Доля журналістів – це недоля країни
Багато чого змінилося за майже двадцять років формальної незалежності України, але одна обставина залишилася незмінною, а дехто вважає навіть гіршою, ніж була.
Яка б влада не приходила, які б гасла не висувала, але журналістика продовжує перебувати в зоні підвищеної небезпеки.
Здавалося, стільки списів було зламано в країні внаслідок переслідувань журналістів, стільки трагедій за двадцятиліття вже вписано в сумні сторінки історії України, але це не зупинило головної тенденції: український журналіст як такий є потенційною мішенню для нападу і розправи.
Хто з президентів чи прем`єрів міг би гордо сказати, що він чи вона не брали участі в атаках на журналістів, що він чи вона захищали журналістський цех, як могли?
Що вже говорити про їхніх підлеглих, які готові були розірвати будь-якого журналіста за критику на адресу їхніх хазяїв.
Український бізнес як поводився розбещено по відношенню до журналістів, так досі не змінив свого ставлення до цієї професії. Люди, які працюють в приватних інформаційних осередках, добре знають, як до них ставляться власники.
Брак підтримки
Дається взнаки фатальна для країни спорідненість влади з підприємництвом. Так і не сталося українського дива - практично ніхто з верхніх ешелонів політики чи бізнесу не став на захист журналістської професії в країні.
Якщо і були якісь незграбні вчинки, то виглядали вони радше конвульсійно, оскільки, як на долоні, було видно особисті інтереси отих вчинкарів.
Власне, з неміччю примирилося майже усе суспільство, тим самим кинувши журналістську братію один на один із силою, яка журналістів в принципі бачить або підкупленими, або погубленими. І третього тут нема.
Стає погано, стає гірше...
Списки журналістських жертв поповнюються новими іменами. На журналістів тиснуть. Їх нещадно б`ють. Вони зникають. В правоохоронних органах уже стало рутиною пояснення: нещасний випадок із журналістом пов`язують із його професійною діяльністю.
По-звірячому побили редактора газети «Коломийський вісник» Василя Дем`яніва. Зовсім загрозливо звучить зникнення головного редактора харківської газети «Новый стиль» Василя Климентьева. Уже зараз цю історію порівнюють із розправою над Георгієм Гонгадзе.
Атмосфера в країні наближається до того, що журналістів доведеться відзначати не званнями заслужених діячів, а буквально військовими нагородами - медалями і орденами «За мужність», «За хоробрість», «За героїзм»...
Ця приреченість журналістів на наднебезпечне до них ставлення створює щось на зразок особистого апокаліпсису для кожного з них. Вони стоять перед вибором як перед вироком.
Як же відчути суспільству пряму відповідальність за своїх журналістів?
І скільки ще потрібно жертв?
Олександр Народецький, «Радіо Свобода»
Фото - «Радіо Свобода»
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Олександр Народецький, «Радіо Свобода»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
