Про те, чим журналіст відрізняється від політика, що зараз відбувається із свободою слова в Україні - читайте в ексклюзивному інтерв'ю Vlaskor.net із українським публіцистом та журналістом, головним редактором телеканалу ТВі Віталієм Портниковим.

- Пане Віталію, яка, на вашу думку, роль журналіста в сучасному суспільстві? Чи повинен журналіст формувати громадську думку, чи його місія в об'єктивному інформуванні людей?

- Мені здається, що передача об'єктивної інформації про явище - це і є формування громадської думки. Тому що те, чого не вистарчає людині в постсоціалістичному суспільстві - це саме об'єктивної інформації. Це ж не лише факти, це ще й трансляція цінностей. В нашому суспільстві цінності зміщені. Я завжди пояснюю, що коли я пишу текст, наприклад, для польського читача, якесь явище мені потрібно описати двома-трьома словами, коли ж для українського - потрібно два-три речення на теж саме поняття, а для російського - цілий абзац. Це відбувається тоді, коли в цивілізації зміщенні поняття добра і зла. Полякам не потрібно вже зараз доводити, що погано, а що добре. Вони це розуміють. Для українців це питання, для росіян - навіть більш серйозне. Відповідно роль журналіста, чесного - в різних функціях.

Зараз я швидше публіцист. Журналіст - це людина, яка повідомляє новини. Я їх інтерпретую. Розмовляю з людьми. Це саме трансляція цінностей. Більше нічого не потрібно робити. Не потрібно шукати історичні взірці, героїв, антигероїв. Люди все це самі знайдуть і побачать, коли вони будуть правильно ціннісно зорієнтовані. Це вся функція журналіста.

- А чи можна говорити про загально спільні цінності для всіх. Можливо, це питання індивідуальні?

Думаю, що є спільні цінності монотеїстичних релігій, які були абсолютно чітко віддані Богом Мойсею, потім стали частиною нагірної проповіді Христа і були трансльовані пророком Мухамедом. Це насправді спільні цінності, які в собі мають повагу до людського життя, до власності, гідності, які обумовлюють рівноправ'я людей перед Богом, а значить один перед одним, які в нашому світі, який хтось називає юдео-християнським або юдео-християнським-мусульманським, вони спільні і вони не залежать від національностей, політичних поглядів, статі та сексуальної орієнтації. Вони залежать лише від того, як людина себе уособлює по відношенню до ближнього. Я абсолютно впевнений в універсалізмі цих цінностей.

Думаю, що тут у журналіста те ж завдання, що й у політичного діяча, який себе поважає. У підприємця, який розуміє, що він відповідає за людей, яким він дав роботу. У священика, який з повагою ставиться до своєї пастви. Це все - повага до людини. Політичний діяч може працювати для розбудови своєї країни, а може просто цю країну обкрадати. Підприємець може створювати спеціальні будинки та школи для робітників, а може вичавлювати з людей всі соки і не думати про наслідки. Священик може вчити людей добру, а може робити їх агресивними. І журналіст може або людям брехати, думаючи про свої фінансові привілеї, або казати їм правду, маючи на увазі, що ці люди будуть його добрими сусідами у нормальній країні.

- Як формувався ваш шлях в журналістику? Вступаючи в Московський університет, ви вже мали сформоване бачення журналістської діяльності? І чому саме ви вибрали цей фах?

По-перше, я повинен сказати, що я не вступав у Московський університет.

- Проте ви його закінчували?

Я його закінчував, але я в нього не вступав. Я вступав у Дніпропетровський університет. Це обумовлювали реалії тодішньої епохи, про які люди вашого покоління або забули, або навіть не знають. В Радянському Союзі негласно після шестиденної війни 1967 року Ізраїлю проти арабських країн, а може навіть і раніше було встановлено процентну квоту для осіб єврейської національності, відповідно до кількості цього населення в Радянському Союзі. Це на практиці означало, що у містах, до прикладу зауральських, азійської частини Росії, люди могли вільно вступати в університет тому, що там не було єврейського населення, а в Україні, де євреїв звичайно було набагато більше, ніж три відсотки, можливості вступу до вищих учбових закладів були фактично обмежені. Це перше.

