Олесь Ульяненко помер між двома святами - Спасом Медовим і Яблучним. На Медового Спаса виповнилося йому 48 літ (письменник святкував справжній день народження 14 серпня, хоч офіційно датою народження вважається 8 травня 1962 року), а за три дні життя обірвалося.

Це було коротке і яскраве життя - життя як різновид очікувань. Олесь очікував чогось завжди: ось вийде в світ новий роман, ось він напише ще новіший, ось щось зміниться на ліпше... А потім в одному з інтерв'ю він зіронізує: «я збагнув після «Сталінки», що світ одною книгою не зміниш». За «Сталінку» він отримав Шевченківську премію, тоді 34-літній.

Намагаючись усе ж змінити світ, написав ще два десятки романів. Це доробок, який міг би стати окрасою літератури будь-якої цивілізованої країни. В загнаній у глухий цивілізаційний кут Україні цей доробок небагатьох цікавив. Хоч оригінальні, неповторні твори Олеся Ульяненка насправді неймовірно цікаві. Передусім - це самобутні полотна дійсності, суголосної і життю самого письменника, і життю його сучасників.

Давній друг Олеся Ульяненка прозаїк Євген Пашковський каже, що «Олесь створив портрет своєї епохи, і є в тому портреті сегмент образу України - дорогої, єдиної, страшної...». У день смерті Олеся Ульяненка ми з Євгеном Пашковським кілька годин говорили про це. Чому безмежно ніжний талант Ульяненка не згодився письменнику для написання книг, сповнених образів «України у віночку», натомість придався для романів і рапсодій, повних страждань і болю, розпачу й бід, безпритульності в цьому найкращому зі світів та любові, стриноженої часто ненавистю? Чому герої його романів - часто вигнанці з усіх просторів суспільного життя і вигнанці з життя взагалі?..

 

І він був таким вигнанцем. Де шукати «ключ» до розгадки творчості Олеся Ульяненка, і чи буде його хто шукати? В суспільстві, де читачів книг стає все менше, а читачів українських книг - неймовірно мало, таємниця творчості не хвилює майже нікого. Або, як написала на своєму блозі одна філолог: письменники, ви що, хочете, щоб ми вас любили тільки за те, що ви є?

«Та не треба нас любити», - сказав би Олесь Ульяненко. Ну й ненавидіти теж не треба. А сповнених ненависті «рецензій» від інших філологів та й братів по перу, широко відомих у вузьких колах обмежених людей (але «пробивних» і тому часто присутніх на куцих шпальтах жебрацьких літературних українських видань) Олесь Ульяненко мав удосталь. Навіть за день до смерті одне з видань встигло оприлюднити чіткий бухгалтерський перелік «блудів» у романі «Жінка його мрії».

Чому його так люто ненавиділи одні й так віддано любили інші? Він був живим докором багатьом. На образливі пости та розгромні рецензії не відповідав тою ж монетою. Це багатьох бісило.

«Його переслідувало минуле», - влучно написав ще один давній друг, поет і політолог Володимир Цибулько. Справді, минуле представника «пропащого покоління» тяжіло над Олесем Ульяненком.

Тяжіла над ним уся совкова ментальність тих читачів, які сповідували і сповідують засади горезвісного «Нацкоммору». Тяжіла панська відстороненість окремих літературних бонз, комфортному спочиванню яких на лаврах Олесь загрожував самою лише своєю появою в літературі. Тяжіло багато чого - ні старійшини літературних полків, ні держава, спершу тоталітарна, потім незалежна, не пропонували Олесеві Ульяненку жодної допомоги. За винятком Павла Загребельного, який суттєво допоміг, і тодішній Президент України Леонід Кучма розпорядився дати письменнику квартиру. Тяжіло неприязне ставлення багатьох колег по перу, бо ж «люб'язність» стосунків між письменниками в Україні давно стала легендою.

