Чому викривальна діяльність Wikileaks (чи так званий кейбелґейт) може завдати світові багато непередбачуваної шкоди? Чому активісти компанії, проголошуючи себе протагоністами американської імперії зненацька перетворюються на її найпалкіших пропагандистів? Наскільки взагалі моральною можна вважати справу Wikileaks? На ці запитання намагається відповісти у своєму дописі відомий німецький публіцист Йорґ Лау.

1. Викриття Wikileaks передовсім зіграють на руку Ірану. Ця країна на даний час залишилася єдиною в регіоні справжньою цитаделлю спротиву американській імперії. Інші держави регіону подаються як лакеї блюдолизи Америки. (Вони також грають на користь Ізраїлю, але про це згодом).

2. Американським дипломатам, котрі складали свої опуси, краще якнайшвидше податися геть. Їхніх доповіді часто не тільки репрезентували добру дослідницьку роботу, вони ще й були зразком красномовства. Мій улюблений пасаж: Путін і Медведєв, як "Бетмен і Робін"! Це просто клас, це треба визнати.

3. Обама і Клінтон також презентовані радше позитивно: Вони вчасно відмовлялися від того, щоб чинити тиск на Іран (значно масивніший, аніж багато кому здавалося) шляхом погрози бомбардування і майстерно склепали широку антиіранську коаліції. "Перезавантаження" з Росією слугувало саме тій меті, щоб план Буша зі створення системи протиракетної оборони перекувати на предмет торгу з росіянами. Аналогічним чином будувалася дипломатія з Китаєм: використовуючи саудівські контакти, Вашингтон дуже вміло підсунув китайцям альтернативу до іранської нафти.

4. Німецький уряд характеризується як млявий - але "що ж тут нового"? Депеші від посла-кляузника не матимуть серйозних наслідків, оскільки вони фактично не перевершують гостроту критики, яка звучить у німецьких мас-медіа. Це все - плітки на високому рівні.

5. Якщо ж говорити засадничо, то що більше я розмірковую про це, то хибнішою видається мені ідея публікації досьє (принаймні, поки що). Уявлення про те, що світ став би кращим, якби всі все про всіх знали (такими є засади діяльності Wikileaks) є неймовірно наївними і нагадує майже дитячий погляд на світ. Кожен, хто коли-небудь побував на сімейному святі, на якому родичі один одному врешті-решт починали різати правду-матку у вічі, розуміє , що я маю на увазі. Я кажу це, виходячи з професійного досвіду регулярних спілкувань з дипломатами, котрі мені довіряють. Вони повинні бути впевненими в тому, що я так само дотримуватимуся правила Chatham House [правила щодо забезпечення анонімності співрозмовника - Z.], зі свого боку і я очікую від них конфіденційності. В іншому випадку це була б остання наша зустріч, і це - правильно. Такі домовленості можна порушувати лише в тому випадку, коли це може запобігти серйозним збиткам. Поки що я не зауважив, де саме оприлюднення документів Wikileaks можна було б вважати виправданим.

6. Викривальна культура Wikileaks (якщо брати до уваги кейбелґейт!) може бути дієвою тільки щодо прозорих, демократичних суспільств. Всі держави, які толерують лише на 100 відсотків віддані кадри в своїх лавах, невразливі до таких методів. Їхні дипломати не пишуть звіти так "відверто" і незавуальовано, як американці. І люди, які там мешкають повинні бути готовими до зовсім інших репресій. Тож чи не закінчиться все це тим, що радикальна ідеологія прозорості Wikileaks de-facto підсуне свиню свободі? (Прошу не сприйняти це як виступ проти справжніх викриттів). Дипломати Сполучених Штатів діють за дорученням обраного уряду, який можна й змінити. Цей уряд змушений пояснювати свою зовнішню політику в Конгресі й повинен нести за неї відповідальність. У той час, як Джуліана Ассанджа [Julian Assange] ніхто не обирав, навіть світовий дух [Weltgeist] його не вповноважував. Проте, він поводить себе як представник закону й наполягає на тому, що дипломатична діяльність уряду вже хоча б тому є нелегітимною, що підлягає правилам секретності. Це спотворення реальності й зухвалість. (Інструкція американського уряду для дипломатів, що вони повинні діяти, як шпигуни, й завжди з'ясовувати особисті дані своїх співрозмовників, є радше винятком з цього, і до досі - єдиною сенсацією кейбелґейту).

7. Wikileaks уявляє себе, мабуть, борцем проти злих драконів американської імперії. Насправді ж портал не є аж таким хоробрим: тому що, на жаль, ця імперія вже довгі роки перебуває в очевидному занепаді. І про це також пишеться в статтях, присвячених кейбелґету, як влучно пише Guardian: "Складається враження, що світова наддержава є доволі безпорадною у світі, де вже ніхто не веде себе так, як йому наказують. Іран, Росія, Пакистан, Афганістан, Ємен, Організації Об'єднаних Націй, всі постійно відходять від сценарію. Вашингтон реагує, як поранений ведмідь, його інстинкти все ще імперські, але застосування його сили - непродуктивне". Моє задоволення від релятивізації американського впливу має свої межі, допоки хто-небудь не покаже мені іншу потугу (чи потуги), котрі здатні виконувати ці обов'язки краще - чи хоча б готові заповнити цю прогалину. Хоча навіть в цьому сенсі кейбелґейт є певним одкровенням: він демонструє нам світ, який більше не слухається Америки, але у скрутному випадку зразу ж звертається до Вашингтон, коли мова заходить про вирішення проблем, незалежно від того, чи то на Близькому Сході, в Ірані, Північній Кореї або щодо зміни клімату.

8. І ще один момент. Ізраїль досі залишається єдиною країною, яка може стверджувати, що її бачення світу і її аналізі ризиків повністю підтвердилися [Мова йде про те, що ізраїльські оцінки небезпеки, яка виходить з Ірану, мовчазним чином визнає більшість країн Близького Сходу - Z.]. Один, безумовно, несподіваний побічний ефект викривальних заходів Wikileaks: ти маєш на меті побороти імперію, та тут зненацька усвідомлюєш, що ти її палкий пропагандист.