Отаке лишенько трапилося з народним депутатом Юрієм Бутом.

А все через що? Через те що журналіст у своєму сюжеті назвала його «відщепенцем».

Та й то не через пильну увагу до його персони - а для ідентифікації цього парламентарія. Позаяк сумніваюся, що глядачі пригадали б таку постать в історії українського парламентаризму. Адже засвітився в ній він лише як особа, що разом з іншим депутатом Рибаковим - вийшла свого часу з коаліції, тим самим, фатально зменшивши її чисельність.

Уже й коаліції змінилися, і президент, та й роль парламенту з минулого тижня геть не та. Зрештою, і в коаліціях тепер нема потреби.

А от згаданий депутат досі пережити не може нанесену йому «травму».

«..Я був змушений посилено піклуватися про стан свого здоров'я, намагаючись вийти із шокового стану та повернутися до нормального життя та роботи, я почав приймати медичні препарати, стабілізуючи нервову систему і психіку..»

Вище наведена цитата - не з потаємного щоденника скривдженого депутата, а з його позовної заяви. Позивається до мене як до журналіста, і до 5 каналу. За порушену психіку й шоковий стан, до якого, як вважає Юрій Бут, довели його кілька репортажних слів - хотів 100 тисяч гривень.

Очевидно, гроші потрібні, аби нормалізуватися.

Адже, як переконував - і переконав! - депутат суд: через це слово, яке я так необережно застосувала щодо цієї персони, його «почали турбувати безсоння, сильний головний біль, зник апетит, знизився життєвий тонус, з'явився стан депресії.»

Поясню суть травми, яку, як вирішив суддя Васильченко Подільського райсуду, я як журналіст нанесла депутату.

Торік у грудні народні обранці як завше трудилися в передчутті бюджету й новорічно-різдвяного застою. Матеріал був саме про це. І депутат Бут згадувався в ньому - лише як ініціатор передчасних канікул.

Буденний репортаж: передноворічна Рада, ялинка, ярмарок перед ложею преси, і на речення згадка про цього депутата.

Щоби згадати той матеріал, мені довелося поритися в архівах пам'яті.

А от депутат, судячи з його одкровень для суддів - уже півроку зривається на сім'ї й напивається заспокійливим.

Насправді, мене як журналіста цікавила навіть більше не сама законодавча ініціатива - піти достроково на канікули. Скільки те, що її висловлював депутат, якого досить рідко до цього часу можна було побачити в сесійній залі. Принаймні цьому дивувалися його ж колеги. Тому я дала його цитату, а вкупі з нею - значно яскравішу цитату литвинівця Олега Зарубінського.

Ось шматок цього репортажу:

«Якби знайшлося ще хоч два десятка голосів - вони би таки рушили на канікули. Ініціатива - депутата Юрія Бута, відщепенця від коаліції. За те, щоби розійтися - регіонали, комуністи та пропрезидентські нунсівці.

Юрій Бут, народний депутат, НУ - НС: «Я пропоную пленарні засідання припинити, працювати в округах. А як буде бюджет - то на позачерговому засіданні його ухвалити.»

Олег Зарубінський, народний депутат, Блок Литвина: «Я не знаю цієї людини! Я не бачив його ніколи! Що це таке? Бігають всякі тут.. плюють на нашу роботу!.. Ледарі!»

Шматок тексту - вартістю 20 тисяч гривень. Саме стільки, на думку Подільського районного суду, і Апеляційного, до речі, теж - журналіст і канал повинні сплатити депутату. Вочевидь, вразили докази травмованого:

«..Висловлювання, яке дозволила собі Сліцарчук Ольга, зважаючи на обставини докладно описані в даному позові, має своїм наслідком зниження довіри до мене як збоку широких верст населення України, так і з боку інших політиків - моїх колег.

Ця думка тяготить мене постійно. Внаслідок чого суттєво змінились моє повсякденне життя та трудова діяльність, я став нервовим та подразливим, став зриватись на рідних і близьких, знайомих, колегах по роботі. У моїй сім'ї склалась напружена психологічна атмосфера, при цьому аналогічна напружена атмосфера стосується й моєї професійної діяльності.

Такий стан речей утримує мене в стані тривалого психоемоційного напруження, яке виникло з вини Відповідачів, у наслідок чого мене почали турбувати безсоння, сильний головний біль, зник апетит, знизився життєвий тонус, з'явився стан депресії.

Я був змушений посилено піклуватися про стан свого здоров'я, намагаючись вийти із шокового стану та повернутися до нормального життя та роботи, я почав приймати медичні препарати, стабілізуючи нервову систему й психіку.

До теперішнього часу я не можу отямитися від моральної травми, яку нанесли мені відповідачі, потребую психологічної підтримки...»

Я не знаю, чи вистачить двох десятків тисяч на те, щоби вивести із шокового стану депутата.

Чи можливо, справді, суду варто було дослухатися цих несамовитих волань і присудити таки 100 тисяч, аби повернути й життєвий тонус, і апетит, і довіру колег та суспільства. Аби ображений і уражений отямився, і не зривався на рідних і близьких через слово, яке, мушу зізнатися - я навіть не вигадувала. Адже прижилося воно до нього задовго до виходу цього минулорічного репортажу.

Напевно, не варто було нагадувати цю прикру деталь. Тож заздалегідь приношу вибачення депутатським рідним, яким буде непереливки цього вечора, і спаплюженій вечері.

Я знаю лише те, що як журналіст можу собі дозволити оціночне судження. Згідно із законом про інформацію, і згідно з ратифікованою Європейською Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 10-а стаття.

І я знаю, що політик - публічна особа, яка повинна усвідомлювати, що за ним пильно стежитимуть, ба навіть критикуватимуть. Отже, межі допустимої критики тут значно ширші, ніж у звичайному випадку.

Однак Апеляційний суд Києва вважає по-іншому.

Тому рішення Подільського районного суду - залишив у силі.

І ось що прикмітне. Спускаючись з 10-го поверху із цією незадоволеною апеляцією, я зазирнула на поверх перший. А там - саме з'їзд суддів. І президент країни, і керівництво судів.

І серед них - згаданий депутат. Ознаки депресії добре замасковані. Та й люди не відвертають носи - вітаються, обіймають. Гості, переважно голови судів, радо вітають його. Адже більшість із них добре знають цього парламентарія, передусім як голову парламентського підкомітету з питань формування суддівського корпусу.

А не як тонку натуру з ранимою душею, на відновлення міці якої тепер потрібні тисячі гривень.

*     *     *

Можливо, усі українські лиха від того, що в політику йдуть вкрай тонкі люди із крихкою психікою? Що в наших державних інстанціях засіли люди з ніжною нервовою системою, які розбудовують державу, закусуючи невдачі медичними препаратами.

Лише одне критичне слово - і одразу зриваються на журналістах. Ба ще гірше - на рідних і країні. Занурюються з горя - у раритетні глечики чи в гру в гольф.

Бережімо їх, тендітних.

Ольга Сніцарчук, журналіст 5 каналу, спеціально для «Української правди»

Фото - «Українська правда»