Важко сказати, чи був телевізійний захід, що відбувся 27 жовтня на Першому національному каналі, реалізацією ідеї панів Бенкендорфа та Арфуша чи, за старою радянською звичкою, все спускали зверху, але дійство - телемарафон на користь ветеранів Другої світової війни (яку багато хто в нас вважає за краще називати Великою Вітчизняною) - виявилося воістину повчальним в ідеологічному сенсі. Подібні заходи зазвичай проводяться напередодні 9 травня. А тут у жовтні без будь-яких круглих дат, але під гаслом «Всім світом - 1945». Але чому саме зараз? Ведучий присягався, що захід був організований рядовими ентузіастами, які раптом відчули «поклик серця». Я ж схильний підозрювати, що насправді йшлося про полювання не ветеранські голоси напередодні місцевих виборів. Але був ще один резон, чи не важливіший, ніж перший. У залі Українського дому сиділи старші московські колеги нинішнього нашого начальства: перший заступник голови уряду РФ Ігор Шувалов, заступник голови апарату уряду Юрій Ушаков, міністр освіти та науки Андрій Фурсенко, посол Михайло Зурабов. Отже, ствердження ведучого про те, що «рояль» опинився в кущах абсолютно випадково, ми визнаємо спірним.

Звичайно, будь-яка благодійність є хорошою справою, але в нашому випадку виникає певний запитальний подив: невже у США, Великій Британії, ФРН, Австрії тощо теж за принципом «із миру по нитці» збирають допомогу своїм ветеранам? А де ж державна політика нинішньої влади? Ох, панове, не по десять гривень треба «здирати» у громадськості, а змусити олігархів чесно платити податки і не вивозити бюджет України в офшорні зони. Тоді й ветеранам вистачить. Причому, не на рівні милостині й подачок, а гідним чином.

Від українського начальства виступив пан Д.В. Табачник. Дещо погрозливим, як мені здалося, тоном міністр освіти та науки України пообіцяв повернути в наші школи «правду». Для чого, очевидно, в Москві вже готують підручник української історії для вчителів, що буде оголошений «спільним». Боюся, що ці грандіозні задуми втілити неможливо без звільнення інакомислячих вчителів, які можуть не погодитися з московською «правдою». Сьогодні всім нам активно нав'язують фактично сталінський погляд на Другу світову війну. Під гаслом десталінізації нам підсовують справжню ресталінізацію. Якщо Партія регіонів та її московські куратори не вгамуються, то скоро нас змусять славити «великого полководця» товариша Сталіна...

До речі, хвала вже була. Ведучий проголосив, що перемога у війні була досягнута завдяки тому, що «Йосиф Сталін зробив крок до Російської православної церкви». При цьому не згадав, скільки православних ієрархів та священиків було фізично знищено й відправлено до концтаборів ім'ям товариша Сталіна. Така їхня «найправдивіша правда», яку вони збираються впровадити у всіх наших школах. Але справжня мета заходу, що проводився під пильним оком московських гостей, стала абсолютно зрозумілою після того, як ведучий оголосив, що «українці, росіяни та білоруси - це один народ, і в нас одна Вітчизна». Ну, а якщо один народ і одна Вітчизна - то до чого тоді аж три держави? Досить однієї. І ми знаємо, якої саме. Важко вигадати послідовніше заперечення української нації та державності, ніж це гасло. А то хіба його постійне нав'язування українському суспільству не є переконливим підтвердженням того, що відома нам усім партія взяла курс на ліквідацію української держави?

