Перш, ніж вести мову про висвітлення головних подій тижня нашими телеканалами, хочеться згадати про доволі неприємний сюрприз, подарований глядачам. Підніс цей сюрприз канал „1+1”. У телепрограмках на тиждень, що вийшли в багатьох газетах, було позначено і „Іду на ви”, і „Подвійний доказ”, і „Без табу”, i „Я так думаю”. А потім люди, що підігнали свої плани під ці програми, іноді навіть відклавши на інший час важливі справи, ввімкнули телевізор і побачили, що з ними дещо легенько так пожартували. Бо рівно за два дні канал оголосив, що переносить початок політичного телесезону на два тижні. Причому, оголосив так, що це стало відомо фахівцям, колегам-журналістам і нікому більше. І не треба обурюватися: справді нікому більше. Бо громадяни (вони ж телеглядачі), за дуже рідкісними винятками, не роблять лише те, що сидять перед увімкненим телевізором і чекають, поки їм оголосять, що очікуваних ними програм не буде й не передбачається. Навпаки: вони, як правило, вмикають телевізор саме на початку тієї програми, яка їх цікавить. І, не знайшовши її в ефірі, бувають дуже злі. Узагалі-то, досі це була хвороба передусім „Інтеру” та меншою мірою Першого каналу (щоправда, останнім часом він майже вилікувався) – не дотримуватися оголошених заздалегідь анонсів та пускати програми не в той час, коли вони анонсовані. „Інтер” у цьому плані є безумовним лідером: його програми можуть вийти не лише з запізненням, а й достроково, тобто, раніше від оголошеного часу. Чого тут більше – елементарної неповаги до глядачів чи святої віри в те, що глядачі з раннього ранку до пізнього вечора тільки те й роблять, що переглядають улюблений „Інтер” – хто його знає?

Іншим подарунком був, звісно, репортаж трьох пінчуківських каналів про події на Нікопольському заводі феросплавів – репортаж, більшістю експертів визнаний як взірець комерційного замовлення власників та порушення медійної етики.

Але повернімося до облич. Перший канал. Понеділковий (29 серпня) вечірній випуск „Новин” о 21.00 почався з повідомлень про те, що зниклі українські немовлята зацікавили весь світ, двоє мешканців Турківського району, що на Львівщині, потрапили до лікарні з симптомами малярії, хворі на цукровий діабет невдовзі зможуть обирати між вітчизняним та імпортним інсуліном, а Новий Орлеан, хоч як це дивно, потерпає від урагану „Катріна”. Узагалі (це стосується всіх без винятку каналів), трагедію Нового Орлеана – найбільшу природну катастрофу останнього століття, можливо, трагічнішу навіть за Чорнобиль – українське телебачення подало як рядову собі подію, рядову таку страшилку, такий собі новинний телетрилер. Унаслідок чого українці так і не уявляють собі масштаби того, що сталося – нема вже що казати про якесь висловлене в теленовинах співчуття. У вівторок, 30 серпня, вечірні „Новини” знову ж таки почалися з теми таємничого зникнення дітей у пологовому будинку Харкова та розслідування цієї історії ПАРЄ, потім розповідь плавно перетекла до голодування матері-героїні в пологовому будинку Кременчука, потім нам розповіли, що родина Насті Овчар отримала трикімнатну квартиру, а ДАІ (розформоване?) посилено патрулюватиме шляхи біля навчальних закладів. Отут і зупинимося. Теленовини наші рясніли кадрами з квартири, отриманої родиною Насті Овчар. Які там шпалери, які там кімнати, яка там кухня. Не пам’ятаю, чи показували, який там унітаз і як він працює, але в тому ключі, який було обрано, це було б цілком доречно. Уже нікого не цікавила звитяга маленької дівчинки, нікого не цікавило те, що випало їй пережити – телебачення розпочало загальнонаціональну гру „Погляньте в замкову шпарину”. От у них є такі шпалери, а в мене немає – саме на таку реакцію було розраховано більшість репортажів. І хай не звинувачують мене телевізійники в пристрасності, бо мені особисто доводилося чути вислови, з яких випливало: родина Насті Овчар стала об’єктом... заздрощів. Чи саме на таку реакцію розраховували телевізійники?

