ого картина «Високосний рік» (Ano Besiesto) здобула на цьогорічному Каннському кінофестивалі нагороду як найкращий дебют в ігровому кіно. На фестивалі «Молодість» ця конкурсна робота наразі здобула неформальний титул найпровокативнішої та найбільш обговорюваної. А говорити є про що: це історія самотньої 25-річної мексиканської журналістки з усіма подробицями її інтимного життя: від епіляції у душі до сцен садо-мазосексу й натяків на зґвалтування батьком. Все без купюр і статичним планом. Звідки в австралійського сценариста виникла ця мексиканська драма, як він сам пережив п'ять років суспільної ізоляції і що йому дали Канни - в ексклюзивному інтерв'ю для «УМ».

Каннська відзнака як захист від цензури

-  Представляючи фільм тут, у Києві, ви сказали, що вкладали в нього конкретну ідею. Проте кожен глядач винесе з показу свої враження. Який посил все ж був від вас?

- Я хотів дослідити людську самотність, те, як емоційно людина переживає цей стан, як вона намагається залучити при цьому інших у свій світ. Цей фільм розділяє аудиторію. Я бачу, що він подобається багатьом людям тут, проте були й такі, що залишали залу, оскільки вони лякалися відвертості на екрані.

- Так, у фільмі багато сцен сексу й оголених тіл. Для України таке кіно на великому екрані - дикість. Невже це нормально в Мексиці?

- Ні. Але це був єдино можливий шлях розказати дану історію правдиво. Спочатку я думав, що продюсуватиму цю картину сам, тому написав сценарій так, як хотів. Якби я спочатку збирався працювати з мексиканськими продюсерами, гадаю, я би написав іншу історію. Але мені пощастило знайти 25-річних хлопців, які шукали недорогий фільм для свого першого проекту. І я не стикався із цензурою в Мексиці - можливо, це заслуга Каннської відзнаки, бо не думаю, що, якби картина отримала приз маловідомого місцевого фестивалю, все було б так просто.

- Наскільки я зрозуміла, головну героїню зґвалтував батько, коли їй було 12. І тому вона вирішила піти із життя у річницю його смерті?

- Рішення померти не було наслідком зґвалтування у 12-річному віці: я думаю, впродовж довгого часу у неї був зв'язок із батьком, поки він не помер. Але це накладається на важку депресію й чотири роки життя без батька.

Щоб вибрати виконавицю головної ролі, я зустрівся із 40 актрисами. Моніка дель Кармен була 35-ю: після її прослуховування я мусив залишити кімнату, бо вона мене вразила до сліз. Моніка працювала у дитячому театрі й мала лише епізодичну роль у кіно. За мексиканськими мірками, вона не гарна, бо має яскраво виражену етнічну зовнішність: як правило, такі жінки в мексиканському кіно грають служниць чи повій. І коли я дав їй почитати сценарій і запитав, чи погодиться вона на головну роль, Моніка довго вагалася. Вона радилася зі своїм хлопцем, з мамою, з подругами-феміністками. Але її мама, яка із глухого села, сказала: «Якщо вже ти переїхала в Мехіко й вирішила чогось досягнути, то маєш це зробити».

- Звідки ви взяли цю історію?

- Думаю, що інцест між батьком і донькою не такий уже й рідкісний випадок. Я знав кількох людей, що пройшли через це. Так виникла ця історія - я ж письменник.

Досвід самотності

- Наскільки важко у Мексиці для новачків відзняти картину?

- Думаю, це важко будь-де у світі. Взагалі-то я сценарист і ніколи не хотів знімати. Я закінчив школу сценаристів досить пізно, коли мені було 37 років. І протягом семи років намагався зняти фільм за своїм сценарієм: за цей час було три продюсери, чотири режисери, але нічого не виходило. І я дуже переживав, що мені скоро сорок, а я ще нічого не зняв. Тоді я сказав собі: «Гей, це ж не так і важко зняти фільм! Я бачив, як люди це роблять». І я купив дві книги з режисури, вивчив їх. Купив камеру. Написав сценарій - про двох людей, які весь час перебувають в одній кімнаті, тому що не мав грошей для більшої кількості локацій. І збирався сам його продюсувати. Але потім у мене вкрали обладнання, і я знайшов мексиканських продюсерів. Мені пощастило, що на одному кіноринку наш проект помітила французька компанія Pyramide International, вони погодилися фінансувати проект і подали його на Каннський фестиваль.

- А як ви потрапили у Мексику?

- Це довга історія, пов'язана із пошуками себе. Із самого дитинства я писав вірші. Але коли у 22 роки прочитав Томаса Еліота, то усвідомив, що ніколи не напишу краще за нього. Так я розпрощався з поезією і почав писати театральні п'єси, навіть виграв кілька конкурсів. Опісля мені якось замовили написати лібретто для опери - це мені так полестило, що я погодився. Але з'ясувалося, що це проект для телебачення - для мене це було жахливо, але напряму відмовити я не міг. Тому купив квитки до Мексики. Туди я прибув фактично без грошей, і мав почати все знову, я не знав іспанської, не мав друзів. Так я провів п'ять років - живучи сам у зйомних маленьких кімнатках у величезнову місті з населенням 23 мільйони. Це було парадоксально, але це був неймовірний досвід самотності.

- Після Канн ви, напевно, почали отримувати багато пропозицій про співпрацю?

- Так, тепер у мене чотири продюсери й три сценарії - перший про страх обов'язку, інший - про розлучення, а третій - ще в голові (усміхається. - Ред.). Думаю, наступний фільм буду знімати наступного року.

- Чому ви прийняли запрошення взяти участь у київському фестивалі «Молодість»?

- Тому що мені було неймовірно цікаво: «Україна? Що там? Як там?». Я чув про неї, але для мене вона була такою ж екзотичною, як для вас, певно, Нікарагуа, що для мене просто сусідня країна. Але мушу сказати, що Київ дуже гарне місто! Коли я піднявся на дзвінницю Святої Софії й побачив цю архітектуру, ці дахи, то подумав, що це - найгарніше місто, яке я бачив.

- Краще за європейські міста?!

- Для мене так. Тут неймовірне змішання стилів. Мені подобається ця архітектура й співіснування різних стилів поруч.

Наталя Дмитренко, «Україна молода»

Фото - «Україна молода»