- У західних українців, галичан є оця пасіонарність, і вона полягає у творені міфічної Великої України, хоча самій Великій Україні ця ідея, скажемо грубо, «нахрєн нє нужна».

На прикладі цьогорічних інтерв'ю з письменником Юрієм Андруховичем можна проводити дослідження на тему: як подальші відгуки в пресі та в світських розмовах можуть перекрутити первину суть сказаного. Нині Андруховичу приписують сепаратизм, організацію руху так званих «противсіхів», проклинають деякі колишні шанувальники... Наскільки справедливо? Це ZAXID.NET спробує з'ясувати це в інтерв'ю з письменником.

- В одному з попередніх інтерв'ю ти зазначив, що зараз ситуація з видавництвами в Україні доволі заплутана і що ти спробуєш її вияснити на Форумі видавців. То чи вдалося тобі це?

- Поки що ні. Але в тому ж інтерв'ю я розповів, що розірвав співпрацю з видавництвом «Фоліо» з тієї причини, що серед їхніх авторів є Табачник, Симоненко тощо. На Форумі я мав розмову з шефом «Фоліо», і він все ж закликає до примирення. Він зазначив, що йому як видавцеві просто цікаво видавати те, що буде добре продаватися. Приміром, книжки Табачника продаються, причому тут, на Заході, значно краще, ніж на Сході. Я вже й не знаю, можливо, наші західні українці прагнуть опанувати ідеологію ворога, чи вони просто змінюють систему цінностей, відповідно до правлячої влади. У кожному разі, я не виключаю, що ще повернуся до співпраці з видавництвом.

- Дивлячись на цей Форум, інші мистецькі заходи, можна стверджувати, що Львів гідно виконує функцію культурної столиці України?

- Я б не ризикував оперувати аж таким твердженням, бо воно може гарно звучати у Львові, але будь-де поза Львовом воно може сприйматися з певною насмішкою і скепсисом. Насправді всюди в Україні з культурою настільки погано, що окреслювати якесь місто як культурну столицю звучить як певне знущання. Але Форум є чимось таким, що не дає Львову остаточно скотитися в якусь рядову провінційність, стати одним зі звичайних обласних центрів України.

- Тож Львів не дає собі ради навіть зі званням культурної столиці, то що вже говорити про роль політичної столиці, яку місто мало б виконувати, якщо б реалізувався той сепаратистський сценарій, який всі приписують тобі.

- (сміється) Спробую відповісти на запитання в такому геополітичному ключі: Львову дуже бракує води, річки, мостів, виходів до моря, портів (існує проект відкриття Полтви, але він такий радше божевільний). І об'єктивно виходячи з цього, ідея з відокремленням, зі столицею у Львові є навряд чи доброю. У західних українців, галичан є оця пасіонарність, і вона полягає у творені міфічної Великої України, хоча самій Великій Україні ця ідея, скажемо грубо, «нахрєн нє нужна». Але без галичан у цьому сенсі взагалі б нічого не робилося. А самі галичани, задовольняючи свої амбіції, працюють назовні. Якщо ж у них забрати цю мету, то я й не знаю, чи залишиться якась галицька ідентичність. Бо все це дуже взаємопов'язане.

- Тобі приписують сепаратизм, тобі приписують лідерство серед так званих «противсіхів». Ти не шкодуєш за свої необережні висловлювання? Не хотів би забрати свої слова назад?

- З одного боку, я намагаюся говорити обережно, з другого - намагаюся говорити те, що думаю. Але тут вже є проблема того, як транслюється це в медіях. Скажімо, щодо відокремлення Донбасу й Криму я сказав значно обережніше, ніж потім мені приписували вже на рівні якоїсь цитати. Тож я думаю, що це - не моя проблема. З цим треба якось жити, треба розуміти, усвідомлювати, що будуть спотворювати, спрощувати, примітизувати сказане. Але я здобуваю досвід. Наступного разу висловлюся якось точніше. Але все одно ж викривлять.

- У своїй липневій статті в Frankfurter Allgemeine Zeitung ти, описуючи дуже невтішну ситуацію в Україні, ставиш запитання: навіщо ж Януковичу та Європа? Ти вже встиг для себе відповісти на нього?

