В одному з минулих випусків (№ 152-153) «День» спілкувався з керівником Творчого об'єднання документальних фільмів та програм Першого Національного Марком Гресем. Розмова, зокрема, стосувалася стану та перспектив українського документального кіно, а також того, над чим працюватиме оновлене об'єднання документальних фільмів та програм. Адже, як говорив колись в інтерв'ю «Дню» відомий режисер Сергій Буковський, документальне кіно - це справа, насамперед, державного телебачення. До розмови про українську теледокументалістику ми вирішили залучити також авторів окремих документальних проектів, що з осені з'являться в ефірі Першого. Тим більше, що вони вже не перший рік працюють у цій сфері. Сергій Братішко до роботи на Першому Національному створював документальні проекти для «ТОНІСУ», а Іванна Чередниченко протягом багатьох років знімала відому програму «Київські мініатюри» для ТРК «Київ». У розмові з нами вони поділилися новими ідеями та напрацюваннями.

Водночас «День» не міг оминути тему суспільного телебачення, створювати яке планують на основі Першого Національного. Тому у наших співрозмовників ми поцікавилися також тим, як вони уявляють ТБ, створене на гроші платників податків.

Сергій Братішко, автор програми «Контингент» на Першому Національному:

- У нашому телеефірі сьогодні вчать співати, танцювати, готувати, а от більш глибоких речей глядачу поки що не пропонують. Більшість телевізійних топ-менеджерів орієнтуються на рейтинги та рекламу. А найвищі рейтинги дають шоу та реаліті-шоу, тому наші топ-канали на цьому й зосереджені.

Відповідно, у прайм-тайм справжню документалістику не показують. Але попит на неї все-таки є - я в цьому впевнений. Візьміть деякі соціальні сайти та форуми. Я був приємно вражений, що мої фільми там поширюються без моєї участі, що люди цікавляться, де дістати такий-то фільм.

Я не можу лише на основі цього сказати, який саме відсоток українців хоче, щоб українська документалістика заповнювала ефір, але це дає підстави стверджувати, що попит на інтелектуальний продукт у суспільстві існує. Інша справа, що сьогодні менеджмент телеканалів вимагає від документалістів створювати такі науково-популярні програми, де залишається лише складова «популярні». Внаслідок ось цієї популяризації та погоні за сенсаціями історію підмінюють історіями. А це дуже небезпечна тенденція у суспільстві, де все менше людей читають книги. Також мені видається небезпечним те, що ми не розробляємо загальноєвропейські чи світові теми. Я зараз працюю над програмою «Контингент». Вона розкриває історію служби українців у складі військових частин Червоної Армії, які перебували в країнах Організації Варшавського Договору чи у гарячих точках холодної війни. Справа в тому, що в часи залізної завіси найбільше можливостей побувати за кордоном було саме у військовослужбовців. З одного боку, вони берегли імперію, охороняючи режими у країнах-сателітах СРСР, а з іншого, були вагомим джерелом інформації для жителів Союзу про європейський рівень життя, добробут, екологію, дотримання прав людини. І певною мірою завдяки цій інформації ідеологія давала збій. Тут можна провести аналогію з періодом наполеонівських війн, після яких внаслідок перебування царської армії в Європі у Росії з'явилися декабристи зі своїми демократичними ідеями. У складі радянських військових частин, дислокованих у Європі, було багато українців. Тому це теж наша історія, яку потрібно розповідати. Окрім цього, у програмі «Контингент» буде присутній і геополітичний вимір проблеми з коментарями фахівців. Також в мене є ідея дослідити тему культури зброї в Україні. Адже ще 70 років тому чи не в кожній українській хаті була зброя і була розвинена культура поведінки зі зброєю. Я вже не кажу про часи Гетьманщини чи Київської Русі.

У нас є потенціал, щоб знімати якісну документалістику - справа, швидше, у системі. На Першому Національному є професійні оператори, режисери, адекватні працівники, але іноді не розумієш, чому все розвивається такими повільними темпами.

Що стосується суспільного мовлення, то воно, насамперед, повинно бути незалежним. Суспільне мовлення в Україні закінчується там, де починаються розмови про державну підтримку чи спонсорську допомогу. Воно можливе лише тоді, коли є достатній попит населення, яке згодне щомісяця платити за якісні новини, хороші фільми, відсутність замовних матеріалів і т. д.

Сніжана Потапчук, автор циклу документальних програм «Реліктовий Київ» на Першому Національному:

- На телебаченні документалістика присутня у вигляді документальних програм. Жанрово вони відрізняються від документальних фільмів. Теледокументалістика дещо спрощена, важко говорити про її мистецькі якості - картинка і слово мають відповідати один одному, а от езопова мова, лейтмотив відходять на останній план. Але глядацький запит на наявність в ефірі документальних програм, безумовно, є.

Я б сказала, що українська теледокументалістика набирає обертів. Адже людям все більше хочеться дивитися щось правдиве, бачити на екрані архівні матеріали, хроніку. Наприклад, я сьогодні працюю над проектом «Реліктовий Київ», і в процесі роботи зіткнулася з великою кількістю архівних матеріалів про нашу столицю, які, впевнена, зацікавлять глядача.

