Отже, «5 каналу» й ТВі залишається тепер апелювати до судів вищестоящих інстанцій, після того, як справа була програна, що, втім, прогнозувалося. Президент України заявив, що чекає від нашої Феміди справедливого рішення, щоправда, не сказав, яке рішення в цій ситуації буде справедливим. А ще сказав, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення повинна понести відповідальність, якщо її дії з наданням телеканалам частот мовлення були неправомірними. Задав, одначе, завдання глава держави найнезалежнішому в світі українському суду... Хоча не всі громадяни країни вважають рішення українських суддів справедливими й незалежними, про що свідчить той факт, що за кількістю скарг до Європейського Суду з прав людини Україна займає третє місце в Європі (після Росії і Туреччини). Попри всі заяви «зверху» про користь і необхідність свободи слова, неухильний наступ на неї, сердечну, продовжується і посилюється.

Народний депутат Тарас Чорновіл закликав демократичні країни застосувати санкції до тих українських чиновників, які причетні до вилучення частот мовлення в «5 каналу» й ТВі. Що ж, досить вірогідний варіант у контексті поступового виходу скандалу на міжнародну арену. «Вертикальники» України ніяк не можуть усвідомити невмирущої мудрості Л. Кучми: «Україна - не Росія». Тому копіювання російської зачищення телепростору може закінчитися великим конфузом. А телевізійний скандал в Україні повільно, але впевнено інтернаціоналізується (зрозуміло, не від назви «Інтер»). І це в той час, коли глава держави збирається відвідати низку країн Європи. Заяви ж про невтручання влади в Україні в дивні судові рішення на Заході навряд чи когось переконають. Глобалізація сприяє тому, що ми всі, земляни, живемо нібито в «скляному» будинку й нас звідусіль видно. А тут ще громадська організація «Репортери без кордонів» уже сформулювала одне питання на порядку денному на переговорах канцлера ФРН Ангели Меркель і Президента України Віктора Януковича: утиск свободи слова в Україні. Питання це, схоже, на європейському континенті постійно підніматиметься і радикалізуватиметься, більш-менш швидко перетворюючись на «гострий зубний біль» для Банкової. І тут навряд чи дуже допоможе балансування між Москвою та Брюсселем, що загрожує перспективою опинитися між двох стільців на підлозі. Харківська капітуляція, пропіарена урядом як «дивовижний порятунок» української економіки, виявилася абсолютно нікчемною і безглуздою зрадою. Адже сам М. Азаров публічно визнав, що символічне зниження ціни на російський газ (за що здали Крим і Севастополь під контроль Кремля і його військового відомства мало не на 40 років) Україну не врятувало й від банкротства не вберегло. Виявилося, що, звинувачуючи Ю. Тимошенко в підписанні кабальних газових договорів із Росією (і повністю, між іншим, справедливо), «регіональна бригада» сама вклепалася в ще кабальнішу договірну павутину. А чого варті обіцянки паливного міністра Бойка об'єднати (хоча насправді йдеться про поглинання, проковтування) «Нафтогазу» України з кремлівським «Газпромом», у зв'язку з чим шеф «Газпрому» Міллер пообіцяв Україні внутрішні російські ціни на газ? Дешевий сир буває лише в мишоловці... Якщо за зниження газової ціни в Харкові, що так нічого й не вирішило, Україні довелося пожертвувати частиною території, то що доведеться віддати за обіцяні Міллером за 1000 кубометрів газу? Всю Україну? Державну незалежність? Газову трубу? Білоруси свою трубу віддали, недовгий час насолоджувалися здешевленням енергоресурсу, але дуже скоро їх знову взяли за горло й почали душити. Газові війни проти Білорусі не припиняються.

А тут є ще один момент. Якщо наша труба стане російською, то Російська Федерація зможе організувати її охорону, тобто ввести на нашу територію свої озброєні охоронні структури (на всій довжині труби зі сходу України на захід). Якщо ж їм здасться, що щось загрожує їхній стратегічній власності (що була українською ГТС), то ніхто не може виключити збройний захист цієї власності за прикладом Англії та Франції, які шляхом військової інтервенції 1956 року захищали на території Єгипту Суецький канал, що належав їм... У Кремлі сидять далеко не філантропи, щоб просто «через любов» до України понизити в кілька разів ціни. Політична ціна для нашої країни може виявитися смертельною. І ось на цьому фоні Президент України має шанс до всього іншого виявитися ще й міжнародно визнаним «ворогом свободи слова» разом з яким-небудь генералом із М'янми або полковником із Венесуели. Чи потрібно йому це?