Друге - те, що коли відбувалася єврейська репатріація в Ізраїль, євреїв не приймали на,  так звані, ідеологічні факультети. Так, що двері таких факультетів, як міжнародні відносини, філологічний, історичний, журналістики були для мене зачиненими, я це знав. Це були такі реалії. Я не скажу, що хотів тоді займатися журналістикою. Хоча я друкувався з восьмого класу в Латвії. Мені не вдалося надрукуватися в звичайній газеті в Україні. Я друкувався в багатотиражках і навіть в газеті київського військового округу. Тому, що українські газети, комсомольські, партійні, вони не хотіли друкувати те, про що я хотів писати. Вони хотіли, щоб я писав політінформацію про якісь комсомольські збори. А я хотів розмовляти з людьми, які мені були цікаві - з письменниками, з діячами культури. Для цих газет це було неможливо, бо вони вважали, що про це будуть писати якісь довірені, перевірені автори, із партквитками в кишенях, а не якісь там учні середніх шкіл. Тому я абсолютно не бачив свого майбутнього в журналістиці. Я хотів вступати на історичний або філологічний факультет. Не розумів, як це зробити. Хотів залишитися в Україні. Це закінчилося тим, що я вступив до Дніпропетровського університету. Я переїхав з Києва до Дніпропетровська, тому, що в цьому університеті, практично як у вас зараз. Там був єдиний державний іспит, письмовий. І за результатом цього іспиту людей приймали до університету. Так не було в жодному університеті країни. Дніпропетровському дозволили зробити цей експеримент, тому що він був одним з трьох, який підпорядковувався безпосередньо Міністерству вищої ради Радянського Союзу і це був експериментальний майданчик. Не зрозуміло, чому саме дніпропетровський, і чому саме він загальносоюзний, а не київський, наприклад, але в Радянському Союзі було багато не зрозумілих речей. Ці письмові іспити дозволили мені туди вступити. Я там провчився три роки, тоді у нас з'явилося одне місце в Московському університеті. Туди направляли тих, хто цікавився журналістикою, тоді в нашому університеті не було власного журфаку. Так я потрапив до Москви. Вступити я на журналістику не міг ніяк, і не думав, що це відбудеться.

Тут потрібно розуміти, що це проблема уявлення радянської людини про свої реальні можливості. Я закінчив факультет журналістики Московського університету, аспірантуру, я там викладав. І кожен раз, коли відбувалися іспити до Московського університету, я помітив таку річ,що в мене якось стискається серце, як у людини, яка не може туди потрапити. Навіть те, що я закінчив цей ВУЗ, не реабілітувало в мене розуміння того, що я не міг тоді чесно вступити.

Це теж формувало мої уявлення про реальність, тому, що я хотів, щоб існувало суспільство, де б люди не знали таких речей, не уявляли б, що це можливо.

- Щось змінилось, коли ви переїхали до Москви?

На момент, коли я переїхав з Дніпропетровська до Москви, вже була у розпалі перебудова. Я відчував себе українським журналістом. Я хотів писати українською мовою. Тоді було цікаво, що наша преса не має нічого поза Україною. Вона фактично була місцевою, навіть комунальною. Я почав самотужки робити те, що було для мене дуже важливо. Я почав розбудовувати те, що я вважав міжнародною журналістикою. Я акредитувався на візит президента Рейгана, що тоді приїхав до Москви, де вперше за багато років був візит американського президента. Потрібно розуміти, що це означає, коли вперше за багато десятиліть, український журналіст, був акредитований на міжнародному заході. І тоді я і одна естонська журналістка на прес-конференції представлялись як Київ і Талін, на нас колеги з різних країн світу дивились,як на інопланетян. До нас підходили і питали: «Звідки ви?»А коли ми казали, що це союзні республіки - Україна і Естонія, вони були здивовані. Вони бачили лише журналістів з Москви. Це було неймовірно і для московських колег, коли якісь люди з Києва і Таліна, та ще й українською та естонською мовами будуть писати про візит Рейгана до Москви. Так це починалося.

Потім, що я вважаю найважливішим - мені вдалося першим в СРСР надрукувати інтерв'ю академіка А.Сахарова. Воно вийшло в «Молоді України», коли жодна з радянських газет таких інтерв'ю ще не друкувала. Наші ж київські начальники не знали, можна таке друкувати, чи ні. Не було вказівок. А коли інтерв'ю вийшло, це ж була дивовижна епоха, наші українські політв'язні ще були в таборах. Мені потім В.Чорновіл розповідав (вони ж отримували партійну і комсомольську пресу, їм дозволяли), каже: «Уяви собі, ми в камері отримали газету, а там інтерв'ю академіка Сахарова». Вони не розуміли, як це може бути: Сахаров у комсомольській газеті, а ми - в таборі.

