Вакансія голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, проіснувавши кілька місяців, нарешті заповнилась. Регіонали все ж виконали обіцянку та віддали цю посаду представнику опозиції - бютівцю Андрію Шевченку.

Паралельно медіа-середовище України сколихнули дві події - критична щодо України резолюція ПАРЄ та судове рішення, яким журналістку примусили виплатити одному з нардепів 20 тисяч гривень за образу його честі та гідності. Про ці події, а також про загальний наступ цензури на українські ЗМІ і методи протидії йому ми і говорили з Андрієм Шевченком.

Андрію Віталійовичу, чи матиме практичні наслідки резолюція ПАРЕ щодо України, в якій зокрема висловлюється занепокоєння цензурою та втручанням СБУ в діяльність медіа?

Дуже сподіваюся, що так. Ми часто помилково уявляємо європейські документи, - начебто це щось таке, що можна вважати неіснуючим. Проігнорувати, а потім дивуватися, коли в інших, значно серйозніших питаннях, таких як візовий режим, антидемпінгові розслідування, зона вільної торгівлі тощо немає жодного прогресу. Тому я сподіваюся, що влада реагуватиме хоч цього разу.

Резолюція дуже реалістична: обрана «золота середина» між емоційними перебільшеннями опозиції, які інколи трапляються, і бравурними окозамилюваннями влади. Дуже важливою є згадка про СБУ. Треба розуміти, наскільки велику алергію в демократичній Європі викликають будь-які проблеми, пов'язані з політичними діями спецслужб. Думаю, на це теж потрібно реагувати.

Щодо блоку свободи слова у мене є легкий елемент розчарування, тому що ПАРЄ обмежилася лише загальною констатацією згортання свободи слова в Україні. Хоча, з іншого боку, на цю тему вже стільки говорили останнім часом, зокрема Європарламент та ОБСЄ, що тут мало що нове можна було би почути.

Дуже важливий момент резолюції - про те, що реформи не повинні робитися неадекватною ціною. Це хороший привіт українській владі, що реформи заради реформ не робляться, й реформи ціною «ламання через коліно» всієї країни не потрібні.

Але як влада зможе вирішити ситуацію довкола СБУ і її втручання в діяльність медіа - адже, скажімо, відсторонення нинішнього глави відомства видається малоймовірним?

Я належу до тієї меншості, яка вважає, що проблема не в конфлікті інтересів в особі Валерія  Хорошковського, а в тому, як він своїм статусом зловживає. Українська політика та український бізнес - суцільний конфлікт інтересів. Якщо ми зараз спробуємо зупинити всі конфлікти інтересів, життя в Україні зупиниться. Проблема в тому, що конкретна людина, яку звати Валерій Хорошковський, зловживає своїми повноваженнями в ім'я політичних інтересів, а інколи і в ім'я бізнес-інтересів.

Під час ухвалення резолюції влада не змогла вплинути на рішення ПАРЄ, хоча дуже намагалась. Є гарантія того, що можновладці не зможуть замилювати очі європарламентарям в майбутньому?

Ми не повинні перебільшувати рівень емоційного суб'єктивного впливу на депутатів Європарламенту, або на депутатів європейських парламентів, які представлені в ПАРЄ. Так, для цих людей особисті стосунки важливі, і, звичайно, вони схильні більше вірити тим, кого добре знають, і в кого є багаторічна репутація.

Але по-справжньому вірять вони фактам. Оскільки ми за останніх півроку роботи нової владної команди назбирали таку  «гірлянду» фактів, які невідмовно говорять про згортання демократії, згортання свободи слова, то перекрити це можна тільки одним - реальними змінами. Дуже сподіваюся, що в команді Януковича, до якої ми зараз апелюємо, достатньо тверезомислячих людей, які зрозуміють, що це єдиний спосіб виправити думку про себе.

Зупинити процес згортання свободи слова може лише Європа? Чи внутрішній фактор для влади теж важливий?