Достатньо вже тих іміджевих втрат, які є на сьогоднішній день. Провладні телеканали бурхливо розпіарили участь глави держави у вшановуванні пам'яті сталінського висуванця Олексія Стаханова. А там ще машиніст Кривоніс, трактористка Паша Ангеліна, сталевар Мазай, ткалі сестри Виноградови й цілий легіон сталінських ударників. Тож наш Президент без роботи не залишиться, тільки й встигай покладати й віддавати шану... То чи варто в цьому контексті дивуватися появі пам'ятника Сталіну в Запоріжжі? За часів Кравчука, Кучми та Ющенка таких пам'ятників в Україні не було, за часів Януковича вони з'явилися... І що ж стосовно цього має думати вітчизняна й міжнародна громадськість?

Влада набирає штрафні очки

Телеканали розповіли про дивне рішення Президента в сфері національної політики. Вольовим чином Президент скоротив Раду представників кримськотатарського народу при главі української держави з 33 осіб до 19. Причому представники найпотужнішої структури - Меджлісу, за яким стоїть абсолютна більшість кримських татар, у реформованому зверху органі виявилися в меншості. Це викликало величезне роздратування, вище представництво народу - Курултай - уже заявило про те, що Рада має обиратися кримськими татарами, а не призначатися з Києва. Бо така Рада, що складається з президентських назначенців, представлятиме лише групу осіб, а не народ. Меджліс, у свою чергу, довів до відома влади, що якщо ситуація не буде врегульована демократичним шляхом, його представники в повному складі вийдуть з Ради. Що вже й зробили. Зрозуміло, таку політику Банкової щодо кримських татар не можна визнати мудрою. Більше того, в цій політиці відчувається вплив тих проросійських формувань Криму, які давно мріють маргіналізувати й ізолювати Меджліс як організацію, що послідовно стоїть на позиціях суверенітету й цілісності України. Не здивуюся, якщо в переформатованій Раді опиняться ті карликові диванно-кишенькові партії і громадські організації кримських татар, які, на відміну від Меджлісу, демонструють нелояльність до Української держави і величезну симпатію до іншої країни. Таких у середовищі кримських татар дуже мало, але вони є. Втім, а хто нам гарантував, що нинішня верховна влада в Києві діятиме на користь України? Національну політику в стилі «слона в посудній лавці» можна вважати просто дурістю, а можна й чимось зовсім іншим... Поки що влада з судорожною активністю набирає штрафні очки, власноруч заганяючи себе в нею ж створені багаточисельні глухі кути.

«Чого тобі не вистачає, щоб бути українцем?»

Аналізували особливості чинної влади в ефірі «5 каналу», журналіст Роман Чайка й колишній в'язень совісті Євген Сверстюк порівнювали її з режимом Кучми. Воістину, все пізнається в порівнянні. Не стільки Кучма був великим, скільки епігони виявилися задрібними. На тлі пігмеїв і чоловік середнього зросту виглядає велетнем. А політичний зріст у Леоніда Даниловича був досить середній. Але, сформувавшись на керівних посадах на крупному оборонному заводі стратегічного значення, Кучма без сумніву уявляв собі, інстинктивно відчував, що таке вищий державний інтерес, цінність держави. Хоча це була школа не національної української, а імперської державності, але вона була Кучмою пройдена й залишила (хоча й мінімальний) державний рефлекс у свідомості й підсвідомості.

