«...історично специфічним у новій комунікаційній системі, організованій довкола електронної інтеграції всіх видів комунікації, від друкованого до мультисенсорного, є не формування віртуальної реальності, а створення реальної віртуальності». Мануель Кастельс. Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура

Україна буде великою цифровою країною

За словами глави українського офісу Google Дмитра Шоломка, Україні судилося стати «великою цифровою країною». На користь цього говорить як бурхливий розвиток соціальних мереж, так і велика активність українців у пошукачах. На конференції optimization.com.ua були озвучені дані, згідно з якими Україна, - один зі світових лідерів щодо зростання Facebook і в топ-10 країн Європи за кількістю пошукових запитів. Вельми красномовні показники, враховуючи, що нинішній слабкий рівень технічної інформатизації нашої країни передбачає чималий запас для подальшого зростання в майбутньому.

Втягування в Інтернет все нових соціальних груп здатне позначитися на суспільно-політичних процесах в Україні, а можливо, і змінити їх.

Як відомо, Інтернет пропонує нові способи отримання-генерування інформації і інструменти міжособової комунікації. Цим підривається монополія моно-ЗМІ (телебачення, радіо, друковані ЗМІ, що працюють в режимі монологу без зворотного зв'язку) на контроль інформаційного поля країни.

Таким чином, український правлячий клас ризикує якщо не втратити улюблений важіль впливу на уми і серця людей, то спостерігати, як ефект від нього слабшає день у день. Тим часом до роботи в Інтернеті українські політики і їхні штаби не готові ні психологічно, ні професійно.

По-перше, Інтернет не вкладається у звичну з класичними ЗМІ схему - закачування грошей у стандартні, обкатані моделі та формати з прогнозованим ефектом. Він децентралізований, сам народжує тренди, і украй підозріло ставиться до зовнішнього нав'язування будь-чого. Аби мати успіх в Інтернеті, потрібно бути корисним. А що можуть дати українські партії користувачеві, окрім гасел?

По-друге, Інтернет незрозумілий як більшості українських політичних функціонерів, так і їхніх лакеїв, що сформувалися ще в епоху домінування класичних ЗМІ.

Це видно по тих діях, які вони вже роблять в українському вузлі всесвітньої павутини.

Паскуджу, отже, існую

Сьогодні українські політичні сили працюють в Інтернеті по двох напрямах: інтернет-ЗМІ і «форуми». У першому випадку задіюються або підконтрольні їм сайти, або проводиться проплата певних новин і статей на сайтах, що не гидують заробити таким чином.

Другий фронт - так званий «партизанський маркетинг» на тематичних форумах, блогах або стінах коментарів під статтями популярних сайтів. У цьому разі агент політичної сили намагається мімікрувати під звичайного юзера і донести потрібні, згідно зі штабним темником, тези. Але, як показує практика, ще частіше завдання зводиться до спроб за будь-яку ціну заглушити опонента (часто такого самого «бота», тільки з іншого боку барикад).

Для подібних баталій інколи задіюються найрізноманітніші партійні ресурси, аж до виписування рознарядок на чергування на певних віртуальних майданчиках.

Заради чого ж великі партії кидають нещасних штабних секретарок на форумні амбразури?

Аби відповісти на це питання, погортаємо історію хвороби.

За часів становлення Уанета, як і в інших країнах, первинний кістяк активних користувачів становили «просунуті» юзери, яких умовно можна було віднести до категорії «лідери думок», хоча тільки по відношенню до своєї соціальної групи і професійного середовища. Вони й започатковували перші сайти Уанета, складали ядро перших його комунікаційних майданчиків. Через вузькість тодішнього українського Інтернету будь-який вислів дійсно міг мати деякий вплив, особливо якщо далі випліскувався в традиційні ЗМІ.

Сьогодні ми маємо протилежну картину: завсідники форумів і блогів, швидше, маргінали, за всіх позитивних і негативних трактувань цього терміну.