Звичайно! Він важливіший за всі мудрі слова з-за кордону.

Наприклад, якби не «Стоп цензурі!», якби не виступи кількох активних журналістів на центральних телеканалах, ми би і досі абстрактно говорили про цензуру і самоцензуру. А так зараз ми можемо говорити про абсолютно конкретні факти, про зняті з ефіру сюжети, про відкориговані синхрони, про чорні списки гостей, яких на ефір запрошувати не можна. Найголовніше, що сама лише поява «Стоп цензурі!» дозволила кожному журналісту чітко для себе зрозуміти, де є той рубіж, який він не може здати. А це дуже велика цінність.

Коли ми створювали журналістський страйком восени 2002 року, найбільша його цінність була в тому, що величезна кількість журналістів по всій Україні це побачила й подумала: «Стоп! Я не один, є ще люди, які готові відстоювати професійні цінності!».

Нагадаю історію журналістського спротиву 2002, 2003, 2004-го років - журналістська революція відбулася тільки тоді, коли назбиралася критична маса журналістів, які могли постояти за себе та за професію. Але мій прогноз на короткостроковий період скептичний. Я думаю, що ми ще не допірнули до дна.

Що повинно статися, щоб влада не лише замислилась, але й почала виправляти помилки?

Будь-яка влада найбільше боїться одного - масового виступу проти неї людей. У команди Януковича є панічний страх, який сидить у них глибоко в мозку, - страх неконтрольованих ними людей, які виходять на вулиці. Цей страх у них залишився з 2004 року, з часу Помаранчевої революції, і він ними керує.

Давайте говорити відверто - для Європи наша країна зараз не є аж настільки  пріоритетною, щоб вона ризикувала відносинами з Росією і діяла жорстко. Та й не зрозуміє Європа, чому вона повинна стояти за Україну більше, ніж самі українці.

Тому єдиний реальний механізм впливу на владу - позиція громадських активістів. Через величезну кількість помилок, яких припустилася опозиція, влада найбільше побоюється не виступів, організованих партіями, а спонтанного надпартійного спротиву громадських активістів - які, зрештою, завжди були стрижнем усіх великих протестів в Україні за останні двадцять років.

Але навряд чи багато звичайних громадян вийдуть на вулицю лише через зміцнення цензури.

Тому ми і маємо нагадувати, що це не вузькокорпоративна справа - у день, коли влада заткне рота останньому телеканалу, почнуться такі речі, після яких харківські угоди і підняття тарифів здадуться дитячими забавками.

А з журналістикою ситуація така. Ми маємо справу з наступом на нашу свободу широким фронтом і переважаючими силами. Тому треба реально подивитися на ситуацію й зрозуміти, що є ділянки фронту, на яких все, що ми зараз можемо, - це відступати з боями. Але є і висоти, які можна і треба відстояти.

Наприклад, інтернет - це справді висота, яку ми не маємо права здавати. Кожен, хто стежить за розвитком інтернету в Україні, не може приховати свого захоплення. За результатами свіжих опитувань, у нас близько тринадцяти мільйонів постійних користувачів інтернету, а це - кожна третя доросла людина в Україні. Якщо ми подивимося на кількість відвідувань найпопулярніших інтернет-видань, то вони вже успішно конкурують з тиражами найпопулярніших газет. І це золота аудиторія, це мисляча аудиторія, аудиторія майбутнього, аудиторія, яка впливає на рішення країни.

Влада теж прекрасно розуміє, що інтернет для неї - це проблема. В результаті історії з блогером Шинкаренком ми отримали чітке розуміння, що Служба безпеки України, Генеральна прокуратура України займаються моніторингом інтернет-простору. Я й досі думаю, що їхнім завданням було не посадити Шинкаренка, а передати «привіт» інтернет-спільноті України, щоб кожен, хто працює в інтернеті, чи пише свій «ЖЖ», чи гуляє на форумах, чи працює в інтернет-виданнях, знав, що «великий брат за тобою стежить».