Тезу про «однин народ» можна прийняти, лише абсолютно наплювавши на всі дані антропології, етнографії, мовознавства, історії, етнопсихології тощо. Бо у всіх цих сферах є видимими фундаментальні відмінності, неможливі в рамках одного народу. Мені кілька років тому в Севастополі довелося взяти участь у дискусії «Українці, росіяни, білоруси: народ чи народи?», яку організували місцева «Просвіта», товариство білоруської мови та російська община міста. Автор цих рядків запропонував скласти таблицю, де знаком «+» відзначати збіги, а знаком «-» - відмінності. З п'яти критеріїв - антропотип, етногенез, мова, культура, менталітет - збігів не виявилося. Причому аргументація з кожного пункту наводилася за російськими і радянськими спеціальними науковими джерелами. Наприклад, із першого пункту цитувалася книга московського антрополога, нині маститого вченого, члена- кореспондента Російської академії наук Тетяни Алексеєвої, яка ще на початку 70-х років минулого століття проводила серйозні дослідження на Київщині. Ці дослідження стали емпіричною основою монографії «Походження східних слов'ян за даними антропології», виданої 1973 року друкарнею МДУ. В цій роботі Т. Алексеєва ще раз підтвердила на величезному фактичному матеріалі, що в антропологічному плані росіяни та українці є різними народами. Більше того, виявилося, що населення древнього Києва й сучасної Київщини - це генетично один і той самий народ, що вкотре спростувало гіпотезу російського історика ХІХ століття Погодіна про нібито «великоруський» характер древнього Києва. Дуже серйозна аргументація була представлена і щодо всіх інших позицій. Російська ж община під керівництвом свого визнаного ідеолога Юрія Кожуха (до речі, «уродзонного» львів'янина) нічого, окрім пропагандистських гасел, представити не змогла. Після дискусії до мене підійшов нейтральний спостерігач, земляк-севастополець, і видав комплімент, яким пишаюся досі: «Ви їх розірвали, як Тузик грілку».

На жаль, під час згаданого телемарафону Український дім на кілька годин став зовсім не українським, якщо не вживати сильніших висловів. Здавалося, що нас опустили кудись у 1975 рік, тим паче що й кандидат на роль Леоніда Ілліча вже є. Невже Україна ще довго не зможе вибратися з цього тоталітарного болота, на відміну від Албанії та Монголії?

Соціологія шахрайства

«Інтер» вечір минулої п'ятниці цілком присвятив Миколі Яновичу Азарову, який майже всю програму розповідав про «колосальні успіхи» свого уряду. Спасибі прем'єру, коли б не його красномовство, я б навіть не здогадався, як добре ми всі живемо. Свого часу таку функцію виконували радянські газети, що невтомно освічували трудовий народ щодо його «постійно зростаючого благополуччя». На відміну від «Інтера», у студії Савіка Шустера дали слово представникам багатьох політичних сил. Але й тут не обійшлося без маніпуляцій. Досить показовим був сюжет, коли, обговорюючи питання про рішення Міністерства культури щодо необов'язковості дублювання іноземних фільмів українською мовою, ведучий запропонував аудиторії проголосувати, якою мовою вони бажають дивитися кіно. За підсумками голосування виявилось, що 71% висловилися за російську мову. Це відразу ж використав кінопрокатник Антон Пугач, який уразив якоюсь хворобливою агресивністю щодо української мови, вимагаючи фактичного вигнання української мови з вітчизняного кінопрокату. Але «соціологічне благополуччя» «Шустер-LIVE» було порушене президентом кінофестивалю «Молодість» паном Халпахчі, який попросив людей у студії підняти руку, якщо вони увійшли до складу цих 71%. Піднялася одна рука... Навіть якщо їх було б у кілька разів більше, то це не 71% і навіть не 50%.

Продовжуючи кінематографічну тему, неодмінний нині на ТРК «Україна» депутат Держдуми РФ пан Затулін виступив з ідеєю утворення «єдиного кінематографічного простору», спекулюючи на тому, що влада в Україні за всі роки незалежності практично нічого не зробила для розвитку вітчизняного кіно. Це природно для влади дурної, зажерливої та примітивної. Де вже їй зрозуміти, що кіно і культура в цілому - це колосальна, у тому числі й політична, сила. Ось чому Затулін і пропонує Україні спільними зусиллями робити російське кіно, яке, поза будь-якими сумнівами, ідеологічно та ментально працюватиме проти України. Пан Халпахчі абсолютно справедливо зауважив, що український кіноринок сьогодні є колоніальним, колонізованим Росією. А вихід із цієї ситуації один: потрібно знаходити кошти й робити своє кіно, наводити лад у кінопрокаті, оскільки позиція, наприклад, пана А. Пугача не обіцяє Україні в цій галузі нічого хорошого.