Менше з тим. «Наш Ульян», як називали його найближчі друзі, давно все всім пробачив. Не тримав зла навіть на відверто озлоблених проти його книг, його трибу життя.

...А життя мав несамовите. Не в сенсі, що геть усе було поганим, ні, бо все було різним. І щасливим Олесь Ульяненко не раз почувався, і нещасним був. Але - не як усі.

Він взагалі був не як усі. Його мандрівки різними краями - і рідними, і чужими, поневіряння в пошуках роботи, шматка хліба, місця в світі, - усе ставало досвідом. Гірким і солодким, вистражданим досвідом очікувань, що став наріжним каменем у письменницькому ремеслі.

Містичні збіги та магічні речі ставалися в житті Олеся Ульяненка, як і по смерті його тривають. Сам факт його тяжкого і страшного відходу з цього світу, - раннього відходу безнадійно хворого самітника, що часто жив упроголодь, погано лікувався (хоч мав навіть доступ до лікування в знаменитій «Феофанії»); історія про його улюблену кицю, яку віддав доглядати Євгенії Чуприній, бо не мав чим годувати, - киця померла в ніч на 18 серпня, і Євгенія пішла з цією сумною звісткою до Олеся та застала його мертвим; перипетії з «організацією» похорону: спершу йшлося, що поховають письменника у рідному Хоролі, а все ж він буде похований у суботу 21 серпня в Києві, на Байковому цвинтарі. Це якось більш «історично справедливо», прости Господи...

Про дещо вже нині хочеться забути. Хоч не забудеться. Усе це ще стане темами спогадів і блогів, напевно. Різко зменшиться кількість негативних «рецух» (рецензій) на його твори, - бо вже нема кому дошкуляти. Можливо, різко збільшиться кількість його читачів - так уже повелося в наших краях, що мертвих тут люблять ще більше, ніж живих. Будуть, очевидно, й нові його книги, бо в рукописах дещо залишилося, зокрема, роман «Пророк», над якими працював останнім часом.

Олесь Ульяненко буде, бо є. У своїх неоднозначних книгах, у цій наглій, мов його смерть від зупинки серця, осені. У майбутніх веснах і літах, «Там, де Південь» (назва однієї з його книг) і там, де вічність. Про яку ми так нічого й не знаємо. Будуть йому «Есеї для Олеся» і будуть поезії, йому присвячені. Досі таких не було. Першу написав Павло Вольвач:

Як він дзижчить, цей нестерпного кольору
Київ, в котрому я сам...
Щось розповість галілейському столяру
З Хоролу пацан.

Що там розводитись піснею гопною?
Рано. Не час.
Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь.
Щас.

Плямами стіни шепочуть лишайними:
Плакать не варт.
Цвіль підворітень - ти, брате, лишаєшся, -
Вітер мансард.

Що мені зараз з отими? А нічого.
Ми тебе шлем
В засвіти. Замок Левового Річарда
В небо - шпилем.

Серпень. Вітрини. Біг-борди. Бандити.
Стяги незнаних земель.
На ЯрВалу обіцяє кредити
Банк «Даніель».

Як під тканинами стегна ворушаться...
Вікна. Пліссе.
Світу хода на мікрон не порушиться.
Вибув. Усе.

Ну, та нічого. Гірше не буде.
Раз - і уже...
Там же томи твого жаху і бруду.
Хвора душе.

Все приготовано... Видно підошви
З трунних дощок.
Все незворушно так. Що ж ви, ну що ж ви...
Сам я - ну що ж?..

Запам'ятовую день цей, проходячи.
Знизу. Вгорі.
Ти вже заїхав - агов, андруховичі, -
В світлий Paris.

 

Не буде його дружніх «поцілунків джмеля». Це коли він міг подарувати квітку з джмелем усередині й попросити ту квітку поцілувати. Напевне, все його недовге життя - життя як очікування - було цим «поцілунком джмеля», п'янким і жалючим водночас.