Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, що вас привело в журналістику і чому зі стількох можливих напрямів ви обрали Інтернет-журналістику? 

- Я не вибирала - так склалося життя. За освітою я історик. Закінчила історичний факультет Львівського університету, згодом працювала в школі, потім вступила в аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію. Пізніше, вже в роки перебудови, ми почали активніше цікавитися політикою, працювати на виборах, в політичних структурах. Після президентських виборів 1999 року (ми тоді працювали в команді Демократичного Союзу) аналітична група партії на чолі з Юрієм Левенцем вирішила створити регіональне інформагенство «Медіа Простір», а мені запропонували долучитися до цього проекту у Львові. На той час інших цікавих пропозицій я не мала, тож вирішила спробувати. 

Певні навички журналістської роботи ми отримали, працюючи в політологічному центрі «Генеза» - громадська організація чи творча група, де ми писали аналітичні матеріали, які деякі ЗМІ охоче друкували. Також ми робили репортажі для радіо «Свобода», включення зі Львова. Ось такий був перший досвід. Звичайно, він не був системним.

Постійно я стала займатися журналістикою з 2000 року, коли розпочався проект «Медіа Простору». Проект цікавий, я вдячна людям, які його започатковували, незважаючи на дискусії щодо його концепції. Можна сказати, що у Львові «Медіа Простір» став першим повноцінним регіональним інформаційним агентством. Звичайно, що до того часу були спроби і робилися вже перші кроки в Інтернеті, проте ми почали працювати системно. Тоді ж ми відкрили сайт «Вголос», який став аналітичним виданням про львівську політику. Наше інформаційне агентство почало виробляти інформаційні продукти, які користувалися попитом у журналістів інших періодичних видань, представників влади і регіональної бізнес-еліти. Згодом ми почали надавати платні послуги своїм клієнтам, в тому числі і в питаннях політичного та інформаційного консалтингу. Через декілька років проект «Медіа Простір» переріс в проект інформаційного агентства «Контекст-медіа», а після того ми стали повноцінним незалежним інформаційним агентством «Прес-тайм».

- Наскільки важко було розпочинати, адже першопрохідцям завжди важко. Чи вистарчало професійних кадрів, як ви вирішували ці проблеми?

- У 2000 році, коли ми починали, проблема була зі всім - комп'ютерами, підключенням до Інтернету. Тоді навіть факс - це було щось таке, що не кожен бачив, не те що вмів користуватися. Це щодо технічного забезпечення. 

Звісно, не можна сказати, що ми щось нове вигадували, проте на відміну від технологічного процесу в газетах, в нас стояло питання оперативності, питання повноти інформації та форми її подачі, а також як її вчасно доставити до споживача, тобто питання налагодження технологічних процесів. Ми починали фактично з нуля. Наприклад, я пам'ятаю, що такий інформаційний продукт як анонси, який нині пропонує кожне поважне інформагентство, запропонували робити Олександр Сирцов і наш колега Тарас Базюк. Раніше ніхто анонси не робив як продукти. Вони інколи з'являлися, десь були, але щоб анонсувати регулярно події, такого ніхто до нас не робив. Пам'ятаю, як я сама зробила першу табличку анонсів. Ця табличка живе по сьогодні, переходячи із сайту  на сайт. На початках з нас сміялися, ніхто не вірив, що хтось буде купувати наші новини, тим більше анонси. Але поступово всі звикли користуватися нашими послугами. Дякуючи колегам, зокрема, Парасковії Дворянин з радіо «Люкс», інші журналісти потрохи почали використовувати наші новини.

Якщо говорити про кадри, то спочатку в нас був один журналіст з досвідом - Сашко Сирцов. Решта переважно були студентами і не обов'язково факультету журналістики. Всі ми разом оволодівали репортерським ремеслом, методикою написання інформаційних повідомлень. Досі, наприклад, після факультету журналістики приходять журналісти, які просто не володіють елементарною методикою написання інформаційних повідомлень. Досвіду, як такого, вони не мають, тому ми багатьох журналістів вчимо ремеслу. Тобто багато що ми робили вперше, дещо вже не актуально, оскільки Інтернет дуже швидко змінюється, а дещо актуально і сьогодні. Наприклад, те, що повідомлення має бути написане грамотно, починаючи від ліду, субліду і заголовку плюс бекграунд, який більшість регіональних журналістів не навчилися робити. Це вимоги, які свідчать про рівень нашої роботи. Ми цих вимог дотримуємося і сьогодні, попри те, що Інтернет дуже послабив вимоги до інформаційних повідомлень, привніс в них  свободу у виборі заголовку та подачі інформації, а також на зміну бекграундам запропонував гіперпосилання. Такий надійний консерватизм  у написанні новин - це стиль новин «Прес-тайму», який залишається незмінним всі ці роки. 

