У  Львові часто люблять говорити, що наше місто - це культурна  столиця України. Як Ви гадаєте, восьми театрів достатньо, щоб хизуватися таким статусом?

- Театрів бракує не тільки у Львові. У  Києві також недостатньо театрів. У Франції, наприклад, троє  людей, які закінчили театральні курси, можуть зібратися і створити театр, оскільки місто не обтяжує їх податками, часто  їм надають приміщення. Два роки країна піклується про «новоспечений» театр. Тому в Парижі біля 700 театрів. А в нас на всю Україну стільки не назбирається.

- За яких умов це зміниться?

- Все залежить від виховання у школах. Дітей потрібно привчати, щоб потім вони не змогли жити без цього.  У Сполученому Королівстві, Франції, Італії по закінченню школи кожен учень має скласти іспит з драматургії: поставити виставу, чи зіграти у ній. Має запрацювати система освіти. Наші діти позбавленні цього, вони позбавленні високого. Драматургія - це кістяк нації. Глядачі обирають,  що є добре, а що зле, вони уподібнюються з акторами. Вони думають у театрі. Наші наразі, цього позбавлені.

- Чи не було у Вас спокуси поїхати в сусідню Росію і робити там кар'єру?

- Я вчився там. Після закінчення мене запрошували два театри, але я зі самого початку знав, що я їду тільки здобувати освіту і все.  Навіть пропозицію стати директором центру  у Канаді я не зміг прийняти. Мені сниться мама, домашні, Київ. Я не можу довго бути за кордоном і не розумію тих людей, які женуться за кар'єрою десь за океанами. Та і сама Україна є найкращим майданчиком для драматургії - тут таке коїться, такі колізії! І я люблю українців, не уявляю, як можна прижитися з кимось іншим. Я знявся в декількох картинах на «Мосфільмі», в Мінську також, але по закінченню роботи я повертаюся додому.

- Наскільки український глядач/читач змінився з радянських часів?

- Я помітив, що наших не цікавить трагедія, люди бояться дивитися фільми без «хеппі-енду». Тепер, коли хтось помирає на сцені, в телевізорі, люди не страждають з ними, а чекають, коли він воскресне. Вони не вірять у смерть як таку, бояться її сильніше, тому і не вірять. 20 років тому смерті також боялися, але вона була більш закономірною. Суспільство почало жити вигаданими ілюзіями. Ось ця ілюзорність примушує створювати шоу. Ви подивіться хоча б на скільки за 3 роки у нас збільшилась кількість шоу на екранах?!

- Кіностудія Довженка -  там щось знімають?

- Нічого не знімають. Я хочу зняти документальний фільм про свого батька в період сталінських таборів. (батько - відомий режисер Володимир Денисенко - Vlaskor.net).  Щоб люди знали, як в тих сталінських таборах сиділо до 350 людей з різних театрів, в тому числі і зі Львова - «курбасівці», як вони у цих умовах зберегли свою культуру, людську гідність, як взагалі вони створювали театр в таких умовах.  От батько мені розказував, що там були і «курбасівці», «вахтангівці», «станіславці». Зйомки розпочнуться десь в лютому, але не в кіностудії Довженка, а на Київнаукфільмі.

- Фестиваль «Молодість». Як часто Ви його відвідуєте і як оцінюєте його важливість в Україні? (В 1982 році фільм «Високий перевал» О.Денисенко в головній ролі отримав гран-прі на фестивалі)

- На жаль, часу в мене небагато, тому практично не відвідую його. Але маю студентів,які туди бігають постійно і розповідають геть усе. «Молодість» - це одне із тих вікон, яке не можна зачиняти. Тільки там можна подивитись фільми молодих режисерів з усієї Європи і ці фільми ти не скачаєш в Інтернеті. Наші студенти не мають права такого не бачити. Це дуже корисний фестиваль, щоб там про нього не казали і як не пробували очорнити.

- Над чим працює зараз Олександр Денисенко?

- Я пишу «Бойківські оповідання». Це такий ментальний роман, який буде складатися з 8 оповідань. Мені важливо показати, як бойки вписуються в систему культури міста: що вони при цьому отримають і втрачають. У мене є знайомий, це прототип головного героя, от я про нього і пишу. Я ,до речі, ніколи не пишу про тих, кого не знаю. В «Межнику» теж задіяні мої друзі.

- Коли чекати продовження «Межника»?

- Друга частина вже є, чекаю, коли її видадуть. А планувалось, що вона вийде ще у липні. Вона обов'язкова має вийти, оскільки перша книга не має логічного драматургічного завершення - завершення в другій книзі. Опісля буду думати над 3 і 4 частинами роману.

- Оповідання «Душа ріки» переклали на німецьку мову. Які Ваші твори ще перекладали і наскільки це вигідно українському письменнику?

- В плані матеріальному - ніяк не вигідно: перекладають, як хочуть, дозволу у мене ніхто не питався. Про «Душу ріки» я дізнався тільки через два роки після її  перекладу. Але з іншої сторони, якщо перекладають - значить популярний. Ті хто перекладали, не реагували на моє ім'я, зреагували на текст, а це приємно усвідомлювати.