Це був цікавий перехідний період, і моя робота була пов'язана з розбудовою частини української журналістики. Я багато писав з Москви. Зустрічався з різними цікавим людьми. Потім, коли я закінчив університет, з'явилася «Незавісімая газета», і мене, так як я був парламентським кореспондентом«Молоді України», мої колеги, ті що сформували «Незавісімую газету», запросили займатися Україною та іншими радянськими республіками. Так я став оглядачем цієї газети, писав там статті про українські політичні проблеми, про інші союзні республіки, про російські автономії. Єдине, що шкода, коли вийшла головна публікація в моїй журналістській кар'єрі, репортажпро проголошення української незалежності, і я вважав, що це матеріал першої шпальти, то він опинився на другій. Тому, що цього дня заборонили КПРС. Звичайно, я навіть не сперечався, що заборона КПРС - це матеріал першої шпальти. Проте матеріал про незалежність України надзвичайно для мене важливий, це ж може бути лише раз в житті.

Про той час можна розповідати без кінця. Скажімо, я вперше і востаннє взяв інтерв'ю в президента СРСР М.Горбачова. Він дав інтерв'ю українській пресі. Наступного разу він вже давав інтерв'ю в день нашого референдуму за незалежність. Це вже не було так цікаво. Це було велике інтерв'ю, але це вже був не наш президент. А от, коли він був наш президент, я з ним зустрівся і розумів, що роблю інтерв'ю з главою держави. За весь час існування Радянського Союзу керівники держави ніколи не давали справжніх інтерв'ю українській пресі.

- Ви задавали старт української журналістики. Що в ній змінилося з того часу? Чи виправдалися ваші сподівання стосовно неї? Чи втілилися молоді надії в життя?

В українській журналістиці багато що змінилося. По-перше, вона стала самодостатньою. Адже коли ми починали українську журналістику, люди в Україні читали московські газети. Ці газети були цікавіші, якісніші, інформативніші, ніж українська преса. Сьогодні українці дивляться власне телебачення, слухають українське радіо, читають свою пресу. Хоча питання якості газет це вже інше. Те, що українські ЗМІ мають стати більш сучасними і цікавими, це теж ясно. Тут питання не у самих ЗМІ. Питання в тому, як побудоване суспільство. У нас немає поки економічних можливостей для ЗМІ як для бізнесу. Це стосується всього - газет, телебачення, радіо. Думаю, що це буде змінюватися. Головне, ми маємо готувати людей, які вже є не радянськими. Сучасні молоді люди більше подорожують, ніж їхні попередники, більше знають світ, в них інші інтереси і в якийсь момент вони стануть більше відповідати смаку читача, ніж їхні попередники. Це нормальна зміна поколінь. Хто з нас зможе залишитися поруч і бути сучасним, це покаже час.

- Чи доводиться вам зустрічатися з молоддю, молодими журналістами? Який, на вашу думку, стан журналістської освіти сьогодні в Україні?

Я часто зустрічаюся з молодими журналістами. Думаю, що зі станом журналістської освіти завжди були певні проблеми. Це було в радянські часи, це є і тепер. Журналістська освіта - це до певної міри незрозуміла освіта. Вона з одного боку - універсальна, з іншого - не надає людині академічного фундаменту знань. Я прихильник академічної освіти і можливості її подальшого розвитку саме на такому фундаменті. Але це вибір кожної людинитому, що в журналістиці є багато функцій. Врешті-решт, це - фабрика. Хтось на цій фабриці - творець, а хтось - ремісник. Питання до людини, ким вона хоче стати.

- Між журналістами та медіа-експертами зустрічаються думки, що Інтернет-журналістика - це квазі-журналістика. Розкажіть про Ваше ставлення до Інтернет-журналістики.

Думаю, «Інтернет-журналістика»- це взагалі не правильний термін, адже Інтернет - це всього лише спосіб передання інформації, як телеграф, телевізійний сигнал, радіосигнал, шрифт в друкарні. А головне в журналістиці - це контент. Яка різниця, яким сигналом він буде доставлений. Люди, які відкривають Інтернет-видання, шукають в ньому цікавого контенту. Люди ж, що створюють цікавий контент, в рівних умовах на телебаченні, в радіо і у друці. А якість цього контенту, питання до цих людей.

- В одному із інтерв'ю на «Українській правді» Ганна Герман говорила, що: «Я хотіла би, щоб прес-секретарем президента була дуже професійна людина, дуже високого рівня, цікавий журналіст. Скажімо, як Віталій Портніков, наприклад. Але ж я розумію, що такі, як Віталій Портніков мають інші плани в цьому житті». Пане Віталію, чи часто вам пропонують співпрацю з владними структурами або їх посередниками?

Мені ніколи не пропонували співпраці з владними структурами. Я на буду говорити, що я не зустрічаюсь з політиками. Я зустрічаюсь, розмовляю, але я не можу сказати, що мені хтось пропонував якусь посаду в держструктурі. Я давно, умовно кажучи, в цьому бізнесі і всі чудово знають, що я з такими пропозиціями ніколи не погоджуся. Я ціную своє ім'я і репутацію. Чому я маю йти працювати на державу? Я не бідна людина, щоб мені були потрібні державні гроші, і не та людина, яка б брала хабарі, щоб я знав, як цю посаду використати. В цьому немає ніякого сенсу.