Що ж до голодування матері-героїні, то Перший канал, здається, захворів на ту ж саму хворобу, що й „Інтер”: він почав дуже прагнути скласти з новин якусь зв’язну повість. І саме це, а не важливість новин, відіграють тепер вирішальну роль у порядку подання матеріалів. Бо напередодні - теж одразу за матеріалом про те, що близько половини армійських контрактників у Галичині – це жінки, пішов матеріал про те, що канцлером Німеччини „теж” може стати жінка. Шкода лише, що під цю підбірку не підверстали якийсь серйозний аналіз перспектив майбутніх президентських виборів у Сполучених Штатах Америки: адже на сьогодні найімовірнішим виглядає їхній сценарій як боротьба між Кондоліззою Райс та Хілларі Клінтон… Канал, що претендує перетворитися на канал громадського телебачення, час від часу вдаряється в усі тяжкі й за тематикою найбільше нагадує газету „Бульвар”.

„Підсумки” ТРК „Ера” у перші дні тижня обійшлися без політичної «джинси» Юрія Бойка, що стало вже незвичним. Але от 31 серпня, коментуючи ситуацію в Нікополі, програма дала розгорнутий коментар Володимира Фесенка, де думка про зв’язки Юлії Тимошенко з групою „Приват” пролунала як факт, що не викликає жодних заперечень. А ще трагедію в Іраку біля шиїтської святині було названо терактом. Хоча – принаймні, на той час – навіть іракська влада не поспішала з юридичною кваліфікацією цього випадку.

1 вересня журналіст у студії буквально змусив Валентину Семенюк погодитись, що призначений керівник НЗФ є, нібито, представником „Привату”. І хоча пані Семенюк не робила (й було видно, що їй дуже не хочеться робити) висновків щодо зв’язку Тимошенко з „Приватом”, сам журналіст, фактично, підвів глядачів до цієї думки. А на додачу був коментар Леоніда Черновецького (що вийшов із підводкою: „Українські політики активно коментують ситуацію, що розгорнулася навколо НЗФ; виходить, що пан Черновецький – це й є українські політики), який запевняв: хай приватизація була незаконною, але якщо справи у власника йдуть добре, а родини (не робітники?) отримують добрі зарплати, якщо все було в межах законів (і незаконна приватизація теж?), то й усе гаразд.

2 вересня „Підсумки” дали досить дивний матеріал про відкриття незабаром сесії Верховної Ради. Зводився матеріал зовсім не до аналізу перспектив роботи сесії, а до втовкмачування глядачам єдиної ідеї: „Соціологи дурні та продажні” (і до чого б це?). Ну а закінчувався матеріал просто-таки блискуче – про те, що досвіду фальсифікації виборів уже набуто, й як же там буде 2006 року? Висновок? Цього тижня це не виявлялося так відверто, але „Ера” все явніше демонструє у своєму ефірі наявність хвороби під назвою „заказуха”. Притому, заказуха доволі незграбна (на відміну від інших каналів, які до неї вдаються). Тим самим телекомпанія може вщент підірвати свою репутацію: адже глядачі, бачачи цю неоковирну заказуху, можуть подумати, що й підтримка помаранчевих у часи «темників» теж була не більше, ніж заказухою.

„1+1” у підсумковому випуску ТСН 29 серпня (23.30) потішив читачів довгою бесідою з Петром Порошенком. Бесіда була задовга як для інформаційного випуску й стосувалася геть усього. Навіть після повідомлень про конфліктну ситуацію навколо мису Сарич у студії знову з’явився Поршенко з коментарями на цю тему. Можна, звісно, позаздрити телеканалові – адже відловити, та ще й на досить довгий час, голову РНБОУ не так уже й легко. Але чи не перетворилася вся програма на бенефіс однієї особи, де ця особа затьмарила собою власне новини? 30 серпня у тому ж підсумковому випуску привернув до себе увагу перший матеріал про те, що Юрій Луценко оголосив Віктора Медведчука та Віктора Януковича фігурантами кримінальних справ. У матеріалі можна було почути ледь не все про цих двох добродіїв. Скажімо, синхрон Миколи Томенка про те, що лідери СДПУ(о) оголошують про свій захист культури та духовності, був, можливо, цікавий сам по собі, але до конкретної теми не додав практично нічого.

2 вересня, давши ґрунтовний та логічно структурований матеріал про конфлікт у Нікополі, підсумковий випуск ТСН продовжився матеріалом про конфлікт у „Трудовій Україні”, побудованим, на жаль, у звичному для каналу ключі „все про все”. Кадрові зміни на каналі дещо зменшили обсяги забовтування будь-якої теми – але до структурованості матеріалів, до виокремлювання головного в подіях, до відповідей на запитання «чому» і «як» ще не дійшло.

