Позаду півтора роки судової тяганини. Газета виграла у суді матеріальну частину позову, а саме «160 тисяч гривень відшкодувати на користь міліції», як моральну компенсацію за «страждання» цього державного органу. На цей час газета в апеляційному суді заперечує рішення судді Фуріка про спростування фактів, наведених у матеріалі. Але слід підкреслити, що ані слідства, ані вивчення документів, по яким писалася стаття, не було. Отож, 22 вересня, мабуть, буде вже відомо рішення Хмельницького апеляційного суду.

Сьогодні ж нам випала унікальна нагода поспілкуватися з Юрієм Лукановим, який один з небагатьох став на захист хмельницьких колег у боротьбі з пригнобленням свободи слова в Україні, а, якщо точніше, у Хмельницькому.
 

Представтесь, будь ласка. Яку громадську організацію Ви очолюєте?
Мене звуть Юрій Луканов. Я голова Комітету Київської незалежної медіа-профспілки (КНМП).
 

Скільки часу існує Ваша профспілка?
З 2002-го року.

Які цілі та задачі ставилися спочатку? Ви об'єднали журналістів, захищаючи їх інтереси?
Профспілка, звичайно, існує для того, щоб захищати інтереси найманих працівників у засобах масової інформації. Вона утворилася в 2002-му році. Ви пам'ятаєте, що це був за період: держава дуже сильно та жорстко контролювала ключові ЗМІ, існували так звані «темники» та ін. Саме тому журналісти й утворили профспілку, щоб захищати свої права. Навіть Помаранчева революція відбулася після так званої журналістської революції, коли журналісти виступили з масовими акціями протесту проти темників, проти утисків свободи слова. Тоді почалося невдоволення по всій країні. Здавалося, що журналісти ніби то домоглися свого, але, нажаль, треба сказати, що, грубо кажучи, вони розвернулись і пішли. Тобто, якось перестали приділяти цьому увагу, хоча тепер практика показує, що свободу слова і свої права потрібно захищати постійно, бо боротьба за свободу - це постійний процес, а не разова акція. Власне, саме цим профспілка і займається зараз.

Скажіть, будь ласка, на сьогоднішній день журналісти самі по собі - це контингент, який легко об'єднується проти спільного ворога, чи існують питання?
«Легко» все-таки поняття суб'єктивне. По всій Україні існує ряд профспілок, які зараз будуть об'єднані у Всеукраїнську медіа-профспілку. З такою ініціативою виступили Київська незалежна медіа-профспілка, Запорізька, Волинська. Я думаю, що до нас приєднаються й інші організації. Звичайно, це процес зі своїми суперечностями, але, в принципі, журналісти - один із передових загонів суспільства, який готовий захищати права. Принаймні, серед них є достатня група людей, які готові навіть виходити на страйки. Власне, так уже було - коли в медіа-холдінгу три місяці не виплачували зарплатню, то частина цього холдингу страйкувала. Проблема швидко була розв'язана. Зараз говорять, що вона все одно би була розв'язана і без страйку, але хто його знає? Міжнародна федерація журналістів також тоді підтримала страйк своєю заявою. А це ж імідж власників, вони не можуть з цим не рахуватися. Тому вважаю, страйк теж зіграв свою роль. Не виключено, що й зараз, у зв'язку з тим, що влада продовжує тиснути на профспілку, журналісти звикли до того, що вони можуть провести масові акції протесту.

Як Ви вважаєте, журналіст у нашій державі - це діюча захищена бойова одиниця, зброя якої - слово, чи все ж таки це категорія ризику?
Законодавчо, звичайно, журналісти захищені, навіть незважаючи на те, що часом кажуть про необхідність змінити законодавство у цій сфері. Я думаю, що воно в принципі не таке вже й погане, але проблема полягає в тому, що, як завжди у нашій країні, усіх законів не дотримуються - дуже часто міліція б'є журналістів або не втручається і спостерігає, як їх б'ють. Це невтручання також є порушенням закону. Можна згадати й депутатів, чиновників, «знаменитого» Олега Калашникова, після зустрічі з яким оператор СТБ до сьогоднішнього дня лікується, народного депутата Олександра Ткаченка, який виривав мікрофон з рук журналістки і т.п. Нажаль, наша прокуратура захищає можновладців від журналістів. Скільки ми не звертаємося туди, завжди отримуємо відписки. Недарма генеральний прокурор Олександр Медведько вже двічі був на першому місці серед головних ворогів преси, яких щорічно визначають експерти.