- Ну, відповіді, нібито, лежать на поверхні: можливості поїхати на ту ж, умовно кажучи, Сардинію чи Коста Браву, плюс, мабуть, грант від західних фінансових інституцій. Я думаю, що дуже дієвим засобом стримування наших правителів, урядовців була б така елементарна штука, коли б західні посольства почали їх пресувати у візах. Тобто у відповідь на якісь їхні репресії тут, проти українських громадян, скажімо, не давали б Хорошковському візи, й він не зміг би попірнати у Середземному морі, чи чим він там ще займається. Думаю, до цього ще справа дійде, якщо вони продовжуватимуть у тому ж дусі. Але, з іншого боку, я розумію, що Україна є важливою для Заходу, якби там вони не прикидалися, не робили вигляд: ах, то ваші там справи. І вони не хочуть спалювати мостів, вони мусять робити добру міну і приязно розмовляти з тим таки Януковичем, щоб не відштовхнути його остаточно в путінські обійми. І ця амбівалентність дає якийсь шанс громадянському суспільству апелювати до цього Заходу і час від часу звертати його увагу на всілякі порушення свобод.

- Чи ти уважно пильнував за візитом Віктора Януковича до Берліна?

- Ну, як пильнував? Там була заанонсована акція протесту з Карпою та Жаданом, тож мені було цікаво, як воно там відбулося. Потім ми бачилися зі Сергієм у Чернівцях, він мені трошки розповів про свої враження. У нього (о диво!) дуже позитивні враження склалися від спілкування з Тігіпком. Тігіпко до них підходив, дискутував, заспокоював. Сергій після цього навіть став його якимось прихильником.

- Я чому запитав про цей візит, бо тоді була з боку німецького політикуму обережна спроба тиску на українського президента.

- Але тут і полягає та проблема, що їхній політикум, допоки немає якихось кричущих ексцесів тут, у нас, не наважиться тиснути в прямих розмовах. Меркель лише обтічно скаже, що, мовляв, Ви правильно, пане Януковичу, наголошуєте на потребі свободи слова, і ми віримо, що Ви це забезпечите. За цією фразою має ховатися натяк, що ми насправді вас контролюємо в цьому питанні. Але одна справа - це рівень офіційних осіб, інша справа - громадськість і медіа. У німецьких газетах не було жодного позитивного матеріалу про Януковича і про цей його візит. Окрім того, ця подія була проігнорована. Жоден телеканал, по-моєму, її не транслював. Тобто, там громадська думка вже підготовлена до того, що, якщо тут почнуть пресувати, то це не з неба впало, це назріває.

- Тобто, хоч як цинічно це звучить, нам бракує чергового вбитого журналіста?

- Це надто цинічно. Ні, не хотілося б аж так говорити. Хоча якогось ексцесу нам бракує.

- А чому Захід, Німеччина перестали так жваво, як ще кілька років тому, цікавитися українськими справами?

- Значною мірою ми винні в цьому самі. Але є й певна (астрономічною мовою) констеляція, збіг обставин, вкрай несприятливих для демократії в Україні. Це, зокрема, й теперішня американська позиція, і та сама Німеччина захопилася фальшивою, як на мій погляд, ідеєю у зовнішній політиці. Вона перестає цікавитися Східною Європою, уявивши себе глобальним гравцем. Нині в Німеччині не модно займатися справами Східної Європи, модно говорити про Китай, про Африку. Думаю, це нічого доброго німцям і Німеччині не принесе, але вони мусять перехворіти цією недугою.

- І скільки таке перехворіння триватиме?

- Важко сказати. От, приміром, програма DAAD, яка, зокрема, надавала мені стипендію, то її теперішня керівничка, моя давня приятелька з якимось майже торжествуючим виглядом сказала мені, що більше вже тут східноєвропейців не буде. Мовляв в усьому світі є великі літератури, то чому б не запрошувати сюди сенегальців, австралійців. Окей, запрошуйте...