- Пані Ірино, у нас є чимало відомих журналістів, котрі не є журналістами за освітою. Як ви вважаєте, чи можна на журналіста вивчитись чи все ж потрібно ним народитися?

- Ми дуже часто в редакції дискутуємо на цю тему. Моя думка, що журналістика - це ремесло. Так і в Європі, де спочатку ти повинен здобути базову освіту, а ремеслу, тобто методиці написання повідомлень тощо, можна навчити будь-кого. Це один момент. Тобто люди, які приходять в журналістику, повинні мати базову освіту. В нас до цього часу на Львівщині немає фахової економічної журналістики і, відповідно, ділової преси, на факультеті журналістики цьому добре не вчать. А в нас непростий з точки зору економіки регіон. Небагато великих підприємств, переважно малий і середній бізнес. Про цей бізнес теж треба вміти писати. Знаю, як багато проблем мають компанії, які є на Львівщині, в спілкуванні з журналістами, тому що останні не вміють фахово сформулювати питання і не розбираються в специфіці їхньої діяльності. Така непрофесійність є «вбивчою», вона відбиває охоту у бізнесу спілкуватися із журналістами. Їх вибір в такий ситуації - мовчати.  

На жаль, в нас лише говорять про необхідність реформи журналістської освіти, а в реальності нічого не роблять. Більше того, відкриваються все нові факультети журналістики, в тому числі у вишах Львова. Навіщо, коли ми не знаємо, куди цих «фахівців» подіти, і загадкою лишається, де вони працюють після закінчення вишу?  

Ще один момент. До того, що було сказано вище, журналіст повинен мати інтуїцію, певне відчуття інформації. Без цього неможливо. Але ця інтуїція починає працювати, коли ти добре розбираєшся в тому, що робиш. Тобто ти повинен володіти журналістським ремеслом, ти повинен бути фахівцем в певній галузі, ти повинен цю справу любити і розуміти, мати досвід і бажання цим займатися.

- Тобто новаторство, впроваджене Києво-Могилянською Академією, де після чотирьох років базової освіти читають ще два роки журналістику, по суті правильний шлях і зможе виправити ситуацію?

- Я не думаю, що такі експерименти в одному виші виправлять ситуацію по всій Україні. Це, напевно, правильний крок, але треба на державному рівні змінити підхід до підготовки журналістів.

- Чим можна пояснити державну політику щодо Інтернет-журналістики загалом? Адже відомо, що Інтернет-видання не мають статусу ЗМІ, таким чином ніби перебувають поза правовим полем.

- Це не вірно. Насправді є дві форми роботи інформаційних Інтернет-ресурсів. На вибір можна працювати як ЗМІ, отримавши всі відповідні регалії.  ІА «Прес-тайм» має свідоцтво про інформаційну діяльність і відповідно є ЗМІ, а відтак підпадає під дію законодавства в цій сфері. Інші інформаційні ресурси не мають статусу ЗМІ. Але це не означає, що вони працюють поза законом. Просто їх робота регулюється на підставі інших законів. Отож помилково думати, що в Інтернеті можна писати все, що завгодно, і не нести за це відповідальності. Просто відповідальність ця є різною для різних категорій сайту. І наразі ті інформаційні ресурси, які мають статус ЗМІ, є реально більш захищеними. Відповідно і відповідальність в них за те, що вони пишуть, більш чітко прописана. 

- Чим, на вашу думку, можна пояснити таку гіпертрофовану увагу нашого суспільства до політичних процесів, про яку свідчить статистика.

- Я б не була такою категоричною. Статистика відвідуваності сайтів свідчить про інше. В нашій країні більшість людей абсолютно нормальні і політика серед їх зацікавлень далеко не на першому місці. Про це свідчить хоча б популярність соціальних мереж. Такі сайти, як «Однокласники», «ВКонтакті», Твіттер, де люди просто спілкуються між собою на різні теми, випереджають за відвідуваністю інші інтернет-ресурси. З іншого боку, для певних категорій населення політика і політичні новини справді є важливими. Неможливо жити в країні, в якій кожні п'ять років, а то й частіше міняються правила та закони. Прийшла одна команда до влади - встановила свої правила гри, прийшла інша - і починає переписувати закони під себе. А як бути в цій ситуації простим людям? Ти працюєш, за п'ять років щось налагодиш, а тут приймають певний указ і тобі треба починати все з початку, бо ти залишився вкотре ні з чим. Добре, коли ти ще не боргуєш нікому. Зрозуміло, що в такій ситуації люди уважно слідкують за політикою, бо ця інформація для них стає запорукою їхнього успіху. 

