Загадково зникає... Професія
З ініціативи НСЖУ перелік наших «цехових» відзначень доповнено ще однією датою: кожної третьої п'ятниці вересня ми вшановуємо пам'ять колег, загибель яких пов'язують з виконанням професійних обов'язків. У спілчанському мартирологу - понад шістдесят імен: стільки бійців передчасно втратив журналістський загін лише за часи незалежності.
Вони були різними: за рівнем таланту, славою і політичними поглядами. Загибель зрівняла всіх у «братській могилі» нашої пам'яті. Незалежно від «резонансності» прізвища і гучності чи відсутності кримінальної справи. Смерть кожного - величезна трагедія. Вона не сортує нас на видатних і незначущих. Вона просто утворює карст під нашою спільною справою...
Правоохоронці мають іншу статистику. Вона, звісно, комфортніша для невиконання їхніх професійних обов'язків. Загадкову загибель більшості наших колег упаковують у «побут». Хтось купив аварійного телевізора з «програмним забезпеченням самозагоряння», хтось підліз під бейсбольну биту, хтось послизнувся, не отямився - цвинтар. Нинішня дата, наче пісенний рушник, також вишита червоно-чорним узором. Червоний - від пролитої крові, а не святковості календарного дня. Чорний - не лише від нашої з вами журби, а й від глуму «законників» над останками вбитого Слова.
Голова НСЖУ Ігор Лубченко напередодні звернувся до всіх працівників мас-медіа із закликом вшанувати пам'ять загиблих колег впорядкуванням їхніх могил, зустрічами з їх родинами, спільними акціями, аби ще раз «привернути увагу співгромадян до ролі журналістики і журналіста у творенні незалежної, демократичної та правової України». Попри все благородство намірів, наші сподівання на підвищену активність співгромадян, тим більше зведені до одноразових заходів, - наївні, наче допис у районку автора-початківця. Нині їхня увага прикута до приземлених справ - як самим не пропасти в тому «кращому й веселішому житті», яке видмухує залишки гривень з неглибоких кишень. На тлі цих реальних турбот роль журналістики хвилює більшість простих людей не більше, ніж поява десь над Гондурасом НЛО. Тим паче не переймаються нею ті, хто «укріплює демократію й право» методами, які не вписуються в «побудову нової України». І не впишуться, якщо ми самі не загостримо пера.
Так, згадати, а ще важливіше, пам'ятати не тільки у спеціально відведений день про всіх достроково вибулих з лав поіменно - наш людський і корпоративний обов'язок. Але загиблим потрібні не сльози і не красиві жалобні промови. Найкраще вшанування пам'яті - це наше з вами усвідомлення чесної журналістики, наш вибір своєї ролі у ній. Погляньмо у вічі правді - загадково зникає сама професія. Тим, для кого вона не просто засіб для матеріальної підтримки, не зручний привід виставлення на продаж власних піарних послуг, а спосіб життя, по суті, не так і важливо, чим зупиняють слово - замовленим пострілом, кулаками знахабнілих від вседозволеності охоронців, цензурою влади чи настановою редакційного начальства не псувати йому і собі нервових клітин «незручними» темами.
Моральне знущання - не менш жахливе, ніж підлий напад у темному під'їзді. Хтось «не бачить» переконливих доказів згортання свободи слова, «не чує» звернень журналістських колективів припинити сваволю чиновників. Міністр «посилає» співробітників ЗМІ перпендикулярним до цивілізованої лексики курсом. Депутат вириває з рук мікрофона. Державна охорона брутально кидає на землю акредитованих журналістів, приватна заламує фотокорам руки, наче злодюжкам на місці злочину. Нас не пускають на об'єкти, бо вони - «державного значення», «приватна територія» і просто «забирайтеся геть». На об'єктивну критику не реагують або тягнуть за неї до суду. У «правовій» державі він, як правило, відповідає своєму призначенню...
Минулого тижня на засіданні колегії Генпрокурор Олександр Медведько закликав своїх підлеглих «посилити захист журналістів від злочинних зазіхань». Не знаю, наскільки наведена ним статистика про порушення кримінальних справ за перешкоджання професійній діяльності працівників ЗМІ відповідає ефективності прокурорських потуг, але найостанніші одкровення ГПУ про «справу Гонгадзе» викликають великий сумнів у щирості намірів огорнути нас любов'ю і ласкою. Боронь Боже, щоб мас-медійників «захищали» так, як шукали замовників вбивства Гії. Якщо в результаті «об'єктивного» і тривалого слідства винуватцем «призначили», як, до речі, й передбачалося, мертвого Юрія Кравченка, то злочинні зазіхання «дрібного калібру» ще легше спишуть на відморозка, чий труп можуть «судити» лише цвинтарні хробаки...
Вшанування пам'яті загиблих колег не потребує канонізації їхніх імен. Не наслідуймо тих політиків, хто заробляв і заробляє дивіденди на мертвих. Правді не потрібні гіперболи. Не хтось один заплатив власним життям за можливість писати вільно і без страху за свої життя і свободу. Це просто спотворює дійсність. Чесні журналісти були до Гонгадзе і залишаються ними і після. Брехливі були, є і, на жаль, залишаться. І страх не вивітрився для слабкодухих або сміливих у межах власного кабінету. Не зник, як свідчить новітня історія, і ризик заплатити за виконання професійних обов'язків і власним здоров'ям, і свободою в комплексі.
Пом'янімо загиблих колег щирістю і власною Правдою. Інакше доведеться влаштувати тризну по нашій з вами професії.