Наступники Кучми відрізняються від нього повною відсутністю цього. Є хороший анекдот, що ідеально підходить до цього сюжету. Одного пройдисвіта запитують, що б він зробив, якби раптом став королем. Пройдисвіт відповів, що він того ж дня вкрав би державну казну й утік за кордон. Кажучи про ментальність багатьох псевдодержавних діячів, Євген Сверстюк зауважив, що «цинізм кримінального світу - це страшна річ». Адже ця людина, щоправда, не за своєю волею, впродовж не одного року зблизька спостерігала цей особливий світ, який сьогодні неабиякою мірою визначає духовну, точніше -бездуховну атмосферу України. Суспільство нині живе не без страху, в умовах деукраїнізації країни. Але найбільша загроза, на думку Євгена Сверстюка, - це байдужість мільйонів громадян України до того, що в нас відбувається. Мовчання ягнят... Добре, що «5 канал» не злякався і продовжує робити свою справу, даючи нам можливість чути думки видатних співвітчизників. Що ж, адже правильно сказано: роби, що маєш, і нехай буде, що буде.

Порадував і технічно-інформаційний канал Maximum TV, що показав прекрасну серію плакатів на тему національного виховання. Зокрема, особливо запам'ятався плакат із запитанням «Чого тобі не вистачає, щоб бути українцем?» і зображенням людського мозку, людського серця і паспорта України. Справді, чого не вистачає?

Такі інформаційні акції дуже важливі в насправді сумний момент історії, який переживає Україна. Аналогічний період в історії Європи був названий Dark ages - «темні століття». Дай, Боже, щоб в нас обійшлося «темними місяцями»... А це залежить від усіх нас разом і від кожного окремо.

«Дві напасті»

А російські телеканали, в першу чергу - RTVI, показали те, що може стати й нашим недалеким майбутнім. У програмі «Особое мнение» журналісти Микола Сванідзе й Андрій Бунтман обговорювали феноменальну ситуацію з арештом Б. Нємцова та Л. Пономарьова за те, що вони в День державного прапора Росії без дозволу начальства з цим самим прапором посміли пройтися центром Москви. Виявляється, в путінській Росії любити батьківщину можна лише за спеціальним дозволом, як то кажуть, організовано й без самодіяльності. У нас ось у Криму ходять вулицями з прапором іноземної держави й нікого не затримують. Російському прапору й надалі в Україні нічого не загрожуватиме. Проблеми, швидше за все, виникнуть з українським, на використання якого, мабуть, знадобиться санкція. Кожна поліцейська держава має свою невблаганну логіку розвитку, а точніше - деградації.

Російський НТВ у програмі «Профессия - репортер» повернувся до «розбору польотів» періоду страшних лісових пожеж. Журналістів зацікавила поведінка російських чиновників під час національного лиха. Героєм сюжету став колишній заступник Лужкова, а нині губернатор Нижегородської області пан Шанцев.

Цей чиновник (коли масово горіли села) влаштував торжества з нагоди свого другого пришестя у владу. Церемонія була обставлена як провінційний варіант інавгурації президента РФ: пролунав голос а-ля Левітан: «Валерій Павлинович Шанцев!», відчинилася важка брама, твердим і впевненим кроком під оплески обласного бомонду ввійшов губернатор. Щоправда, атмосферу свята дещо зіпсував запах гарі, що дістався до адміністративного центру Нижегородської області. На нараді по відеотелефону пан Путін запитав пана Шанцева, чи не потрібно якоїсь спеціальної допомоги в боротьбі з пожежами? Губернатор бадьоро рапортував, що не потрібно, справляється своїми силами. А села горіли... На екрані телевізора погорільці, які плакали на тлі рідних попелищ, проклинали пана Шанцева. Зате на тому ж самому екрані пан Шанцев був бадьорий і веселий. А чого йому, насправді, хвилюватись? При російській «демократії» йому нічого не загрожує. І політичну його долю визначають зовсім не жителі Нижегородської області. Ну, хіба що «сам» на нього розгнівається. Спробував би себе так поводити який-небудь німецький бургомістр або французький мер... А феномен Шанцева - це і є той самий «Руський світ», в який нас прагне загнати відома в Україні «Партія нового типу», який нам намагаються всучити всілякі російські політичні туристи. Особисто мені цивілізований і демократичний світ набагато симпатичніший «руського», в якому, за словами російського ж письменника, «дві напасті»: «Внизу - влада пітьми, вгорі - пітьма влади»...

Ігор Лосєв,  «День»

Фото- «День»