- Тобто купити, я кажу умовно, вас ніколи не намагались?

Ні. Тому що всі розуміють, що це не реально. З практичної точки зору, репутація це той товар, який я можу продати на ринку журналістики. Якщо я втрачу репутацію, не буде зрозуміло, що я буду продавати наступного дня і мої політичні співрозмовники це прекрасно розуміють. Я можу відповісти на це питання тим, хто виступить з такою пропозицією. Мені пропонували різні партійні проекти, але мене не цікавить політична діяльність.

- Пане Віталію, яку ситуацію зі свободою слова сьогодні ми маємо і як суспільство може на неї впливати? Це взагалі суспільна справа?

Звичайно це суспільна справа. Свобода слова може бути в країні де єінтерес суспільства саме в політичній участі. Вона може проявлятися в контролі над владою з боку громадських організацій, в профспілках, в страйках, в усьому що потребує вільної преси. Українська свобода слова, і за часів Ющенка і зараз була свободою різниці олігархічних інтересів, я про це завжди говорив. Те чим пишався Ющенко, що в Україні була свобода слова, це насправді була свобода різних олігархів з різними інтересами. Було чимало різних думок, як це і в Росії було поки олігархи там не домовилися. А зараз олігархи теж намагаються бути лояльними до влади,і ми бачимо, як та свобода слова, яка в нас, нібито, була, зменшується як «шагренева шкіра».

- Ви багато подорожуєте, як вам вдається постійно залишатися в епіцентрі подій одразу кількох країн? Ви полюбляєте подорожі на одинці чи в товаристві?

Я намагаюся стежити за тим, що мені цікаво. А подорожую відповідно до обставин, звичайно, я люблю подорожувати з друзями, але враховуючи що мій графік інакший, ніж у нормальних людей в яких є відпустки і все, я намагаюся кудись їхати раз на місяць, або на два, то мені часто доводиться їздити і на одинці. В багатьох країнах, які я відвідую, в мене є хороші знайомі і друзі. А є можливість завести якісь нові знайомства, тому що я так як люблю нові країни, люблю і нових людей. Це цікаво. Людина, яка подпрожує, вона розвивається, в неї краще працює мозок. Подорож - це величезна частина журналістського професійного розвитку.

Віталій Портников (*14 травня 1967, Київ) - український і російський публіцист та журналіст. Головний редактор телеканалу ТВі.

1990 року закінчив факультет журналістики Московського університету. Зі студентських років співпрацював із київською газетою «Молодь України», був одним з перших радянських парламентських кореспондентів.

З 1989 року - оглядач заснованої в цей-таки час «Независимой газеты»(Москва), спеціалізувався на висвітленні проблем союзних республік і пострадянського простору, зокрема українсько-російських взаємин і становлення української державності. Залишив видання в 1995 році разом із групою журналістів, незгодних з передачею газети у власність структур, близьких до Бориса Березовського.

З 1990 року співпрацює з Радіо «Свобода» як кореспондент української служби радіостанції в Москві і є ведучим низки програм російської служби.

З 1994 року реґулярно публікується в газеті «Дзеркало тижня» (Київ),де вів рубрику «Щоденники» (матеріали цієї рубрики зібрані в книжці "Богородиця у синагозі"). Публікувався також у виданнях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время МN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя» (Київ), «Бізнес і Балтія», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллінн), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белгазета» (Мінськ).

Пише також на теми, пов'язані з єврейством і Близьким Сходом: ще в радянський час співробітничав з журналом «Советиш Геймланд» і газетою «Биробиджанер штерн», які виходили на їдиш. Веде постійні рубрики у газеті «Вести» (Тель-Авів)та газеті «Еврейские новости» (Москва).

Вів також публіцистичні й інформаційно-аналітичні програми на кількох українських телеканалах, зокрема, «Вікна у світ» і «Вікна-тижневик» на СТБ, «День сьомий» на ICTV, «VIP» на К-1.

Лавреат премії Спілки Журналістів України «Золоте перо» (1989), заохочувальної премії імені гетьмана Орлика (1998), лавреат у категорії «Журналіст року» в щорічному конкурсі «Людина року». 2007 року був шеф-редактором видання «Газета 24».

З 12 травня 2010 р. призначений головним редактором телевізійного каналу ТВі.

Юрій Опока, Vlaskor.net

Фото - Vlaskor.net