Табачник сформований в радянській школі з російською мовою викладання в Києві у 1970-80-ті роки, в якій, зрозуміло, більше уваги приділялося вивченню російської літератури, ніж української. Прищеплювали совєтський чи пак російський патріотизм. Український патріотизм в ті часи брутально шпетили як «український буржуазний націоналізм», а українську мову називали «бандєровским язиком».

Табачника можна зрозуміти, що для нього беззастережними авторитетами є Толстой, Достоєвський і їм, так треба його розуміти, не дорівнюють своїм моральним авторитетом Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, про яких Табачник в інтерв'ю ні словечком не обмовився.

Правдою є те, що згадані українські класики не стали всесвітньовідомими, як Толстой чи Достоєвський. Та не через слабкість свого таланту, а тому що імперія, зокрема ж російська, робила все для того, щоб генії поневоленого народу були замовчені, заглушені, принижені.

Шевченка вислано на каторгу в Сибір із поміткою: заборонено писати і навіть рисовати.

Росія - понад усе

Безперечно, Толстой і Достоєвський видатні російські, водночас, всесвітньовідомі письменники. І для Табачника - зразок морального авторитету. Чи і тому, що вони були апологетами російського колоніалізму?

Обидва літератори - активно утверджували парадигму імперського мислення. Сприяли тому, щоб, як писав чеський знавець російської духовної культури Масарик, «месіанство та вселенськість трансформувалося в російський імперіалізм».

Рамки статті не дозволяють вникнути глибше в проблему, але міркувати над темою варто.

Американська дослідниця Єва Томпсон вважає, що роман Толстого «Війна і мир» в багатьох аспектах треба визнати як колоніальний роман. Він виражає впевненість Росії в собі як колоніальної імперії і водночас придушує наратив підкорених народів. Цей талановито написаний твір - легітимізація імперського статусу Росії.

Толстой у своїй «Сповіді» зізнався, що із 55 років свого життя 35 прожив на світі «нигилистом в настоящем значении этого слова... в смысле отсутствия всякой веры».

В іншому місці Толстой напише, що після 18-ти століть існування християнства він відкрив справжній сенс науки Христа: «Тепер мне пришлось, как что-то новое, открывать закон Христа». Інше питання, як він скористався своїм «відкриттям» у приватному житті.

«Сльози» Достоєвського

Зупинимося на Достоєвському. Відомий його вислів, який став крилатим, про те, що все щастя людства не варте однієї сльози невинної дитини. Але у своїх публіцистичних працях він часто писав щось зовсім протилежне. Наприклад, переповідаючи за істориком Карамзіним захоплення росіянами Казані, Достоєвський із запалом розповідав, що все пройшло дуже простенько. Захопивши місто, одразу і вперше від заснування Казані, (окупанти) відслужили молебень. Відтак поставили православну церкву, ретельно зібрали зброю у мешканців міста, поставили російський уряд, а царя казанського вивезли куди слід.

Звичайно, операція була не такою «ідилічною», проте Достоєвському цей опис Карамзіна про завоювання Казані настільки сподобався, що він пропонував так само чинити Росії у майбутньому. «Точь-в-точь и точно так же должно кончиться бы в Турции, если б пришла благая мысль уничтожить наконець этот калифат политически. Во-первых, тотчас отслужили бы молебень в Святой Софии, - затем патриарх освятил бы вновь Софию... султана бы вывезли куда следует, - и тем бы все кончилось», - зазначив Достоєвський.

Народ «Богоносець» і неповноцінність слов'ян

Висловившись з приводу книги Данилевського «Росія та Європа», Достоєвському не сподобалися міркування її автора про те, що завоювавши Константинополь і вигнавши звідти турків, місто слід поділити між Грецією та слов'янськими державами.

Як можна порівнювати росіян і слов'ян? - дивувався Достоєвський: «Як росіяни можуть брати участь у володінні Константинополем на рівній основі зі слов'янами, якщо Росія в кожному аспекті не рівня їм - і кожному народцеві зокрема і всім укупі?»

Або його ж: «Весь православный Восток должен принадлежать православному царю, и мы не должны делить его на славян и греков».

Зневажливо висловлюючись про слов'янські народи, які повинні проситися під берло російського царя, Достоєвський в одному своєму пророцтві все таки не помилився. В тому, що слов'яни відвернуться від Росії.

Як тільки Росія «визволить» слов'ян, пророкував письменник, всі «эти словянские племена с упоением ринутся в Европу, заразятся европейскими формами, политическими и социальными».