Але найголовніше - під час роботи над проектом, окрім істориків, фахівців, які можуть прокоментувати події певного історичного періоду, ми знаходимо героїв, які були частиною цього часу. Це дуже цінно, тому що «живий» герой завжди привносить у програму свою характерну родзинку. Загалом, тему історії Києва час від часу піднімали профільні київські канали. Але наш проект зосереджений на тому, щоб зберегти, принаймні у пам'яті, обличчя старого Києва, яке все більше зникає за сучасною забудовою. Ми розповідаємо про будівлі XVIII-XIX століття, які пережили два століття, революцію, війни.

І вони надзвичайно цікаві у порівнянні з сучасними віллами, які, здається, всі «made in China» і про свого власника можуть сказати лише, що він багата людина. Всупереч сьогоднішній ситуації, люди, що мали відношення до старовинних будівель, це не просто жителі Російської імперії, які осіли у Києві. Вони були обличчям свого часу - і це дуже важливо. Перші дві серії програми розповідають про замок Ричарда, збудований у ХІХ столітті. У процесі роботи ми відшукали людей, які жили у будинку після Другої світової. Вони знають ту історію, яка не пишеться у книгах чи інтернеті. Мешканка будинку розповіла нам, що ліфт та ліпнину з позолотою робили полонені німці. Або ж хто знає, що у тому ж замку Ричарда, де на першому поверсі було видавництво журналу, друкувала свої твори Леся Українка? На жаль, мегаполіс стирає відчуття того, де ти знаходишся. Тому потрібно докладати зусиль, щоб зберегти закладені тут смисли і цінності. Ми повинні розуміти, чому Київ називали матір'ю міст руських і чому за життя людина обов'язково мала помолитися у Лаврі. Такі деталі завжди реконструюють живу картину певного часу. Ми поставили собі завдання як можна глибше розповісти про старе місто, але у легкій та сучасній формі. Адже якщо людина розумітиме, що насправді її оточує, вона змінюватиме ставлення до свого міста та його мешканців, берегтиме цю історію.

Щодо суспільного телебачення, то воно, у першу чергу, має відповідати потребам глядача. Але поки що ніхто не може зрозуміти, чого насправді очікує глядач від суспільного телебачення. Хоча глядача, власне, не особливо запитують. Наше телебачення поки що нав'язує свій контент, а глядач лише дивиться те, що йому пропонують. Тому майбутнє змістове наповнення суспільного телебачення буде на совісті у тих, хто його створюватиме. А ці люди все ж повинні зрозуміти, у чому все-таки полягає роль суспільного ТБ, адже їхні діти та онуки теж виховуватимуться в цьому суспільстві. І за суспільство, яке буде після нас, відповідатимемо ми, зокрема, й ті, хто працює над створенням суспільного ТБ.

Іванна Чередниченко, сценарист та режисер проекту «Київська старовина. Світ мистецтва»:

- На Першому Національному я працюю над новим проектом, який має назву «Київська старовина. Світ мистецтва». Він відрізняється від «Київських мініатюр», перш за все, стилістикою.

 Відомі знавці історії Києва, постійні учасники попередньої програми - Михайло Кальницький, Владислава Осьмак, Віталій Ковалинський, Тетяна Скібіцька, Дмитро Малаков продовжать роботу у новому циклі. Поряд з ними на екрані будуть присутні найкращі мистецтвознавці, художники, режисери, музиканти, актори, архітектори. Перший фільм проекту «Київська старовина. Світ мистецтва» вийшов на каналі «Глас» і за первинним задумом був присвячений образотворчому мистецтву і архітектурі.

Після того, як на «Гласі», у зв'язку з фінансовими проблемами, припинила своє існування Редакція документального кіно, я запропонувала проект Першому Національному. Директор об'єднання - Марк Гресь вирішив розширити коло тем: до живопису, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва, архітектури ми додали музику, театр, літературу. На сьогодні відзнято два фільми - про творчість художниці авангарду Олександри Екстер, яка мала майстерні в Києві і Парижі, і про два київські проекти знаменитого італійця Бартоломео Растреллі на тлі історії кохання імператриці Єлизавети Петрівни і Олексія Розумовського . Поки що у творчої групи, яка працює на проектом, підготовчий період - потрібно змонтувати певну кількість фільмів перед тим, як «лінійка» буде запущена до ефіру. Мені дуже цікаво створювати нове - чого немає в телевізійному ефірі, а не повторювати те, що до тебе хтось вже придумав. Коли ми розпочинали проект «Київські мініатюри», подібної програми не було на жодному каналі, зараз на екранах - безліч варіантів.

Хочеться, щоб новий проект був не тільки пізнавальний, а також естетський, стильний, шармовий. Тема дозволяє використовувати для цього різні засоби, і особисто мені, на нинішньому етапі, цікавий сам процес творення. Документальне кіно - мрія будь-якого режисера, тим більше телевізійного, адже хочеться з його допомогою донести до людей певні моральні ідеї і цінності.

Для нас важливо при виборі тем дотриматися тієї толерантності, яка була властива дореволюційній київській інтелігенції. У нашому місті з 1895 року існувало Київське літературно-артистичне товариство, до якого входили представники різних національностей - українці, росіяни, євреї, поляки. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Ольга Косач, Володимир Ніколаєв, Олександр Купрін, Микола Мурашко, Володимир Пухальський... В основу діяльності осередку було покладено саме бережливе ставлення до різних культур, національностей, київської старовини та мистецтва.

Вікторія Скуба, «День»

Фото - «День»