- Як Ви ставитесь до львівського Форуму видавців і чи доводилось Вам «підганяти» свою книгу до цієї події?

- Писати книгу про когось з великих - похвально. Але якщо я думаю про цього великого пів свого життя, то чому мені видавати цю книгу до його дня народження, наприклад? Можливо мене потрібно ще пів року? Я проти такого розуміння. Я сам постраждав через Форум видавців - мені відмовили видавати книгу, бо сказали, що не встигнуть його розкрутити до львівського Форуму. Так і не видали, хоч відгуки про книгу були дуже хороші.  Видавці - це бізнесмени. На жаль, вони не створюють передумов для письменників. Якщо ти не такий популярний, не маєш ім'я - тобі важко вийти на ринок, хоч і самі твори можуть бути куди кращі за ті, що видаються тисячними тиражами. Видавці бояться розкручувати нові імена.

Поки що львівський Форум - це ярмарок. Книжкове життя до чи після ярмарку не існує, а це не правильно. «На форум - з новим романом» - отак працюють більшість письменників. Виходить, тільки своїм ім'ям беруть? Це те саме, що продавати мило чи зубну пасту...

- В одному з інтерв'ю Ви сказали, що сучасний український ринок перенаповнений письменниками і людьми, які себе такими вважають. Щось змінилося за 2 роки?

- Не можна рівняти усіх під одну ланку. Наприклад, Андрій Любка попри часті нецензурні слова, пише, як на мене, сильно. В нього справжня література. А взагалі - чим більше письменників , тим краще. І вже потім серед усього цього і буде щось вартісне. На якість  впливає і відсутність професійного спілкування, якихось масштабних зустрічей між письменниками, обговорень. На жаль, таке у нас не практикується.

-  Чи повинна інтелігенція реагувати на шкідників  української свідомості, таких собі «бузинівців»?

- Чи треба реагувати на писк? Не знаю, чи то треба на таке реагувати. Це навіть не жовта преса. Усі ці пересмикування, придумування... Бузина розраховує на плебеїв, бо видає придумані факти за дійсне і часто це так перекручує, що коли б він мав зустріч з професійними істориками, теоретиками, він не мав би можливості говорити більше, ніж 5 хвилин. Він грається з минулим. Він не любить нічого українського, усіх тих великих  українців, про яких пише. От мені не подобається Гітлер, але чи з ненависті до нього я став би знімати фільм чи програму? Або про Путіна?

- Продовжуючи тему великих українців, чи плануєте продовжити свою творчість з постаттю Тараса Шевченка?

-  Я почав писати один роман. Але потім покинув цю справу, бо зрозумів, що він передчасний. Я займався ексгумацією  Шевченка, знайшов декілька фотографій, які ніде не виставлялися, як його викупляли з кріпаччини і деякі нові свідчення у фондах. Знаю історію про цей момент з багатьох сторін, бо я цією темою займався довгий час. От я придумав сюжет до роману і спинився. Я ще трохи почекаю. Наразі я не готовий виставити це на загальний розсуд. Для такої праці треба мати більше досвіду і відчуття такту.

 - Ваша багатопрофільність допомагає Вам чи все-таки заважає? Чи складно оцінювати п'єсу, яку написали Ви, а поставив інший режисер? Ви ж можете робити і те, і інше...

 -  Вона мені заважає отримати певний рівень слави. Якби я працював в одному напрямку, всі мої сили скеровував би туди і може досягнув чогось більшого. Можливо, мене б більше знали, більше чули про мене. Але з іншого боку, з'являється досвід , тексти, твори змінюються. Твори, які я написав 6 років тому кардинально відрізняються від сьогоднішніх.   І мені підходить та слава, яку я маю - мене знають у колах, але я не є зіркою. Тому я «тверезіший», не затьмарений цією славою. Часто успіх моїх однолітків є не їхнім особистим успіхом, а досягненням їхньої команди, технологічним досягненням. Наскільки це є добрим - то вже кожний сам вибирає.

А можливо я не достойний цієї слави, можливо не такий цікавий, як інші. Хто його знає. Але саме ці сумніви і мотивують мене до праці. Так я відчуваю,що живу, що щось думаю.

Довідка:

Денисенко Олександр Володимирович - український літератор, актор, режисер та теледіяч. У 1981 році закінчив акторський факультет Всесоюзного інституту кінематографії у Москві. Згодом - кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Поставив фільми: «Що записано в книгу життя» (лауреат Міжнародного кінофестивалю Матері - Ізраїль, Хайфа, 1989 р., та Всесоюзного фестивалю «Дебют» - Москва, 1989 р.), «Повіяв вітер січовий», «...І почалась революція», «П'ятий рік: пробудження», «Замість Бога» та інші. Як актор зіграв ролі у фільмах: «Високий перевал» (Ґран-прі Міжнародного фестивалю «Молодість», 1982 р.), «Легенда про княгиню Ольгу», «Помилуй і прости», «Совість», «Казки старого Арбату», «У привидів у полоні», «Українська вендета», «Сльози капали» та інших. Автор низки романів, повістей, оповідань та кіносценаріїв. Член Спілки кінематографістів України, Асоціації українських письменників.

Ірина Сало, Vlaskor.net

Фото - Vlaskor.net