажуть, вона зараз готується до нового виходу в ефір), ну і московських «остарбайтерів» Савіка Шустера та Євгена Кисельова. Ось, мабуть, і все. Негусто для найбільшої за територією європейської країни. А нинішній час тим більше не сприятиме появі нових яскравих дарувань на телевізійній ниві.

«Граючий арбітр»

На жаль, навіть у найталановитіших ведучих виявляється певний професійний негатив, властивий усьому цеху. Особливо це помітно в жанрі інтерв'ю, що вимагає особливої журналістської майстерності. Далеко не всі «акули пера і мікрофону» усвідомлюють, у чому сенс зустрічі з цікавою публіці людиною. Дехто щиро вважає, що в тому, аби продемонструвати себе любимого на тлі політика, інтелектуала, громадського діяча, як то кажуть, особисто засвітитися в променях слави знаменитості. Хоча завдання журналіста - розговорити гостя, налаштувати його на максимальну відвертість, щирість, навіть інколи, фігурально кажучи, «випатрати» його перед глядачами, читачами, слухачами. Інакше він нагадуватиме футбольного рефері, який сам замість гравців ганяє м'яч, б'є у ворота і забиває голи. Але, як кажуть футбольні фахівці, найкращий суддя той, який непомітний на полі.

Врешті-решт, уболівальники ходять на стадіон заради улюбленої команди, заради окремих гравців-віртуозів, але не для того, щоб насолоджуватися свистом арбітра. Завдання останнього дуже скромне і дуже важливе одночасно. І полягає воно в тому, аби не зіпсувати гру невиправданим у неї втручанням. А чи такі рідкісні на нашому ТБ випадки, коли журналіст або журналістка буквально слова не дають сказати гостю? Бувають ситуації, коли гість виходить на якісь одкровення, відчувається, що ось-ось, ще трохи, і він скаже щось неформальне, може, те, що й не хотів казати, розкриє якусь таємницю і... в цей момент ведучий у студії зупиняє його, перериває цей момент істини абсолютно необов'язковим, а часто й нікчемним запитанням. На жаль, повна відсутність журналістської інтуїції (а без неї у ток-шоу, в інтерв'ю робити нічого) є бичем багатьох наших телеканалів.

Журналістська інтуїція

Звісно, інтуїція, тим більше професійна, є даром, що схожий на талант. Інтуїції не можна навчити, та й жоден факультет журналістики за таке навчання не візьметься. Інтуїція або є, або її немає. Цей дар надзвичайно рідко зустрічається у ведучих у нашому телеефірі. Напевно, і тому, що навіть коли він є, його необхідно постійно розвивати і відточувати, інакше він деградує. Тобто, простіше кажучи, в будь-якій професії потрібно постійно працювати над собою. А в нас, чого гріха таїти, часто виникають комплекси сільської «призьби», коли бесіда в прямому ефірі сприймається як звичайне проведення часу, а не можливість максимально викластися самому і щонайбільше розкрити телеглядачам свого співбесідника, що є, між іншим, громадським обов'язком журналіста. Інколи журналіст повинен влаштовувати посадовим особам, політикам, депутатам і так далі формений допит і робити це вміло, професійно. Зберігати таємниці чиновників - це не журналістська робота. І якщо той, хто інтерв'юється, бовкнув зайве, проговорився, то в умовах демократичної країни подібне слід визнати творчим успіхом телеведучого.

Творча ж інтуїція неможлива без хорошого знання предмету, аби запитання до гостя телеканалу не залишали враження дилетантських або відверто безглуздих. А це неможливо без певної спеціалізації, бо вкрай складно однаково кваліфіковано розповідати сьогодні про поголів'я великої рогатої худоби в країні, завтра - про збереження культурної спадщини, а післязавтра - про стан Збройних Сил. Відсутність спеціалізації призводить до безлічі нісенітниць. Не можу забути, як 2008 року в період російсько-грузинської війни журналістка «5 каналу» в репортажі з Севастополя як флагман російського Чорноморського флоту крейсера «Москва» продемонструвала... рейдовий буксир.

У місті, де на подібних речах знаються всі, від піонера до пенсіонера, сюжет спровокував досить злі жарти і вельми нешанобливі кепкування. А бадьора журналістка «5 каналу» наступного дня коментувала вже події музичного життя України. На жаль, у такі умови поставлені журналісти багатьох ЗМІ України. Проблема компетентності на наших телеканалах ще далека від вирішення. Загалом, телеметрам слід прислухатися до порад Максима Рильського, який закликав не соромитися заглядати в словники. Він, щоправда, мав на увазі словники української мови, а тут слід їх доповнити ще й довідниками з різних сфер знань, енциклопедіями та іншою корисною літературою.

