Демонстрація в Донецьку, організована місцевою владою, мала цілком визначену антиукраїнську направленість. Усе це було достатньо адекватно передано телеканалами держави, в тому числі й донецькою телекомпанією, яка чомусь називається "Україна".

Показово, що донецькі події, явно організовані владою, схвалило й виправдало керівництво держави. Прем’єр щось сказав про памперси, а президент у всьому звинуватив Ющенка, який "зарано" почав передвиборчу кампанію.

Кучма, зокрема, заявив: "У Донецьку живуть в основному росіяни, російськомовне населення. Скажіть будь ласка, як вони повинні ставитися до того, що там (у Львові після тузлинських подій) відбувалося? Це ж якась зневага практично до них".

По-перше, в Донецьку живуть в основному українці (див. результати перепису). Однак найголовніше, що й Україну населяють переважно українці, тобто люди всіх національностей, які вважають Україну своєю Батьківщиною. Як вони мають ставитися до спроб її розподілу?

Повівшись гідно у питанні Тузли (авіть несподівано адекватно для декого з росіян), українська влада виявилася цілковито неадекватною у боротьбі зі своїми політичними опонентами. Для цієї боротьби застосовуються всі засоби. Зокрема, злочинно ставиться під сумнів єдність українського народу та провокується його розкол.

Донецький випадок – усього лише найбільш наглядний приклад масштабної інформаційної кампанії, спрямованої проти цілісності держави.

Голова державної адміністрації Сумської області Володимир Щербань в інтерв'ю "Столичным новостям" від 11.11.2003 заявив, нібито від імені сумчан, що "мы в партизанском крае не допустим бандеровцев, оуновцев и так далее". Щербань заявив про несприйняття в його регіоні "западноукраинской пропаганды", під якою він, вочевидь, має на увазі пропаганду незалежності України.

Це говорить людина, яка саме в Українській державі змогла реалізуватися як голова області.

Потаємні куточки свідомості Володимира Щербаня проявилися у відповіді на питання, чи слід більшості вдаватися до засіданнь в Українському Домі: "любой дом сгодится – украинский, русский или какой-нибудь другой".

Напевно, отак і з Батьківщиною.

Такі люди ось уже 12 років "будують" Українську державу. Звідси й результат.

Клин між Заходом і рештою України вбивають насамперед представники влади - ті, хто прямо зобов‘язаний всі сили покладати насамперед на забезпечення найважливішого інтересу будь-якої держави – збереження її єдності і цілісності.

Таких парадоксів у діяльності нашої влади чимало. Спеціальне провокування поділу України на Захід і Схід свідчить, що у тих, хто до цього вдається, Батьківщина – не Україна.

Справді, наша країна і наш народ ще не загоїли рани, нанесеної їм різноманітними іноземними окупаціями. Застосування такого прийому, як роз‘ятрення й поглиблення цієї рани, свідчить про граничну міру цинічності його авторів.

Газета "Киевский телеграфъ" регулярно піднімає теми поділу України на Західну й Східну. Ця газета своє вістря спрямовує проти засад ідентичності українців. Колись президент Кучма навіть порекомендував журналістам "дати" за наклепи на Тараса Шевченка особі, що контролює "Киевский телеграфъ" – народному депутатові Андрієві Деркачу.

Інший дрібний, але теж показовий приклад. Чомусь протягом останнього місяця на кількох телеканалах виходять передачі про Австро-Угорщину і її значення для Західної України, у яких досить винахідливо описувалися історичні обставини, які й зумовили певні відмінності між Україною Західною й Східною.

Авторів цих передач цікавлять Габсбурги і Фрейд, а не особи князів Володимира Великого і Данила Галицького, гетьманів Хмельницького і Сагайдачного, інших українців, постаті яких становлять спільну цінність для українців Західної й Східної України.

Вказати, звідки "ростуть ноги" в політиці телеканалів в Україні, неважко. Навряд чи знайдеться в Україні хоч один журналіст, який вважає, що "темників" немає на приватних телеканалах. Цікавить інше питання – чи не є така політика розколу України, крім переслідування тактичних цілей боротьби проти Ющенка, ще й платою Москві за підтримку на наступних президентських виборах?

Зрозуміло, чому у влади проблеми в Західній Україні.

Серед західних українців просто дещо більша концентрація людей, у яких збережено здорові національні й людські інстинкти. На Сході України концентрація таких людей менша. Це цілком зрозуміло, враховуючи, що до теж досить стероризованого населення Західної України все ж не встигли застосувати такого тривалого й систематичного нищення, як до населення України Східної.

Ті ж сумчани, крім того, що є мешканцями партизанського краю, є ще й нащадками та родичами тих 25% населення краю, яких було замордовано голодом у 33-му. І так є в усій Східній, Центральній і Південній Україні.

Більше питань із Донбасом. Там легше за все за гроші знайти кілька сотень бандитів, а за випивку - кілька тисяч маргіналів.

Однак не можна погодитися з ідеєю, що прозвучала в одній з газет – після встановлення демократії в Україні слід залишити Донецьку область під керівництвом бандитів, мовляв, "мешканцям цієї області так подобається".

Насправді, демократія – поняття універсальне.

І француз, і китаєць, і нанаєць бажають, щоб з ними поводилися як із людьми, а не навпаки. У не меншій мірі це ж саме стосується й донеччан.

У декого з донеччан, та й не тільки в них, унаслідок "собачого життя" думати немає часу й бажання. Навіть про те: а що ж призвело до такого життя?

Отут якраз є питання до опозиції – чи все вона зробила, щоб розтлумачити донеччанам їхні власні інтереси? І як цих інтересів досягти?

Питання риторичні. Вони потребують дуже критичного й жорсткого переосмислення опозицією, насамперед "Нашою Україною", результатів своєї роботи. Точніше, відсутності роботи і закономірної відсутності результатів.

Якщо оргвисновків, у тому числі й кадрових, не буде зроблено, "Нашу Україну" чекають важкі розчарування. Однак, почавши так рано "гамселити" Ющенка, влада сама підштовхнула його до необхідних кроків, у тому числі й організаційних. Зараз їх зробити ще не пізно.

Однак, повернемося до ненаших "розкольників".

Намір розколоти Україну без штучного зовнішнього інспірування, вочевидь, не має перспективи.

Україна достатньо легітимізована держава в очах своїх громадян усіх національностей.

В Україні й так значна сила тяжіння Києва постійно посилюється – історична, політична, а віднедавна – й економічна.

Крім Заходу, Сходу і Півдня України, в яких мешкають по 9-10 мільйонів населення, в Україні є ще й Центр із населенням у 20 мільйонів. Наступного президента і, відповідно, шлях розвитку держави обере Вінниця, Полтава й Кіровоград, а не Донецьк чи Львів.

Наскільки цілісною є Україна, влада, дасть Бог, зможе переконатися вже на наступних виборах. Можливо, влада ще встигне сильно здивуватися.