Як Ви вважаєте, у провінції злочин проти журналіста легше приховати чи навпаки? До Вас доходить інформація з регіонів?
З часів зникнення й вбивства Гонгадзе минуло 10 років. За цей час жодного разу у нас не зникали журналісти. Їх били і таке інше, але, очевидно, логіка дій призвела до того, що зараз у Харкові зник головний редактор газети. Тобто, на жаль, ми повертаємося до того, що журналісти знов починають зникати. До того ж, правоохоронці не можуть забезпечити ефективного захисту - навпаки, міліція, суд, прокуратура беруть участь у гнобленні журналістів. Але не все так безнадійно - ми знаходимо шляхи, виграємо суди, підключаємо міжнародні організації. Треба лише гуртуватись і тиснути на владу.

Яких правопорушень та злочинів проти журналістів найчастіше стосуються судові позови?
Ю.Л.: Незаконне звільнення з роботи роботодавцем, незаконні скорочення. Навіть якщо необхідно проводити скорочення, то все одно потрібно робити це в рамках закону. Або влада брутально поводиться з журналістами, як це було у випадку, коли державна охорона президента Віктора Януковича заломала руки журналісту телеканалу СТБ, поклали обличчям на асфальт. Або, скажімо, коли міліція на дуже провокаційній виставці, присвяченій Волинській різні, раптом скрутила і вивела журналіста, тобто, також перешкоджала професійній діяльності. Суд цих міліціонерів підтримав, але ми продовжуємо боротися проти таких дій з боку влади.

Ми часто зустрічаємося з опротестуванням дій журналістів - забороною зйомок в нібито режимному об'єкті - прокуратурі, коли розглядається справа або ведуться переговори, що стосуються людини, по якому ведеться журналістське розслідування. Тоді прокуратура вимагає вимкнути диктофон, вимкнути камеру. Чи правомірні ці дії?
Кожний конкретний випадок треба розглядати конкретно. Тут дуже складно щось сказати, це потрібно з юристами розбиратися. Є певні передбачені законом моменти, коли журналісти мають право висвітлювати, скажімо, судові процеси. Ніхто не має права сказати журналістові: «Вимкніть мікрофон», хіба що прийняти спеціальне рішення, але, вважаю, таке рішення суперечить закону. Преса має право бути присутньою і має право працювати. Спеціального дозволу з цього приводу не потрібно. Що ж стосується прокуратури, мені важко сказати загально - потрібно вивчати конкретні справи.

Як професійному принциповому журналісту захистити себе від цензури роботодавця, від цензури власника каналу, газети?
Звичайно, потрібно об'єднуватися в профспілки, які захищають їхні права, підключити до цього юристів, виявляти рішучість, страйкувати, демонструвати силу. Коли роботодавець бачить, що колектив згуртований, він набагато поступливіший, боїться робити якість незаконні радикальні дії.

Чи існує сьогодні незалежний журналіст - незалежний від політичного натиску, від лобіювання, інвесторів, бізнесменів? Як Ви вважаєте, чи має право деяка категорія журналістів називати себе незалежними?
Я себе називаю незалежним журналістом, тому що я уже з 2002-го року не працюю в штаті, а існую винятково на гонорари. Звичайно, якби я, можливо, працював у штаті, або підігравав би якійсь партії, то заробітки були б набагато більшими. Але кожен робить свій вибір самостійно.

Скажіть, будь ласка, якби на сьогоднішній день у Вас була можливість реформувати журналістику зсередини, що Ви б змінили? Який би Ви обрали алгоритм принципового незалежного журналіста?
Реформа журналістики та незалежні журналісти все ж таки різні речі. Якщо реформувати журналістику, то треба, на мою думку, проводити реформи у державі загалом, бо журналістика у значній мірі стала бізнесом. Крім того, власники ЗМІ дуже залежать від влади, а це впливає на те, що вони тиснуть на своїх співробітників, щоб вони були лояльними до влади. Тому реформи треба проводити насамперед у державі, а потім автоматично відбудеться зміна ставлення до журналістів. Хоча є дуже багато засобів масової інформації, які займаються чисто бізнесом - там немає такого відвертого політичного тиску, тобто, якісь тенденції можуть бути, але це не носить такого брутального характеру.