Духовна сивуха

Свій бенефіс минулого тижня був не лише у Миколи Азарова, а і в пана Затуліна у програмі «Відкритий доступ» на тому ж каналі ТРК «Україна». Репертуар був до відрази звичним: один народ, одна країна. Судячи з усього, найближчим часом нас цією духовною сивухою поїтимуть з ранку до вечора. Затулін пообіцяв, що якщо в Україні оголосять російську державною мовою, то в Росії українську теж зроблять другою державною. Пропозиція для наївних дурників, якими Затулін українців і вважає, а ми, на жаль, не квапимося розвіяти його помилки. У Росії, звичайно, можуть записати в закон що завгодно, папір усе стерпить. Згадаймо «найдемократичнішу у світі» сталінську конституцію, в якій гарантувалася свобода слова, вуличних процесій та демонстрацій. Українська мова в Росії де-факто відсутня, а якщо навіть символічно присутня, то жодним чином не зможе там на щось вплинути, не кажучи вже про якусь загрозу російській. Державний же статус російської мови в Україні - це реальна загроза існуванню української. Але, здається, в студії, як казав Ленін, «корисних ідіотів» було небагато, що дуже розсердило Затуліна, який звинуватив ТРК «Україна» в тому, що канал, мовляв, спеціально підібрав московському гостю недоброзичливу публіку в залі.

Затуліну активно допомагав нардеп від ПР Коновалюк, вони були досить злагодженим дуетом. Не хочеться ловити (неприємне це заняття) пана Затуліна на підтасовуваннях, перекручуваннях і брехні. Але не згадати дещо неможливо. Затулін присягнувся, що в Росії немає списку небажаних українців. Проте неможливо уявити, аби депутат Держдуми, який спеціалізується на країнах СНД, не знав про недавній гучний випадок, коли російські прикордонники зняли з потяга і повернули до України багаторічного в'язня совісті Василя Овсієнка, запрошеного до РФ на конференцію. А чого варта його «добра, братська» порада Україні здати свою економіку Росії нібито через повну «неспроможність» українців вести власне господарство...

І знову виникає запитання. Це чому ж така несиметричність у наших телестосунках? Чому росіяни днюють і ночують на українському екрані, а нас до російського не допускають на гарматний постріл? Чому тут немає паритету? А ось якби було так: Сергій Марков з'являється в нас на «Інтері», а Олександр Палій - у них на Першому каналі; Костянтин Затулін - у нас на ТРК «Україна», а Олесь Доній - у них на РТР; Володимир Жириновський - у нас на ICTV, а Ігор Лосєв - у них на НТВ. Як це було б демократично, ліберально і рівноправно! Але це, на жаль, настільки ж неправдоподібно, як і озвучена фантастика Затуліним про державний статус української мови в РФ (і це при тому, що Росія досі ігнорує Європейську хартію мов, що змусила б її інакше ставитися у себе до татарської, адигейської, мордовської, якутської та багатьох інших мов).

Дуже показовим був виступ у програмі «Поєдинок» на російському каналі РТР Ігоря Чубайса, який має в нас репутацію демократа. Пан Чубайс заявив: «Ми (Росія. - Авт.) втратили 5 млн. квадратних кілометрів території, замість 22 млн. у нас залишилося 17». Демократ забув уточнити, що втратили не своє, а чуже. Так, як він висловився, можна говорити, лише щиро вважаючи, що Естонія, так само як і Таджикистан, - це «споконвічно російська земля». Тут пан Чубайс виступив як стовідсотковий білогвардієць, а зовсім не як демократ. Невипадково лідер незалежної Фінляндії Карл-Густав Маннергейм, незважаючи на багато запрошень, не взяв участі в поході білого генерала Юденіча на червоний Петроград, справедливо вважаючи, що для Фінляндії білогвардієць нічим не кращий за більшовика. Ігор Чубайс чомусь вважає, що все погане в Росії почалося лише після 1917 року. А до цього все було ідеально і справедливо: і кріпацтво, і придушення неросіян, і самодержавний деспотизм, і імперська похіть.

Чудові ідеї російських демократів нас не обходять. Звичайно, ці демократи зовні приємніші, ніж Затулін, але ставленням до України відрізняються мало. Це різниця, як між «злим» і «добрим» слідчим. Російська демократія, на жаль, не здолала історичний імперський шовінізм. Тому наше ставлення до неї має бути досить обережним, без зайвої довірливості та наївності. Адже ми знаємо, на якому питанні вона закінчується...

Ігор Лосєв, газета «День»

Фото -  www.day.kiev.ua