Інший приклад. Кабмін вніс до парламенту законопроект про штрафування незареєстрованих інформагентств. А за чинним законом, у нас інформагентства - це всі, хто збирає та поширює інформацію. Що це означає? Якщо у вас є інтернет-видання, або ви активний блогер, то до вас може прийти податковий інспектор і сказати: «Друже, для тебе дві новини. Перша: з цього моменту я тебе вважаю інформаційним агентством. Друга: з цього моменту ти незареєстроване інформаційне агентство. Тому ми будемо тебе штрафувати. Для початку на дві з половиною тисячі гривень, наступного разу на п'ять тисяч гривень і так далі».

Але попри все це Інтернет-спільнота є настільки сильною та креативною групою людей, що вона не по зубах нікому, жодній владі. І є всі шанси відстояти інтернет-простір як зону свободи в Україні.

Однак телебачення все одно поки що більше впливає на настрої українців, аніж інтернет. Коли нам варто чекати повернення «темників»?

Для телебачення прогноз поганий. У найближчі півроку ми, на жаль, станемо свідками поступового сповзання центральних телеканалів в режим пропагандистського обслуговування влади.

Власники ключових чотирьох найбільших медіахолдингів - Хорошковський, Коломойський, Пінчук та Ахметов - люди, лояльні до влади. А менеджмент, який працює там, вже не раз працював у пропагандистському режимі, і зараз генпродюсери та редактори знову заходять у смугу великих моральних розтяжок. Я боюся, що це справа кількох місяців, коли владна машина перемеле ньюзруми і встановить режим цензури.

Але чи треба ставити хрест на центральних телеканалах? Звичайно, ні. Спротив у ньюзрумах заслуговує на колосальну повагу. Це справжня мужність. Я працював фактично на всіх ключових центральних телеканалах - це і «1+1», і «Новий канал», і УТ-1, тому я знаю, про що кажу. І ми маємо все зробити, щоб відстоювати тих людей, які зараз мають мужність проявити свою позицію. Але ситуація на телебаченні погіршуватиметься.

І наскільки погіршуватися?

А тут усе просто: це український маятник. Країна постійно хитається від свободи до несвободи і назад до свободи, а також від Заходу на Схід, і знову на Захід. Всі, хто думає про майбутнє, повинні розуміти, що зараз маятник заводиться у максимально далеке положення. А чим вище заводиться маятник, тим далі він потім хитнеться в інший бік.

Ви кажете про необхідність громадянського спротиву цензурі. Це означає, що опозиція не повинна брати участь у цьому процесі?

Опозиція повинна усунутися від будь-яких спроб організовувати журналістський рух спротиву. Коли я говорю з колегами з «ТВі», або з 5-го каналу, я їм кажу, що найгірше, що з вами може статися, - якщо вас зараз заженуть у нішу опозиційних рупорів. Коли ви будете надавати слово тільки опозиції, коли з перших слів кожного сюжету, який ви будете робити, одразу буде ясно, проти кого ці матеріали.

Коли ми працювали на 5-ому каналі в 2003-2004 роках, з нас теж намагалися зробити опозиційний бронепоїзд. Але ми дбали про те, щоб кожного вечора у нас сиділи двоє опонентів у студії. І кожного разу, коли нам розказували, що наш канал повинен балансувати всю іншу «темну силу» контрольованих владою каналів, ми відповідали, що навіть з точки зору здорового глузду зрозуміло, що один 5-й канал не зміг би в тих умовах збалансувати всю цю пропагандистську систему. Ми все робили для того, щоб бути телепростором стандартів, щоб казати кожному журналісту, який працює на інших каналах: подивися, ти теж так можеш працювати.