Дійсно, від Росії - навіть постсовєтської слов'янські народи відвернулися, бо вона їм нічого позитивного не дала. Досвід російсько-радянського поневолення після 1945 року вилікував слов'ян, наприклад, чехів та словаків (і не тільки їх) від русофільства. Більшість слов'янських держав уже в Європейському Союзі та в НАТО, решта з них вишикувалися в чергу туди ж, а не в обійми Росії. (Щоправда, Україна за теперішньої влади займає особливу позицію, має свій (?) специфічний «духовний регламент»).

Чому сталося саме так, коли, за словами Достоєвського, Росія - «Святая Русь», а російський народ - «Божий народ»?

«Народ наш обладает истинным духовным просвещением. Нигде на Западе нет такой веротерпимости, как в душе русского» - такими переконаннями жив Достоєвський.

А в реальному житті імперії відбувалося щось протилежне. Переслідування інаковіруючих, особливо ж греко-католиків на загарбаних у Польщі територіях - Холмщині та Підляшші. В середині 19-го століття в Росії налічувалося приблизно 7 мільйонів сектантів, 20 мільйонів старообрядців, яких також цілеспрямовано переслідували. В історичній літературі зафіксовано, що на той час в Росії сталося близько 20 тисяч самогубств «за віру». Зрештою, щойно від 1905 року скасовано в Російській імперії кримінальну відповідальність із віруючого за заміну православного віросповідання на інше.

Достоєвський намагався довести расову перевагу росіян над азійськими расами і виправдовував цивілізаційну та колонізаційну місію царської Росії в Азії. У «Щоденнику письменника за 1880 р.» він висловив радість від пацифікації («усмирения») туркменів.

Комплекс неповноцінності Росії по відношенню до тодішніх західноєвропейських імперій Достоєвський пояснив дуже промовистою фразою: «В Європі ми були татарами, зате в Азії ми європейці». Відгомін цього комплексу меншовартості лунає в Росії й досі.

А яким є моральний авторитет міністра освіти України?

Виникає запитання: чи можуть Достоєвський та Толстой бути «моральними авторитетами» для молоді України? Міністр освіти й науки Табачник вважає, що так.

Його проблема, як на мене, полягає в тому, що він не здатний подивитися на Росію (минулу і сучасну) як на «Іншого», бо не усвідомлює або й немає власної української самодостатності.

Чим гірший Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, про яких менеджер освіти України не згадав ні словом, від Толстого і Достоєвського?

У тому, що вони не стояли на позиціях агресивного націоналізму завойовника, а лише домагалися свободи для поневоленого українського народу, тобто виражали націоналізм захисний?

У цьому їхня перевага над глашатаями імперіалізму й колонізаторства.

Схоже, що Табачник цього не розуміє, тому і не здатний це належно оцінити, бо в нього специфічне розуміння «моральних авторитетів» серед письменників. Він завжди прагне бути на боці сильнішого.

Не таємниця, що моральний авторитет теперішнього міністра освіти й науки України небездоганний. Колишній ректор Національного університету Києво-Могилянська Академія В'ячеслав Брюховецький говорить про Табачника відкрито: «Одіозна постать з практично профашистською ідеологією, яку він не приховує».

У деяких своїх публікаціях Табачник схарактеризував галичан практично як дебілів. Тепер верховний педагог України рухається «вперед» ракоподібно і в згаданому інтерв'ю вже визнає чималий внесок Галичини в скарбницю духовної культури України, навіть наголошує на «прогресивному значенні» західноукраїнського націоналізму в ХІХ столітті. Щоправда, він і далі категорично відмовляється вибачитись за свою галичанофобію. Аргументація Табачника - типово табачниківська, мовляв, Іван Франко писав про галичан «ще різкіше» (УНІАН, 13.11.2010).

Безперечно, молодому поколінню українців треба знайомитися зі світовою класикою, в тому числі й з творами Толстого та Достоєвського.

Мені, однак, здається, що для того, щоб стати в Україні особистістю та патріотом своєї батьківщини високоякісний літературний матеріал пропонують твори, насамперед, Тараса Шевченка, Леси Українки, Івана Франка.

А щодо щирих зізнань Табачника про, начебто, неперевершений моральний авторитет таких російських письменників як Толстой і Достоєвський, в пам'яті спонтанно виринули слова Шевченка з поеми «Кавказ»:

До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле»...

А далі в поемі читаємо про науку цілих легіонів російських «моральних авторитетів» готових просвітити українців:

Все покажем! Тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми мурувати,
Кайдани кувати
Як і носить!... і як плести
кнути узлуваті
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Останії... бо вже взяли і поле, і море.

І ще одне: З творів Тараса Шевченка вистачить прочитати поеми «Кавказ» та «Сон», щоб довідатися, що таке «Русский мир», за який настирливо агітує під час своїх поїздок до України Московський патріарх Кирило та іже з ним - у рясах і краватках.

Іван Гвать, «Радіо Свобода»

Фото -  «Радіо Свобода»