Недавній фаворит Венеціанського міжнародного кінофестивалю - фільм Софії Копполи «Десь» - виходить на українські екрани. Його можна подивитися вже з 9 листопада в Культурному центрі «Кінотеатр «Київ». Фільм супроводжували компліменти Тарантіно і обурення міжнародної фестивальної тусовки.

Цю картину критики намагаються осмислити як екзистенціальну драму з натяками на факти біографії режисера. А пересічний глядач піде дивитися її не в останню чергу завдяки гучному прізвищу.

Власне, через це прізвище й зчинився галас навколо фільму. Якби таке зняв «хтось» без зоряного шлейфа батькової слави, розраховувати на успіх і пильну міжнародну увагу не довелося б, це факт.

Проте й обвинувачувати режисера «Десь» у цілковитій бездарності та розмахуванні династійним прапором - теж не з руки. Софія Коппола, за відсутності блискучого художнього таланту, виявилася старанною ученицею. Нехай не свого батька, але майстрів авторського кіно ще з тієї епохи, коли кіно відкрило, що може бути не тільки сюжетним, а й атмосферним... Запаковуючи в неспішну, тужливу оповідь метання людини, пошуки свого місця в житті.

Не схоже, що перед самою Софією це вбивче запитання висить дамокловим мечем. Але з подібним матеріалом вона справляється професійно.

Можна довго свистіти вслід Тарантіно, який присудив фільму венеціанського «Золотого лева» (як це й зробила фестивальна публіка), але «Десь» назавжди залишиться хитро скроєним взірцем «світлого смутку». В якому порожнеча і «відпрацьований матеріал» дратує одних, але захоплює інших - загалом не найдурніших глядачів.

Лобовою метафорою «ходінь по колу» відкривається і закривається панорама підвислого життя голлівудської зірки Джонні Марко. У своєму дорогому автомобілі він намотує безглузді кола «десь» в американському степу. Ну а саме життя - так... нудьга! Адже, як усім давно відомо, і вони «теж плачуть».

Та сльози - це вже драматургія. А актору Стівену Дорффу відведено долю позувальника перед камерою. Він протяжно курить, із цікавістю дивиться на близнючок-стрептизерш (залік кастинг-директору!), мило усміхається чи дивується. Усе без зайвої емоційності, без внутрішнього монологу. Кожен сам нехай додумує його переживання. Поява на обрії сюжету 12-річної дочки від колишнього шлюбу не змінює абсолютно нічого в медитативній манері Копполи. Вона з неабиякою впертістю фіксує буденність. Нехай спільну, яка передбачає теплі й сильні почуття між батьком і дочкою чи рятівний драматургічний конфлікт. Просто тепер Джонні - не один. І це хоч якось забарвлює його зіркові будні.

Схема й атмосфера «Десь» - уже пройдений Софією етап у «Труднощах перекладу». Той самий безликий готельний побут, споглядальна камера, дует дорослого чоловіка й не дуже дорослої дівчини.

Звичайно, в ангелоподібної Ель Феннінг, котра грає дочку Джонні, ще не виросли груди, але сексуальності - через край. Як і колись героям Скарлетт Йоханссон і Білла Мюррея, режисер надає можливість вже новій парі виступити лакмусовим папірцем у дійсності, що їх оточує. А вона в багатих і знаменитих, з погляду Копполи-молодшої, доволі безглузда й смішна! У цьому, мабуть, прозирає найбільша Софіїна щирість. І хоч якась подоба «філософії» в її фільмі.

Ледь вловимою іронією забарвлені любовні пригоди її героя (здебільшого випадковий секс у сусідніх номерах), його професійне буття. На розкрутці чергового тупого блокбастера з участю Марко актор змушений проходити відомі всім діячам медіа і маркетингу екзекуції. Наприклад тримати оборону на прес-конференції перед журналістським запитанням про глобалізм та постмодернізм. За цей благородний реверанс у бік «Солодкого життя» Фелліні чіпляються всі рецензенти «Десь». Більше - особливо нема за що.

Але на користь італійців Коппола дарує фільму цілий епізод із нагородженням Джонні в Мілані телепремією «Золотий кіт». На церемонії батько й дочка лукаво переморгуються, реагуючи на цей медійний абсурд.

Щоправда, попри дикі танці італійських «велін» (напівголі телевізійні старлетки), феллініївським карнавалом у «Десь» навіть не пахне. Вже швидше Антоніоні буде згаданий незлим тихим словом. Тому що це не найбільш комфортне дозвілля в кіно - занурюватися разом з екранними героями в екзистенціальну тугу. Втім, це вже як у кого душа просить.

Філігранна техніка виконання в неглибокому дівочому кінематографі Софії Копполи бальзамом лягає на зранену душу навіть зовсім не багатих і не надто знаменитих шукачів нашого часу, затягнутих у круговерть свого, на перший погляд, цікавого життя.

Журналісти, телевізійники, брендові менеджери, регламентована богема всім серцем відгукнуться на цей фільм. На їхнє «солодке життя» охоче проміняли б своє непоказне й 90% мирних споживачів! «Десь» не дає їм шансу розвінчати ілюзію. Адже «десь» завжди краще, ніж «тут».

«Дзеркало тижня»