Крім того комерційні ЗМІ навіть у цілком демократичних країнах стикаються з тим, що можна назвати «цензурою рекламного відділу». Якщо ви готуєте публікацію про потребу заборони реклами лікарських засобів, тоді як фармацевтичні компанії її головними рекламодавцями вашого видання - у такому випадку фінансові проблеми - гарантовані.    

Напевно не випадково в багатьох країнах Європейського союзу залишається чимало суспільних або комунальних телекомпаній, серед яких флагманом і взірцем незалежності від політиканів і бізнесменів  є Британська мовна корпорація - BBC.

Сама BBC починался як приватна  радіостанція, яка ще у 20-х роках минулого століття була націоналізована. Проте для абсолютної більшості ЗМІ орозвиток за останнє століття відбувався у зворотньому напрямку. Зокрема це стосується країн колишнього так званого «соцтабору». В цих державах протягом радянської окупації комерційні мас-медіа були заборонені. З падінням СРСР в цих країна проходило швидке роздержавлення ЗМІ, найчастіше шляхом тої чи іншої форми приватизації.

Україна не була винятком. Засновниками масових газет були комуністична партія або її молодіжне крило - ВЛКСМ. Сам ці видання у 1991 році або зникли зовсім, або пережили трансформацію, ставши приватними газетами. Так газета Донецького обкому КПРС «Соціалістичний Донбас» стала просто «Донбасом». А рупор львівських комсомольців «Ленінська молодь» стала «Молодою Галичиною».   Але процес роздержавлення за 20 років незалежності так і не був завершений. В Україні досі існує близько 700 державних або муніципальних видань. В кожній області залишилися державні телерадіокомпанії, або ТРК, засновниками який виступають органи місцевої влади. Всі ці ЗМІ по-суті є нічим іншим як безкоштовним PR-ресурсом мера або голови облдержадміністрації. Хоча утримують їх на бюджетні кошти, тобто гроші платників податків.

Що сподіваються довідатися з регіональних медій місцеві мешканці? Очевидно, вони чекатимуть не так загальнонаціональних новин (і тим паче не міжнародних), а докладно розповідь про проблеми рідного краю. У вечірньому випуску ТСН чи Подробностей навряд розкажуть про те, що в центрі прорвало трубу. Або, що будівля школи є в аварійному стані. Проте ці новини можуть бути найактуальнішими, для тих, чиї діти ходять до цієї школи, або для родини, яка залишилася без опалення внаслідок аварії на тепломагістралі. Такі публікації вочевидь будуть критичними для влади. І саме тому у державних ЗМІ розповідатимуть про щось інше - нового про відкриття нового садочку зі світлинами мера, що перерізає стрічечку. А голова облдержадміністрації з‘явиться на ОДТРК (обласна державна телерадіокомпанія) у вечірньому праймтаймі, щоб відповідати на зручні запитання запопадливого ведучого.

Проблема незалежності регіональних ЗМІ є ширшою за питання роздержавлення ОДТРК і вісників рад і адміністрацій. В Україні склалася напівфеодальна адміністративна система, де представники влади (мери, «губернатори») сприймають медіа винятково як ресурси, а не бізнес-проекти і тим паче вільну пресу. Навіть найгучніше за історію Незалежності протистояння 2001-2002 років тодішнього «губернатора» Луганщини (а нині лідер фракції Партії Регіонів у парламенті) Олександра Єфремова і промерської телекомпанії «Ефір-1» фактично було війною двох «феодалів» за інформаційне поле міста. Колектив, який в повному складі самовіддано голодував і боронив компанію від спроб захоплення, практично був заручником протистояння екс-голови міста і голови облдержадміністрації та провладної більшості міської ради.

Подібною є ситуація з «Ратушею» - газетою міської ради Львова, яка перебуває у в стані війни з власним засновником. Мер Львова Андрій Садовий неодноразово заявляв, що для міського самоврядування мати свій друкований орган - це пережиток комуністичного минулого. Випуск газети це марнотратство, тому її фінансування є недоречним. Щоправда сам Садовий є найбільшим у Львові медіа магнатом - має частки у телеканалах, газетах, радіостанції. Проте, за існуючої системи фінансування державних чи муніципальних ЗМІ, практики призначення редакційного керівництва, уникнути васальної залежності цих медіа від влади неможливо.

Очевидно, що державні друковані ЗМІ повинні зникнути як явище, як це сталося в усіх країнах Східної Європи і Балтії за останні 20 років. Україна, яка однією з найбідніших країн Європи просто не може собі дозволити оплачувати з бюджетних коштів рекламу місцевих чиновників і бюрократів із замашками середньовічних князьків. Виключення можливе для телерадіокомпаній, які для деяких регіонів можуть виявитися задорогим  задоволенням. Але приклад BBC свідчить, що виписати правила, для того щоб захистити ТРК із державним чи муніципальним фінансуванням, можливо і потрібно. 

Сайчук Андрій, Інститут масової інформації

Фото -  Інститут масової інформації