Що може робити опозиція? Опозиція повинна подивитися, яку юридичну підтримку вона може надати. Великою перемогою є те, що Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроект Олени Кондратюк «Про посилення гарантій свободи слова в Україні». В документі є дуже прості, але досить важливі моменти, які стосуються розширення визначення цензури, пропозиції змін до Кримінального кодексу щодо відповідальності за цензуру й таке інше. Ясно, що кожен в Україні повинен рано чи пізно зрозуміти: якщо ти воюєш із журналістами, ти порушуєш закон.

Останній зразок такої війни - ситуація з депутатом Бутом і журналісткою 5-го каналу Ольгою Сніцарчук. Ця історія завершилася успішно для журналістки, але як вберегтися від подібних випадків в майбутньому?

Щодо самої події - кожен, хто має хоча би маленьке уявлення про політику, розуміє, що подавати в суд з такої причини було повною дурницею. Наше законодавство досить чітко говорить, що може бути відповідальність за брехню і перекручення фактів. Але не у випадку оціночних суджень! Тому, я впевнений, Оля змогла би відстояти свою позицію.

Але одна справа з парламентською журналісткою 5-го каналу, зовсім інша - з якимось кореспондентом рівненської чи полтавської газети. Як чинити їм?

Дозвольте з вами не погодитись. Вважаю, що за останні вісім років журналістських протестів і спротиву система колективного самозахисту, слава Богу, вибудована. Де б ви зараз не працювали - в Красному Лучі на Луганщині, чи в Мукачевому на Закарпатті, - у вас є всі можливості зробити так, щоб за п'ятнадцять хвилин про тиск на вас знала вся країна. Є і громадські активісти, які цією темою займаються, і «Стоп цензурі!», і «Детектор медіа». Історія останніх восьми років боротьби за професію показує, що ми були по-справжньому успішними лише тоді, коли чітко і публічно говорили про проблеми, які виникали.

Ця ситуація не нагадує вам історію з СБУ та блогером - коли влада чітко дає зрозуміти: сто разів подумайте перед тим, як щось сказати чи написати?

Ні, у цьому випадку я так не думаю. Я вважаю, що у випадку з Юрієм Бутом ми маємо справу з поодиноким непорозумінням. Саме тому я дуже радий, що досить різку реакцію ця справа викликала як у опозиції, так і у владі. До речі, я тоді СМСився з Портновим щодо цієї історії і написав йому, що його заява про депутатів з рохитаною нервовою системою була дуже важливою. Подібні ситуації в майбутньому будуть ставати неприпустимими.

А у сфері законодавчого захисту журналістів нам ще є куди рухатись?

Є одна законодавча історія, яка, мені здається, буде найважливішою у найближчий рік, - це закон про доступ до публічної інформації. Він зараз вийшов на фінішну пряму у Верховній Раді. Я маю честь бути підписантом цього документу, але насправді він розроблений величезною коаліцією громадських організацій і готувався до другого читання робочою групою, в якій були представники різних організацій, починаючи від Харківської правозахисної групи й закінчуючи Службою безпеки України.

Цей законопроект змінює філософію стосунків між владою та громадянином. Якщо зараз журналістові доводиться зубами вигризати якусь інформацію у чиновника або в органів влади, то новий закон повністю змінює цю систему. Вся інформація, якою володіє влада, апріорі має бути доступною громадянам, крім чітко описаних випадків: наприклад, державна таємниця або оперативно-розшукова діяльність, або  контррозвідувальна діяльність. Все інше повинно бути доступно громадянам.  

Влада наполегливо стверджує, що в Україні є лише цензура з боку власників. Але ж цензура з боку самої влади теж є, всі це чудово розуміють.  

Це ми вже проходили. Ми подібних аргументів влади наслухалися вже у 2002-му, 2003-му та 2004 роках, коли була махрова цензура, яка чітко координувалася з Адміністрації Президента, - а нам розказували про особливості редакційної політики і про окремих власників.