Теперішній форумчанин може бути інтелектуалом, може бути психічно хворою людиною, але у будь-якому випадку він не представляє жодного прошарку суспільства і не має на нього ніякого особливого впливу. За роки наш Інтернет переструктурувався, в нього влилися нові маси людей, а персони, що претендують на публічність, здебільшого прагнуть де-анонімізуватися у віртуальному світі.

Профільне інтернет-співтовариство сьогодні може бути цікаве й успішне, але воно вже давно обернене усередину себе, а не назовні. В Інтернеті «для всіх», де багато хто говорить з багатьма, включаються нові фільтри для сприйняття інформації, і вислів конкретного аноніма (як і безліч анонімів) не може вважатися інструментом для піару і агітації. Іншими словами, робота в Інтернеті - це робота не зі зрізом суспільства, а з самим суспільством. І якщо безглуздо кричати в переповненому вагоні метро «Юля - злодійка!», то чому не всім зрозуміло, що так само безглуздо написати це у вигляді тексту на форумі або блозі?

Головний знайдений фільтр сприйняття інформації в Інтернеті - довіра. Якщо на ринку покупець вважає за краще купувати сало у продавця, якого він хоч трохи знає, або якого йому рекомендували, то і в Інтернеті споживач інформації тепер звертається тільки до тих, хто його вже не «обважував», відсіваючи окрики інших віртуальних закликальників.

Отже, ми бачимо, що обидва ключові напрями політичної роботи в Інтернеті зводяться до трьох деструкцій:

- битв штабних «людино-ботів» між собою;

- зниження репутації профільних інтернет-ЗМІ, адже їх аудиторія за умовчанням підкована в темі, в основному вже має політичну позицію і здатна розпізнати замовний матеріал;

- загидження віртуальної «еко-системи» загалом.

Вочевидь, має місце звичний бюрократичний феномен, помножений на некомпетентність вищого керівництва. Навіщо напружуватися і розвивати інші напрями? Навіщо переконувати начальство, яке упевнене, що гучність - головний критерій якості співу? Навіщо, врешті-решт, щось змінювати, якщо гроші й без того непогано виділяються на технологію, ефективність якої підрахувати неможливо?

Тим не менше, вже наступні парламентські вибори можуть стати часом відкриття нового фронту віртуальної боротьби.

Відкриття «Америки»

Українці масово сидять у різних соціальних мережах, і кількість нових користувачів постійно зростає: згідно з останніми даними, в соціальних мережах так чи інакше присутні вже більше наших співгромадян. Унікальність соціальних мереж полягає в їх властивості «реальної віртуальності», коли користувач свідомо переносить у мережу багато елементів свого соціального життя, відкриває персональні дані та соціальні зв'язки, сплітаючи таким чином «онлайн» і «оффлайн» в один тугий вузол.

Соціальні мережі стали справжнім подарунком і викликом для маркетологів кожного бренду, що поважає себе. З одного боку, дані, що надаються самими користувачами, дозволяють зрозуміти свого клієнта, передбачити його реакції, краще дізнатися його переваги і збудувати з ним комунікацію. З іншого боку, в соціальних мережах погано працюють однакові схеми, і потрібна особлива гнучкість, щоб встигати за змінами нестійкого середовища.

Тому, хоча зовсім не кожен бренд може похвалитися успіхами в цьому напрямі, просування в соціальних мережах вже стало важливим завданням для бізнесу, і інтерес його в цьому напрямі постійно зростає. Якщо по відношенню до пострадянських країн ми говоримо ще тільки про зародження цієї тенденції, то на Заході успіх у соціальних мережах вже стає одним із основних пріоритетів.

Як відомо, бізнес - локомотив інновацій, по стопах якого йдуть і інші.

Виходячи з цього, є всі підстави вважати, що вже скоро, слідом за бізнесом, в український сегмент соціальних мереж прийде і політика, особливо враховуючи, що це чудова нагода для «розпилювання» штабами додаткових коштів.