Часто ведучі просто не відчувають внутрішньої драматичності обговорюваної теми, її власної логіки. Наприклад, якщо гість студії дає справді ексклюзивну інформацію, якщо повідомляє щось важливе та істотне, то його не слід переривати заздалегідь заготовленими запитаннями і будь-якою ціною вставляти свої «п'ять копійок». Треба дати гостю виговоритися. Та й трапляються настільки цікаві, яскраві особи, які не потребують навідних запитань, і найкраще, що може зробити журналіст - це не заважати. Але якщо гість свідомо й зловмисно бреше, дезінформує телеглядачів, безсоромним чином піариться, вдаючись до цинічної демагогії або просто «ллє воду», то журналіст зобов'язаний на користь аудиторії його зупинити.

На жаль, серед телеведучих не так уже мало людей не дуже освічених, які, до того ж, не хочуть вчитися. І це завжди дає про себе знати. Окреме питання - заангажованість. У діяльності окремих телеметрів (навіть таких через деякі обставини незалежних, як Савік Шустер і Євген Кисельов) можна відчути орієнтацію (або урахування інтересів) на ті або інші фінансово-промислові й політичні угруповання, на окремих політиків та олігархів. До речі, може, це й простий збіг, але варто було лише Андрію Данилевичу в програмі «Відкритий доступ» на ТРК «Україна» заїкнутися про можливість розколу в оточенні В.Ф. Януковича, як програма кудись зникла з мережі мовлення телеканалу.

Шлях найменшого опору

Навіть наймаститіші телеведучі часто йдуть шляхом найменшого опору, організовуючи свої ток-шоу за примітивно-безпрограшною схемою: до студії запрошуються два-три штатні скандалісти, три-чотири заангажовані політологи і успіх, а точніше рейтинг забезпечений. Дивно, що на цих ток-шоу ще досі не відбуваються бійки, адже тоді б уся країна «прилипла» до телевізорів, а потім тиждень обговорювала побачене. Ось уже де рейтинг просто зашкалював би.

Але хіба подібні ефіри - це не загальнонаціональний дискусійний майданчик для обговорення суспільних проблем, чого так гостро потребує країна? Адже є про що поговорити. Україна в борговій ямі, хто і як віддаватиме понад 100 мільярдів доларів? Реформи треба проводити, але за чий рахунок? Знову за рахунок найбільш соціально вразливих, а не жируючих олігархів? А в результаті, багаті стануть ще багатшими, а бідні ще біднішими?

А які цікаві події відбуваються в столиці... Новопризначений «местоблюститель» мера Києва дає зрозуміти, що фінансове й соціально-економічне, інфраструктурне становище головного міста країни більш ніж складне, але ніхто чомусь не ставить неприємних питань «молодій команді» Л. М. Черновецького, який постійно кудись зникає з меж вітчизни. Адже є про що запитати. Особливо, якщо озброїтися науково-правовими відкриттями, які зробив Леонід Михайлович в успішно захищеній ним кандидатській дисертації на тему: «Методика розслідування розкрадань, здійснених посадовими особами». Судячи з усього, праця солідна, визнана такою авторитетною установою, як Харківський юридичний інститут. Але чомусь наших телеметрів це не цікавить, зовсім інша річ мордобій, що стався в коридорі телестудії між екс-міністром внутрішніх справ Ю. Луценком і полковником МВС К. Стогнієм...

Це притому, що нинішні проблеми Києва і киян неабиякою мірою пов'язані з п'ятирічною напруженою роботою вищеназваної «молодої команди». Чи ті, хто п'ять років командував столицею, жодного стосунку до її бід не мають? Як командувати - так це вони, а як відповідати - так, значить, інші? І чому настільки ангельське ставлення і до мера-«туриста», і до його «олесиків» демонструє така грізна Партія регіонів? Коли не хочеться обговорювати реальні питання, дуже доречні всілякі епатажі, як то: удари публічно в зуби, розривання на собі сорочки, телевізійні гучні склоки в стилі плідного диспуту між бабою Параскою і бабою Палажкою. І виникає враження, що вітчизняних телеметрів подібний стан справ повністю влаштовує...

Телеведучих високого рівня необхідно старанно й копітко вирощувати, адже це певна комунікаційна складова в роботі телеканалу. Є ведучі, які користуються особливою довірою аудиторії, а завоювати її дуже непросто. Тому дивує надзвичайно марнотратне ставлення менеджменту телеканалів до цього золотого фонду. Ось, наприклад, Микола Вересень, останнім часом він з'являється на Першому Національному, але якось епізодично і переважно в камерних передачах, адже дуже талановита людина. Такими розкидатися, та при нашій бідності...

Iнколи задаєшся питанням, а чи потрібні вітчизняному ТБ в його нинішньому стані насправді великі, нестандартні особистості? Чи менеджменту простіше працювати з іншими, дрібнішими і без творчих претензій? Які не мають помітного впливу на громадську думку за наявності власної непоступливої громадянської позиції?

Адже людьми, які знають собі ціну і дорожать своїми принципами, дуже важко, якщо взагалі можливо, маніпулювати... Набагато зручніше мати справу з взаємозамінними гвинтиками, посередностями, які проводять «генеральну лінію». Щоправда, робити з ними високоякісне телебачення чомусь не виходить...

Ігор Лосєв, «День»

Фото - Анатолій Казанський «День»