Моя перша теорема: «Блогерство - це безглуздість»

Це визнання того, що я не знаю того, що мав би знати перед тим, як почати писати. Але чекайте! «Мав би знати»? Перефразую: блогерство - це визнання того, що для писання не існує необхідного знання. Почасти, це прийняття Бойсового тверждення, що кожен є митцем. Кожен є арт-критиком. Кожен є потенційним членом «мистецького середовища». І цей кожен також означає різні аспекти мене. Раптом швидкість форми, її простота надихає мене рухатись уперед. Ризикувати. Взяти - й написати щось, у чому я не певен. Можна сказати, що це продовження прекрасної традиції Монтеневих «Есеїв» (себто - «спроб»). Однак тут сам спосіб створення й розповсюдження заохочує ризик, заохочує спроби побачити, де думки, слова захопили мене, підхопили мене, можуть мене схопити. Але це - лише перший крок. Бо наслідки є доволі тривалими.

© Костянтин Телепатов

Моя друга теорема: «Завдяки інтернету писання про мистецтво наближається до створення мистецтва»

Проблема писання в тому, що вважається його найбільшою перевагою: воно залишається. Літери складаються в слова, котрі формують речення, надокучливі, мов комахи, -- вони не відпускають. Тож усе, що ти напишеш, може й буде використане проти тебе, буквально чи метафорично, кимось чи тобою самим, коли перечитуватимеш те, що написав багато років тому.

Тому, писання, певно, має бути серйозним. Маєш зважувати свої слова. Маєш стати відповідальним. Тобто те, що ти пишеш, має пройти тест на уявного майбутнього читача.

Інтернет може не виглядати іншим, оскільки тут речі теж лишаються (всі минулі інтернет-публікації можна знайти на archives.org). Однак, відбувається так багато і те, що ти публікуєш, має так мало очевидної ваги (не відчуваєш - потримай в руках, відчуй фізично), що навіть поняття «віртуального» світу видається логічним. Але диво в тому, що «віртуальність» - доволі реальна. Слова так само перетворюються на значення, і майже миттєво - на соціальні значення. Але може через брак ваги - всупереч іншим обставинам - пишучи блог, я не відчуваю жодних обов'язків. Моя відстань до того, про що я пишу, може змінюватись. Я можу бути стороннім спостерігачем, а тоді раптом - наблизитись, кинути виклик роботі, поставити до неї запитання, подивитись, куди це мене приведе. Ця межа приватного/публічного дозволяє мені думати про себе, але в певному сенсі вона створює новий тип простору, новий тип стосунків. Чи я ще пишу про роботу, чи я вписую себе в роботу? Зрештою, я не мушу бути критиком. Тому що я визначаю, що таке блог, я не мушу відповідати жодним критеріям, а тому писання може ставати персональнішим, експериментальнішим, відкриваючи мій досвід. А оскільки мій досвід часто пов'язаний зі створенням нових робіт, межа стає розмитою - робота, «про» яку я пишу (або «з» якої чи «від» якої), поступово переходить у роботу, про яку я (деколи несвідомо) думаю чи яку готую.

Моя третя теза: «Завдяки інтернету модель участі в мистецтві змінилась»

У цього нового типу участі - інші наслідки. На відміну від звичайної арт-критики, стає складно визначити, якою саме є моя позиція у (традиційному) світі мистецтва? Чи я оглядаю, створюю, посилаюсь?

Однак на рівні мистецького середовища ситуація стає доволі прикольною.

Чи я велика важлива риба? Чи неважлива загублена рибка? Важко визначити, читаючи блог. А це тому, що визначити насправді важко. Мистецький ринок намагається встановити ринкові правила: митці мають цінність, яка або зростає, або падає; і коли б бізнесмени від арту робили все, як хотіли, мистецтво дійсно перетворилося б на продовження арт-маркету. Але ця модель є геть невідповідною мистецтву - і я є доказом того.

Кілька років по тому, як я почав писати блог, дедалі більше людей почали зі мною контактувати. Один із них - Адам Мазур, куратор Центру сучасного мистецтва у Варшаві. Він хотів залінкувати мене із центрівським сайтом, який називається Obieg. [1] Раптом люди із «середовища» почали вважати мене своїм. Мене питали: «Як тобі вдалося переконати Мазура?» Виявилось, вони не звикли до моделі, що виходила за рамки традиційного, лінеарного процесу. Звісно, ці нові моделі незрівнянно складніші: я можу брати участь в огляді й про мене можуть писати, моя робота може стати предметом мого власного аналізу, підхопленого кимось із іншого сайту, блог може стати хітом, він може стати таким собі one-man-show у розвитку. Галереї починають ставитись до блогу як до серйозного партнера, починають цікавитись автором, інші митці зв'язуються зі мною, спочатку як із блоггером, тоді - як із особою, з'являються нові неочікувані проекти... Усе це відбувалось. І щоразу визначення того, що я роблю, змінюється.

Моя четверта й остання теза: «Блогерство про мистецтво - це вправи у русі»

Великий божевільний композитор Корнеліус Кард'є якось написав: «Ноти - це спосіб зрушувати людей. Якщо вам бракує інших способів, як от агресії чи переконання. Ноти мають це робити. Це найприємніший аспект роботи з нотами. Проблема в тому, що так само, як ваші звуки можуть видаватись вам чужими, створеними для «іншої культури», ваші прекрасні ноти теж можуть принести вам таке відкриття: ніхто не хоче їх розуміти. Ніхто не рухається».

Подібна річ відбувається і з моїм арт-блогом. Це спосіб змінити умови проживання - чи поціновування - мистецтва. Коли це працює, відчуваєш, що ти можеш літати. «Ти» - тобто я, але також і ти, потенційний читач. Але ж час від часу ти, ні, я відкриваю, що читання лишається на рівні, яким я не задоволений. Воно перетворюється на читання іншого тексту, а отже, знову, я написав інший текст, а не той, який я писав. Звісно, це трапляється із кожним творенням. Проте блог, інтернет має цю чудову здатність дозволяти постійно вправлятися у цих вправах. Я повертаюсь, я переписую, я відповідаю собі. Я розпочинаю діалоги. Вправляюсь. Так, для мене блогерство - це вправи у русі.

Примітки:
[1] Obieg - онлайн-видання Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський», Варшава; один із найупливовіших критичних ресурсів у Польщі.

Войтек Жемільський - перформер, художник, куратор, арт-критик і блогер. Магістр філософії університетів Гренобля (Франція) та Варшави (Польща). Вивчав театральну режисуру у Фундації Гульбенкіан, Лісабон (Португалія).

Войтек Жемільський, онлайн журнал «Коридор»

Фото - «Коридор»