- Повернімося до України. Наскільки, на твою думку, тут  письменники та поети здатні впливати на суспільство? А може, взагалі не впливають?

- Думаю, впливають. Але цей вплив не з'являється як наслідок якоїсь усвідомленої програми, якоїсь діяльності письменника. Швидше за все це є одним з побічних наслідків. Але таки впливає. Суспільство потребує певної несистемної позиції, чим вона й цінна. Особливо на тлі нинішньої кризи довіри до будь-якого офіційного інституту. Тому цієї несистемної позиції очікують, її хочуть почути.

- Закінчимо розмову, за порадою Штірліца, не політикою, а літературною темою, аби саме вона найбільше запам'яталася читачам з твого інтерв'ю. То коли ми вже зможемо прочитати описані тобою сто міст світу?

- Сто одинадцять.

- Перепрошую, сто одинадцять.

- Я був упевненим, що навесні цього року вже закінчу, але, на жаль, я пишу повільніше, ніж очікував. І мені якось почало подобатися, що воно так повільно пишеться. Та все ж я маю намір дописати до Нового року. Мені залишається 14 зі 111-ти міст, але серед них, зокрема, Львів. І я думаю, що це буде найбільший, найоб'ємніший текст. Мабуть, це буде той текст, у якому би я мав, що називається, викластися. Він мав би бути, можливо, центральним у книжці. Інший бік складності полягає в тому, що я вже про Львів багато всього написав, і мені не хотілося б повторюватися. Тож я мушу знайти щось ще не сказане про Львів. І я впевнений, що є таке. З великих текстів ще немає Нью-Йорку, немає Праги, а решта - це такі абеткові позиції: можуть бути, можуть ні, але це змушує мене теж напружитися. От що я можу сказати, наприклад, про місто Оломоуц у Чехії? Але треба напружитися й все ж таки написати про нього. Ну, Оломоуц - то таке, бо на «о» є ще й інші міста. А от, наприклад, є латинська літера «q» і треба подати щось і на неї.  Мені довелося спеціально відвідати Кведлінбург. Або в Чехії спеціально відвідати Їглаву, щоб написати на українську «ї». У Йошкар-Олу я не поїхав, просто про Нью-Йорк я напишу як про Йорк Новий.

- Чи зможе ця книжка слугувати туристичним путівником?

- Я б не радив людям так ставитися до неї. Але чому б і ні? Там досить часто присутня така топографія. Принаймні якісь ділянки міст я намагаюся достатньо точно описати. Мабуть, це може бути туристичний путівник для якихось потенційних моїх фанів, фанів цієї книжки, котрі вже настільки довірятимуть моїй творчості, що користуватимуться книжкою як путівником.

- Ти б порадив читати книжку до відвідин певного міста чи вже після?

- А це залежно, як про яке місто написано... Але, напевно, після.

- Чи, окрім цього, ти займаєшся ще чимось на літературній ниві?

- Ні, я таки мушу це закінчити. Нічого іншого я поки що на себе не звалюю. Утім, маю надію, що мені вдасться написати... не знаю, чи з цього б вийшов роман, бо замало матеріалу. Можливо, такий квазі-історичний роман про Львів у ХІХ сторіччі, де б у центрі був Захер Мазох-старший - батько письменника, начальник поліції.

- Чому саме він?

- Бо досі ніхто про нього не написав роману (сміється). Історичні романи в українській літературі - це дуже важлива справа. У радянські часи - це був єдиний жанр, який процвітав з тодішньої української літератури: Іваничук, Загребельний, Федорів та інші. Але ХІХ століття якось обходилося увагою, тим більше ХІХ століття у Львові. Іваничук - один з львівських історичних белетристів писав про середні віки, козацький час. Тому навіть з пізнавальної точки зору може бути цікаво.

- Ти досі не писав історичних романів. Чи ти готовий оволодіти тим інструментарієм, який для цього потрібен?

- Та я ж кажу, що це буде квазі-історичний роман, а не такий - в традиційному розумінні історичний.

- У будь-якому випадку чекатимемо на нього.

- Оскільки я про нього розповів, то тепер вже не зможу відмовитися.

Любко Петренко, Zaxid.net