У більшості випадків журналіст сам допускає помилки. Розбираючи справи, захищаючи журналістів, ви бачите, які помилки зутрічаються найчастіше? Що Ви порадите журналістам?
Журналістам потрібно бути «підкутими» з юридичної точки зору - це найголовніше. А ось про помилки мені складно сказати. Нехай це буде трохи неввічливо, але трохи сам себе похвалю - особисто я ще жодної помилки не зробив! Жодного позову до суду на мене ще не було.

Окрім всього, повинна бути журналістська грамотність, так?
Звичайно, потрібні консультації з юристом, крім цього, необхідно самому вивчати закони про засоби масової інформації. Знаєте, одного разу дуже сильно порушили мої права. Я знімав документальне кіно, так от, один фільм фактично привласнили. Я був недосвідчений, і не знав, як себе захищати в тій ситуації. Але коли відкрив Закон про ЗМІ, то очам своїм не повірив - він був повністю на моєму боці! Цілковито, розумієте? Я навіть прийшов до юриста, розповів йому ситуацію, і сказав: «Може, я чогось не розумію?» Але той подивився і промовив: «Так, ти все правильно розумієш». Написав мені відповідного листа і сказав: «Вони прочитають твого листа, й одразу поділяться усіма правами, розплатяться і таке інше». Саме так і сталося. Тому треба читати закони, тому що дуже часто ми просто не використовуємо їх можливості.

На сьогоднішній день друкованому слову, виступу в ефірі, сюжету на телебаченні все менше і менше довіри від читачів та глядачів. Як Ви вважаєте, чому? Як повернути цю довіру?
Існують звичайні вироблені критерії об'єктивності матеріалу. Тобто, якщо це репортаж або інформація, то обов'язково повинна бути протилежна точка зору, матеріал повинен бути збалансованим. Тоді засобам масової інформації будуть довіряти. А якщо подається матеріал на користь однієї з політичних сил, або на користь влади, звичайно, таким ЗМІ довіряти не будуть. На жаль, як стверджують фахівці, кількість «джинси» (джинса - це замовні матеріали на користь тієї чи іншої сили або влади) на користь влади останнім часом дуже сильно збільшилася. Тобто, влада насправді тисне.

Нещодавно країна відсвяткувала 19-ту річницю Незалежності. А чим для Вас є День незалежності України?
24 серпня 1991 року я був керівником прес-служби «Дірух прес» на той час найбільшої і найвпливовішої опозиційної організації «Народний рух України». Це була перша масова організація, яка проголосила боротьбу за незалежність України. Я прийшов туди не тому, що заробляв там гроші, а тому, що це відповідало моїм внутрішнім переконанням. Тому я якусь часточку, свої «5 копійок» також вклав в цю боротьбу. Я не був дисидентом, але до цієї сили, яка пропагувала свої ідеї та поширювала їх, досить сильно доклався. Звичайно, потім ми дуже активно працювали на референдумі першого грудня. Але, нажаль, це той самий випадок, що за свободу треба боротися постійно, а не проводити разові акції. У незалежність потрібно вкладати певний зміст, тому що може існувати незалежна територія, але бути при цьому абсолютно гнилою, якою, нажаль, поки що є Україна. Ми нею не змогли належним чином скористатися. Думаю, це теж якийсь урок. З усього треба робити висновки, навіть з помилок, тому впевнений, що ми рано чи пізно виправимо ситуацію.

Я всіх вітаю з цим великим святом, бо кожен народ заслуговує на те, щоб мати власну державу, розпоряджатися власною територією, власними духовними надбаннями, використовувати історію як хороший досвід. Ніхто за нас цього не зробить - ані Росія, ані Захід - тільки ми самі. Ми можемо використовувати різні потенціали різних країн, народів, їхній досвід, але у цій країні лише ми самі можемо усе зробити.

Що Ви хочете побажати журналістам?
Колись Папа Римський казав полякам: «Не бійтеся!» Ті його послухалися, влаштували революцію, викинули совок до дідька, і зараз будують демократичну країну з пристойним рівнем життя. Ось тому і я завжди журналістам кажу: «Не бійтеся. Ви не будете боятися - влада буде вас боятися». А коли влада боїться - вона програє.

Людмила Луніна, «Моя газета+»

Фото - «Моя газета+»