Наближається річниця подій, за які, думаю, не лише мені зараз трохи ніяково. Я, як і багато хто, не випускав дітей із хати, ходив у масці, вигрібав із аптек за завищеними цінами все, що рекламується як «противірусне», і по-справжньому боявся, читаючи страшилки в Інтернеті та дивлячись їх у теленовинах. При цьому в мене, як у людини, все ж таки, більш-менш свідомої, вистачало розуму писати викривальні тексти, намагаючись розвінчати істерію. По-людськи обурюватись безумству людей, які викидали з транспорту кожного, хто кашляне, й поширювали чутки про легеневу чуму. Але не вистачало витримки, щоб самому остаточно повірити в те, що «смертоносна» епідемія грипу насправді є лише епідемією медійно керованої паніки, яка принесла фінансові й електоральні дивіденди конкретним людям.

Тим часом насправді «зерна правди», яких було б цілком достатньо для формування адекватної картини ситуації, були в медіа, - менше на телебаченні й у газетах, більше в Інтернеті, - з перших днів панічної хвилі. Бракувало лише вміння відділяти зерна від полови.

Це вміння має спеціальну назву - медіаграмотність.

В українських умовах це поняття набуває специфічного наповнення. Західна medialiteracy - це, умовно кажучи, наука про те, де в лісі шукати грибів, для тих, хто вже вміє відрізняти їстівні від поганок. Російська «медиаграмотность» - наука про те, як наїстися мухоморів від влади і бачити правильні глюки. В Україні треба починати з азів - що їстівне і що отруйне.

Типові джерела інформації про події в Україні і світі для пересічного українця - вечірні новини одного-двох, максимум трьох телеканалів, бліц-новини на одній-двох радіостанціях, масова газета таблоїдного типу. Можна скільки завгодно повторювати разом із Ганною Герман і Ко, що в Україні існує медійний плюралізм і кожен що хоче, те й повідомляє. Але професійні моніторинги медіа свідчать про інше: ймовірність того, що одна й та сама брехня, напівправда або замовчування інформації повториться в усіх джерелах, із яких надходить інформація до конкретного індивіда, є дуже високою. ЗМІ щодня хором дезінформують або хором мовчать - із різних причин, від безпосередніх вказівок від політичних патронів/союзників → власників → топ-менеджерів - до банальної непрофесійності конкретних журналістів.

Українські медіа стрімко рухаються в напрямку, протилежному зростанню професійної якості, підвищенню стандартів, того, що умовно називають «свободою слова» (рот ніби нікому не затикають, але він все одно закритий - аж занадто часто, аж занадто в багатьох). Частково в цьому винні, - на чому так люблять наполягати опоненти руху «Стоп цензурі!», - самі журналісти, частково - власники, частково - влада.

В усякому разі, найбільше, на що зараз реально можна сподіватись у разі поєднання всіх зусиль здорових сил суспільства та медіагалузі, - гальмування цього процесу та паралельне створення альтернативних професійних медіа. Розворот на 180 градусів і рух у напрямку демократії - це навіть не фантастика. Помаранчева п'ятирічка не лише не перевиховала виконавців темників, а навпаки - корумпувала і довела до зневіри й цинізму тих, хто щиро вірив у ідеали Майдану (без лапок). Чекати радикальних змін медіавласницьких замашок від Пінчука, Ахметова, Коломойського й Хорошковського теж поки що не доводиться. «Демократизм» Януковича, Азарова та їхніх соратників як у ставленні до медіа, так і в сприйнятті поняття свободи слова навіть коментарів не потребує. «Треба мати самоцензуру» від Льовочкіна, «всі журналісти продажні» від Азарова і цілий вінок перлів многоцінних від Януковича - кажуть самі за себе.

За умов, коли ми не можемо сподіватися на демократизацію та підвищення якості ЗМІ хоча б у найближчу п'ятирічку, медіаграмотність - уміння знайти в потоці інформаційних помиїв тоненьку цівочку якісної інформації, уміння не підставляти вуха під локшину від політиків (як влади, так і опозиції), навички перевірки фактів та орієнтування в джерелах, - набуває особливого значення.

Можна, звісно, обмежуватись констатацією того, що «всі брешуть», телевізор краще не дивитися, газет не читати, Інтернет - розсадник тролів і порнографії, «закрий телевізор картиною Клода Моне» і т.п. Проблема в тому, що громадянин із такою позицією дуже вигідний будь-якій владі - і доїти його, і їздити на ньому за такої позиції стає дуже легко. Якщо він відмахується від відгомону якогось там ухвалення якогось там податкового кодексу, про який жоден телеканал не повідомив нічого достатньо інформативного, - хай потім не дивується, що податків різко побільшало, бізнес різко перестав бути вигідним, або що в двері стукаються "орли" з податкової. І так далі.

Хоч які погані українські медіа, знайти в них адекватну інформацію про найважливіші події все-таки можна, якщо знати, де, як і що шукати. Попутно можна довідатись, як само нас намагаються обманути, в яке саме русло скеровують громадську думку, - що також не зайве для тверезої оцінки тих, кого ми обираємо і хто прагне наших голосів на виборах.

Сайт «Медіаграмотність», який сьогодні запустила група видань «Детектор медіа», може в цьому допомогти. Запрошую - http://www.mediaosvita.com.ua/. Читайте й долучайтесь, щоб далі було більше, цікавіше, гостріше й дієвіше.

Отар Довженко, «Українська правда»

Фото - «Українська правда»