- Яка зараз ситуація зі свободою слова у Львові, на вашу думку? У 2006 році був підпал вашої редакції, чи пов'язаний він із журналістською діяльністю і чи знайшли винних?

- Справді, у 2006 році під час виборчої кампанії, ми пережили неприємну історію -  пожежу у офісі інформаційного агентства та сайту «Вголос». Ми зверталися в міліцію, була відкрита кримінальна справа. Цим питанням займалися, або ж радше робили вигляд що займаються, два керівника обласної міліції - Максимов та Цимбалюк. Напевно, ви б хотіли почути, що цей підпал був пов'язаний з нашою політичною позицією та професійною роботою на тих виборах. Але я так не відповім. По-перше, не маю доказів, по-друге, я переконана, що цей підпал був пов'язаний із взаємовідносинами між нашим журналістським колективом та колишніми бізнес-партнерами, котрі теж є людьми і серед яких також зустрічаються не завжди порядні.

Щодо свободи слова, я не можу говорити за всіх. Це насправді складна тема. Я переконана в тому, що ніхто не має права тиснути на журналістів, але водночас вважаю, що журналісти повинні бути відповідальними, вони повинні думати і розуміти, що за те, що вони написали, сказали, якщо це неправда, може і повинна наступити відповідальність. Кожна людина, яку несправедливо образив журналіст своїм матеріалом, не повинна цього не помічати і пробачати, а повинна вимагати від журналіста вибачення чи у формі спростування, чи в будь-якій іншій законній формі, включно з відстоюванням своєї честі та гідності у суді. Така позиція буде корисна для самої журналістики, адже вона стимулює запит на професіоналів і відсіює поверхових людей в цій професії. Коли журналісти працюють непрофесійно, я не на їхньому боці, що б мені не казали про корпоративну солідарність. Я на стороні тих людей, яких вони образили. Тому далеко не всі ситуації,  які трапляються з журналістами та медіа, є проявом тиску на свободу слова.

Наразі тиску на наш колектив я ні від кого не відчуваю. Звичайно, є деяка залежність від клієнтів, є залежність від партнерів. Але тиску, в розумінні, щоб нам щось забороняли чи впроваджували цензуру, нема.

- Пані Ірино, звідки ви черпаєте об'єктивну інформацію, які Ви канали дивитесь, що читаєте?

- Інформацію я і наші журналісти отримуємо переважно з першоджерел. Щодо її об'єктивності, то це - тема окремої розмови. Якщо коротко, то об'єктивної інформації не існує як такої. Тому важлива збалансована подача різних точок зору на певну проблему. Цього принципу ми дотримуємося при написанні новин. А от щодо текстів статей - то тут все навпаки. Вони - авторські, навіть якщо там стоїть псевдонім автора чи наш колективний підпис  - «Вголос». 

Телебачення практично не дивлюся, читаю сайт «Детектор медіа». Інколи дивлюся художні фільми, які випрошую з колекції Олександра Ковальчука. Взимку подивилася десь фільмів зо 30, як нових, так і старих. Найкращі до теми розмови - це «День радіо» і «День виборів».    

Читаю зараз підручник з проблем становлення та розвитку радіо. Йде туго. На художню прозу наразі не лишається часу. 

Ірина Марушкіна - львівський журналіст, керівник ІА «Прес-тайм» та інтернет-видання «Вголос». Народилася у Львові, закінчила історичний факультет ЛНУ ім. Івана Франка. Закінчила аспірантуру Інституту історії АН України в Києві, захистила кандидатську дисертацію на тему "Українсько-польські наукові зв'язки кінця 19 - початку 20 століття». Працювала вчителем  та викладачем історії. З 2000 року - в журналістиці. Працювала директором львівського представництва ІА «Медіа Простір», згодом директором ІА «Контекст-медіа» та ІА «Прес-тайм». 

Брала участь в політичних проектах партії «Демократичний союз», «Команда озимого покоління» на Львівщині.   

Громадські проекти: Форум освітян Львівщини, львівське представництво Центру українсько-польської співпраці у Красніку та ін.  

Юрій Опока, Vlaskor.net

Фото - Vlaskor.net