Мені як журналісту та громадянину знову посміхнулася доля. Я зміг потрапити в центральний апарат одного з державних органів України. У цьому органі мені довелося попрацювати майже півтора року.

На початку 2009 року, не встигнувши оговтатися від світової фінансової кризи, спостерігати за якою довелося у «шкурі» трейдера однієї інвестиційної компанії, я отримав пропозицію про роботу у відомстві з економічною спрямованістю. Назву цієї структури оприлюднювати не буду з огляду на етичність та безпеку.

Пройшовши усі етапи прийняття на роботу - двомісячне стажування, письмовий екзамен на знання законодавства про державну службу та корупцію, співбесіду з керівництвом, я прийняв присягу державного службовця - підписав клаптик паперу.

Після відпрацювання випробувального місяця мене нагородили одинадцятим рангом службовця п'ятої категорії. От і все - я опинився по той бік суспільства, де відбуваються ті речі, про які простий громадянин може лише здогадуватися.

Мені довелося багато чого чути про державну службу, та, як кажуть, краще один раз побачити.

Мої перші кроки почалися у відділі зв'язків із пресою та з громадськістю, який був повністю підконтрольний першій особі - голові відомства. Робота, на перший погляд, не потребує значних зусиль: написати анонс, потім - прес-реліз, а опісля - постреліз, все це за хронологією розіслати колегам-журналістам.

Однак, як показав час, прес-служба відіграє одну із головних функцій державного органа - здійснює прямий вплив на аудиторію, тобто спонукає її до певних дій. Іншими словами, вона формує імідж відомства, однак про це - трохи згодом.

Мурашина ієрархія

Поволі я почав знайомитися з усіма принадами державної служби на її вищому рівні. Перше, що впало в око, - ієрархія, притаманна усім державним органам.

На першому місці - голова, потім - його перші заступники, заступники, начальники департаментів та відділів, діти та родичі начальників, а також діти-мажори багатих та впливових представників української еліти.

Останню сходинку на цьому «Олімпі» займають, мабуть, найдостойніші - ті прості люди, на плечах яких лежать усі процеси державного управління.

Ці «мурахи-трудівники» виконують усю основну роботу у державних органах. Вони десятками років працюють на одній посаді без надії на підвищення та повагу. Ці люди не отримують орденів і нагород, їм завжди вказують на їхнє місце.

По-справжньому зрозуміти «кухню» державних органів мені дало змогу переведення із прес-служби до профільного департаменту.

На адресу структури приходить пошта - листи із зверненнями фізичних і юридичних осіб. Вона потрапляє у канцелярію, звідки направляється начальникам департаментів. Далі начальники розподіляють її начальникам відділів.

Вони, у свою чергу, найскладніші питання доручають  розглянути «мурахам», а усе найцікавіше, на чому можна заробити, залишають «своїм» людям. Виконавець має певні терміни на виконання доручень. Зазвичай вони розтягуються до трьох або більше місяців. Переважно все закінчується відмовою у розгляді звернення.

Відмовити можливо завжди - це мистецтво, яке напрацьовується роками. Залишають на розгляд найцікавіше, те, що може сподобатися пресі як приклад відчайдушної боротьби з порушниками закону та добросовісної роботи.

Також до логічного кінця доводять звернення, автори яких мають гроші для оплати послуг державного органа. Якось начальник одного департаменту сказав мені тет-а-тет: «Ти навіть не уявляєш, як дорого коштує мій час!». Справді, як можна купити собі авто за 100 тисяч доларів, отримуючи зарплату в розмірі 2-4 тисяч гривень?

Тобто вся «боротьба» посадовців з корупцією є, була і буде лише ілюзією, яку створює прес-служба. Їй сліпо довіряє преса і потім нав'язує цей непотріб людям.

Прихована ворожість

Основна робота державних органів, відсотків на 85, зводиться до імітації бурхливої діяльності. Головним інструментом тут є прес-служба. Інші 15% зусиль витрачаються на задоволення потреб «еліти суспільства».

За час роботи у цій системі я своїми очима побачив, відчув та зрозумів, що між владою, яка живе за рахунок податків, та їх платниками знаходиться велике урвище у вигляді PR-технологій. Ця система живе своїм окремим життям та керується власними законами, причому ніякої цілі, моралі і цінностей там нема.

Прес-служба майстерно адаптує відмову відомства у співпраці з громадянами в активну взаємодію та роботу задля їхнього добробуту. І це - справді мистецтво, яке потребує значних зусиль та вміння, перед яким я «вклоняюся».

Як виявилося на службі в державних органах дуже багато жінок. З чим це пов'язано? Начальник департаменту може взяти на роботу дівчину, наприклад, доньку хорошої знайомої, яка після двох місяців роботи йде у декретну відпустку.

Скільки це коштує, чесно кажучи, не знаю, але що може буде краще - стаж іде, гроші капають. Хто буде працювати? Звичайно, «мурахи» та прес-служба.

Якщо начальнику департаменту необхідно здихатися небажаного працівника, щоб влаштувати vip-особу, роль «кілера» зазвичай виконує заступник. Його завдання - зробити життя людини нестерпним. Для цього є багато інструментів: приниження, доручення не за фахом, психологічний тиск.

Як ви гадаєте, на що витрачається найбільша частина грошей платників податків? За моїми спостереженнями - на папір, туалетний в тому числі.

Це пов'язано із суцільною бюрократією та формалізмом. У державних органах необхідно писати службову записку, щоб отримати олівець чи ручку, і так кожен крок. Та й мистецтво відмовити потребує чимало паперу.

За час роботи у відомстві я зробив висновок, що незрима неприязнь - це, мабуть, основний емоційний тон, притаманний більшості українських чиновників і політиків.

Основна форма поведінки - імітувати співчуття, та про себе радіти чужим проблемам. За шкалою Хабарда, у цьому стані людина не може нормально жити і працювати. Цікаво, що емоційний тон «прихована ворожість» притаманний злодіям.

Брехня вразила усіх українців, а передається ця недуга через владу. Однак, використовуючи своє вміння «відмовити», влада за рахунок прес-служб руками преси забезпечує розвиток цієї хвороби.

Найголовніше, що ця проблема стосується кожного, тому зміни мають починатися з нас. Доки ми будемо сприймати інформацію ззовні, доти хворітимемо на брехню.

Петро Шевченко,  «Українська правда»

Фото -  «Українська правда»