Давайте називати речі своїми іменами. У нас усі найбільші центральні телеканали працюють в інтересах нинішньої владної команди. Є й абсолютно публічні приклади такого тиску - та ж історія з падінням вінка на Януковича.

Якщо влада хоче далі робити вигляд, що нібито вона тут ні до чого, то вона може продовжувати це робити. Але нехай вона розуміє, що цим не обдуриш ні свій народ, ні Захід. Якщо вірити останнім опитуванням Центру Разумкова, то більшість українців цензуру відчувають. Так само і Захід прекрасно розуміє: джерело цензури не десь у космосі.  

Але ж цензура з боку власників видань в Україні теж існує?  

Звичайно.

І як з нею боротися звичайному журналісту, який розуміє, що він не може написати, що власник його видання зробив якийсь неправильний крок?

Головне - не мовчати, а говорити з власником. Можу пригадати приклад утворення 5 каналу. Коли ми домовлялися з опозиційним на той час олігархом Петром Порошенком, нам Бог дав достатньо мудрості та сили, щоб із самого початку домовитися, що ми не хочемо його опозиційного впливу на нашу редакційну політику, як ми не хотіли провладного впливу на редакційну політику, коли ми працювали на телеканалах Пінчука чи на інших каналах. І тоді ми для себе вивели дуже просту формулу: якщо ти по-справжньому готовий стояти за професію, ти повинен бути абсолютно безжалісним до будь-яких проявів упливу на тебе, що з боку влади, що з боку опозиції, що з боку власника твого видання.

Журналістика - це особлива професія, яка вимагає певного психічного каркасу. Журналістика - це справжня пральна машина для психіки, бо ти кожного дня знаходишся між молотом і ковадлом. Ти повинен думати про інтереси країни, про свою власну гідність, про своїх друзів, знайомих, про власників, редакторів. І у тебе є два вибори - або ти знаходиш у собі достатньо сил, щоб утримувати стрижень і бути собою, а якщо ні, то краще йди з цієї професії та займайся чимось іншим.

Як голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, що ви можете зробити щодо боротьби з цензурою, і на що ваш комітет може вплинути?

Тут є три функції. Перша функція -законодавча. Комітет має бути штабом із розробки законопроектів, які йдуть на користь журналістові та медіа-ринку. В практичному вимірі це означає, що ми зараз повинні довести до пуття закон про доступ до публічної інформації, створення суспільного мовлення, роздержавлення преси.

Друга функція комітету - контроль. У нас є кілька органів влади, які відповідають за державну політику в сфері мас-медіа: Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, Держкомтелерадіо, сумновідома Національна експерта комісія з питань суспільної моралі, і обов'язком нашого комітету є прискіпливий нагляд за тим, як працюють ці органи.

І третя функція - це трибуна. Коли щось не так у медіа-просторі, то комітет та його члени мають бути найпершими людьми, які дізнаються про це, які помічатимуть оці викривлення в медіа-просторі і голосно розказуватимуть про це країні.

В умовах загальної девальвації Верховної Ради її окремий комітет ще може на щось впливати?

Значно менше, ніж хотілося б. Тому одне з моїх завдань сьогодні - підняття авторитету комітету. У нас традиційно в комітеті, коли доходить до професійних питань, його члени голосують майже одностайно. Наприклад, нагадаю, що весною комітет був першою державною інституцією в Україні, яка ухвалила документ, що стосувався згортання свободи слова. Наш комітет як колегіальний орган вийшов зі спеціальною заявою, в якій говорилося про ознаки згортання свободи слова, про факти цензури на центральних телеканалах і про багато інших проблем. Ця заява, дуже гостра за своїм змістом, була проголосована одностайно всіма присутніми членами комітету, починаючи від представників Партії регіонів і закінчуючи представниками Блоку Юлії Тимошенко. Це показує, що в професійних питаннях ми можемо працювати разом, і я цими настроями дуже дорожу.

Мілан Лєліч, «Главред»

Фото - УНІАН