„Інтер” у „Подробностях” за 31 серпня, нарешті, повернувся до Нікопольського заводу феросплавів. Дивно, але, дававши матеріали про події на заводі щодня, під час загострення цих подій 29 і 30 серпня канал не повідомляв про них нічого. Не знав, що казати? Чи не мав указівок? Хай пробачать мені журналісти, але ж виглядало це саме так! А в матеріалі від цього дня практично без відповіді залишився синхрон Інни Богословської, яка сказала, ніби „по системі МВС пішли хабарі... щоб міліціонерів кинути... проти 4 тисяч колективу, 8 тисяч насправді”. Отже, якщо міністр внутрішніх справ щось наказує, це є приводом для підозри його в даванні хабарів? Оригінально-с. До речі (може, пропустив?), так і не довелося зустрічати на телебаченні чутих по радіо згадок про те, буцімто учасникам мітингу в Нікополі заплатили, зобов’язавши їх відстоювати певний час. Ані припущень, ані доказів, ані спростувань. Ну, а слідом за цим матеріалом, звісно, пішла розповідь про те, що й соціалісти теж критикують уряд.

1 вересня, коли всі канали (навіть майже «жовтий» Перший канал) давали повідомлення про події в Нікополі першими у випусках новин, „Подробности. Итоги дня” дали його лише четвертим. Матеріал був досить зваженим, ішлося в ньому про намагання повернути завод у державну власність (а не лише про звичайний собі конфлікт двох груп, на якому наголошували ТСН „1+1”). 2 вересня „Подробности” дали розлогий матеріал про НЗФ у самому кінці випуску – як цілковито другорядну й нецікаву тему. Висновок? Відсутність чи „розчиненість” серед інших повідомлень теми НЗФ у ключовий момент історії з ним не лише не пригасила, а, навпаки, тільки підсилила підозри в надмірній зацікавленості каналу долею заводу, тим більше, що історія з планами Віктора Зінчука продати НЗФ «ЄвразХолдингу» всім відомі. Втім, можливо, таке ставлення до цього конфлікту, навпаки, є намаганням журналістів не педалювати події, щодо яких можуть бути підозри у особистій зацікавленісті нинішніх власників каналу?

А закінчити цей огляд хотілося б коротенькою згадкою про матеріали телеканалів 5 вересня, у день прес-конференції Олександра Зінченка (більш детально про висвітлення подій тижня з 5 по 11 вересня поговоримо у наступному огляді). „Підсумки” ТРК „Ера” дали матеріал про події навколо відставки Олександра Зінченка ну дуже цікаво. Підводка до сюжету, який йшов у програмі першим, ведучого Руслана Поліщука була вкрай оціночна та акцентована, маючи абсолютно негативний характер щодо Олександра Зінченка. А от сам сюжет був зроблений вже набагато тонкіше, з позірним дотриманням балансу думок, хоча все ж таки те, як ці думки подавалися (послідовність) теж схиляли глядачів до думки, що правий у цій історії Петро Порошенко, а Зінченко – неправий. Причому, без особливих аргументів, що і компенсували маніпуляціями з компонуванням матеріалу.

І наостанок. На жаль, майже всі телеканали продемонстрували нездатність діяти у неординарних обставинах, відповідно, неординарно. Навіть, якщо б Петро Порошенко не промовляв під час прес-конференції Олександра Зінченка «Ну подивися мені в очі”, все одно, сам факт таких звинувачень з вуст одного чиновника на адресу іншого за його безпосередньої участі ВИМАГАВ від телегруп засвідчити, чи подивився хоч раз екс-держсекретар на тодішнього ще голову РНБО. На жаль, жоден з каналів – принаймні, з вище перерахованих мною – не спромігся зробити цього, обмежившись статикою середніх та крупних планів двох політиків. На жаль, не запам’ятав, на якому каналі, але хтось - єдиний! – з операторів все ж таки намагався зафіксувати момент, коли Зінченко, як здалося з незавершеної панорами, таки дивився на Порошенка. Але – як ми вже сказали - оператор на зміг довести панораму до кінця, просто не вистачило часу. І чи подивився Зінченко в очі Порошенкові – так і лишилося загадкою. Зрозуміло, це – дотримання (демонстративне?) новинних стандартів. Але в даному разі дуже хочеться замість слова „стандартів” вжити інше – „догм”. Бо будь-який стандарт розрахований на стандартну ситуацію. Коли ж ідеться про ситуацію, взагалі-то, нештатну, то стандарт мусив би поступитися творчості, пошукові способів найповніше, найдраматичніше цю ситуацію відтворити.