Хто першим «відкриє Америку», не так важливо, адже вже можна передбачати, які дії робитимуться під час освоєння цих нових материків. Швидше за все, політичні штаби по інерції почнуть припускатися тих самих помилок, на яких обпікаються їхні колеги в бізнесі, помилок, здатних лише нашкодити об'єкту «розкручування». Також слід чекати перенесення в соціальні мережі звичних їм «форумних» технологій.

Всі ці способи дозволяють не вигадувати нічого нового і нічого не аналізувати, але писати звіти вгору, де зростаючі цифри (за рахунок спамерських накруток) тішитимуть начальницьку самолюбність. Природно, в реальності це набуватиме такого ж безглуздого вигляду, як псевдо-блоги політиків або проекти а-ля «ідеальна країна».

Соціологи проти піарників

По суті, соціальні мережі в прикладному політичному контексті - не зовсім повні відкриті бази виборців, що мають великий бонус у вигляді додаткової інформації про виборця і його зв'язки.

Піарник бачить у цьому списку мільйони людей, яким необхідно терміново промити мізки, поки цього не зробили конкуренти.

Соціолог повинен бачити в соціальних мережах великий науковий матеріал, спостерігаючи який можна фіксувати і прогнозувати соціальні процеси і зміни, допомагаючи політикам знайти розв'язання гострих проблем або обрати вірну стратегію. Ця робота перебуває в руслі того, чим зараз переймаються найкращі в світі фахівці, залучені Google, Facebook та іншими мегакорпораціями, що прагнуть використовувати свої гігантські масиви соціальних даних для створення оптимальних алгоритмів видачі інформації і рекомендаційних систем, заточених під конкретну людину. За складністю і значущістю ці роботи деякі спостерігачі порівнюють з дослідженнями в ядерній фізиці у 40-х роках минулого століття.

Швидше за все, в українському випадку карт-бланш топ-партії нададуть саме піарникам, і завершиться це за описаним у попередній частині сценарієм.

З огляду на це можна припустити, що все вищевикладене дає деякі шанси дрібним політичним силам, адже міра їх присутності в суспільному житті тепер може бути не настільки прямо пропорційна грошовим витратам, а цілі пласти найважливішої соціальної інформації, яку тільки бери й аналізуй, лежать у відкритому доступі.

Інтернет і невиправдані сподівання

Але світле майбутнє ніколи не настає само собою. Гуру Рунета Антон Носик нещодавно написав статтю, у якій, посилаючись на публікації американських журналістів, говорить про розчарування Інтернетом, яке спіткало частину лібералів у США. Автор книжки «Соціальні мережі: моделі інформаційного впливу, управління і протиборства» Дмитро Новіков також скептично ставиться до утопій про абсолютну демократичність Інтернету і соціальних мереж зокрема.

Слабшання нинішньої політичної еліти в інформаційній сфері само по собі не обіцяє якісних змін, а виниклий інформаційний вакуум може призвести до подальшого зростання аполітичності українського суспільства.

З іншого боку, «розвинений» Інтернет - велика підмога для формування того самого «громадянського суспільства», про яке так давно говорять.

«Проживем без государства» - таку назву має стаття російського журналіста Андрія Лошака, пафос якої цілком збігається з українськими реаліями. «Завдяки колосальному ривку телекомунікаційних технологій людство покрилося міріадами невидимих зв'язків, що об'єднали жителів планети в єдину мережу. Люди стали ближчими одне одному. В такому світі важко облагоджувати темні справи. Російська влада у прийдешній ері цифрової кооперації має вигляд морально застарілого аналогового монстра, якому немає місця у блискучому світі майбутнього, схожого на технократичний фаланстер з прозорими стінами», - резюмує автор.

У статті наводяться приклади, коли нові комунікаційні технології були використані для вирішення конкретних проблем самими громадянами, що втратили віру в державу.

Це говорить лише про те, що історію як і раніше творять люди, а не телебачення, книжки, газети або Всесвітня павутина. Українському суспільству лишилося тільки припинити скиглити про погану політичну систему і почати користуватися вже наявними інструментами самоорганізації.

Андрій Облогін,  «Главред»

Фото -  «Главред»