Журналісти, зокрема, й телевізійники, не втомлюються критикувати владу за те, що зміни в Україні відбуваються надто повільно й є надто малопомітними. У цьому з ними можна цілковито погодитися. Але десь із глибини свідомості виринає провокаційне запитання: ну, а ви самі? От уже більше, ніж півроку, немає «темників». От уже більше, ніж півроку, немає жодних свідчень тому, що політика в Україні може бути лише тіньовою, й для того, щоб донести до громадян неофіціозні, непровладні ідеї та бачення, треба неодмінно вдаватися до езопової мови. А чи так уже помітно все це на телеекрані?

Минулий тиждень був багатий на прикметні події. Найважливішою з них був День незалежності. Вечірні „Новини” Першого каналу (21.00) подарували глядачам дуже цікаву фразу, яку журналісти приписали Президентові, переповідаючи його слова: „Успіх країни, добробут та демократія ліпляться мільйонами рук. Частину з них, які погано працюють, президент сьогодні пообіцяв замінити”. Замінити „руки, що погано працюють” – це щось новеньке у світовій практиці державного будівництва. Глядачі, мабуть, тільки-но почали міркувати, хто буде оцінювати, як працюють чиї руки, та в який спосіб їх будуть замінювати - як журналіст уточнив: ідеться про державних чиновників; „кадрові перестановки на владному Олімпі продовжуються”. Але, хоч би яким було роз’яснення, свою дозу шоку глядачі встигли-таки отримати.

Цікавим був і власне підхід: у чималому за хронометражем матеріалі, присвяченому промові Віктора Ющенка на Майдані Незалежності, знайшлося місце лише для коротенького синхрону самого Ющенка, але при цьому були синхрони Володимира Литвина, Леоніда Кравчука та Костя Бондаренка. Звісно, критичні (стосувалося все тези про потребу підвищити прохідний бар’єр до парламенту.) Бодай для різноманітності подати синхрон хоча б якогось прихильника підвищення бар’єру журналісти не побажали. Та й узагалі – чи не варто було рознести висвітлення виступу Президента та тему критики положень цього виступу по різних матеріалах? Адже у такому вигляді, як усе було, про власне виступ Ющенка глядачі «Новин» майже нічого не дізналися. Небезсумнівним видався й вступ до теми: у першому ж реченні журналіст зауважив, що промова Ющенка тривала втричі менше, ніж минулорічна промова Кучми, хоча вели мову президенти про одне й те саме. (Отже, Ющенко нічого нового, порівняно з Кучмою, собою не являє? Саме такий висновок мусили зробити глядачі).

У сюжеті про новий підхід до святкування Дня Незалежності так і лишилося незрозумілим, у чому той підхід полягає. Окрім, хіба що, проведення прийому просто неба на території Софії Київської. (Проводити офіційні державні заходи на території історико-культурного заповідника – узагалі-то, небезсумнівна знахідка.) Синхрони Анатолія Гриценка, на диво толерантного до влади Леоніда Кравчука та Володимира Литвина залишили по-старому офіціозне враження. А почався блок, присвячений святкуванню, з такого от журналістського пасажу: „Цей день Україна прожила з піднесеним настроєм: молилася, слухала Президента, співала пісні”. Побувавши на Майдані, та й в інших куточках міста, ані першого, ані другого з перелічених дійств я, на превеликий жаль, так і не побачив. Та й важко уявити моління та слухання Президента як кульмінаційний момент святкування всім народом і всією країною. Якщо Президент той звісно – не Йосиф Сталін. «Новини» взагалі-то часто прагнуть до образних узагальнень – але не завжди вони бувають доречними.

Хотілося б відзначити випуск ТСН на „1+1” 24 серпня від 19.30. Журналісти виділили з промови Президента найконцептуальніші, найурочистіші моменти. Виправданим був і матеріал про акції опозиційних партій – от тільки чому наголос було зроблено на акції Партії регіонів саме в Кіровограді? Вечірні „Подробности” „Інтера”, натомість, подали події дня оглядово, ні на чому не зупиняючися надто детально. Так само зробили й вечірні «События» ТРК „Україна” – щоправда, на закінчення святкового блоку пішла «дуже доречна» в даному контексті інформація про те, що „повний кавалер шахтарської слави” Олександр Іванов не вважає День незалежності за особливе свято. Але чому саме Іванов удостоївся честі потрапити на телеекран, чому не Петров і не Сидоров? Чи не тому саме, що він не вважає День Hезалежності за свято? Для екіпажів прогулянкових теплоходів у Дніпропетровську цей день теж став звичайним робочим. Людей, робочий графік яких не знає свят і буднів, узагалі-то, вдосталь. І якби телевізійники поспілкувалися ще з лікарями, водіями тролейбусів, охоронцями, міліціонерами, телефонними операторами, службовцями вокзалів, тощо й тощо – от тоді у глядачів склалося б набагато сильніше переконання в тому, що більшість українців не вважають 24 серпня за свято. От тільки чи об’єктивно б це було? Привертало увагу те, що між матеріалами про шахтаря Іванова та про дніпропетровських річковиків пройшов матеріал про обіцянку Ріната Ахметова повернутися незабаром в Україну. Може, я надто прискіпуюся, але з контексту складалося враження, ніби от коли Ахметов повернеться, тоді тільки День Hезалежності й стане реальним святом. Чи я щось неправильно зрозумів?

Наступне стосується не так телевізійників, як головних ньюзмейкерів держави. У репортажах про святкування Дня незалежності дуже незвично було бачити Віктора Ющенка, що читав свій текст за папірцем. Це був ніби інший Ющенко, не той, до якого всі звикли. Так, президента дуже багато й слушно критикували за велику кількість неоковирностей у його промовах, зроблених експромтом, за наявні подеколи задовгі пасажі, відгалуження від теми та логічну непослідовність. Але ж чи виправданий був настільки радикальний крок „покращення” іміджу? Адже, хоч би як кострубато подеколи виступав президент, головне було в тому, що він виголошує свої власні думки, виголошує їх емоційно, а іноді, можливо, занадто емоційно, але від душі, те, що справді йому наболіло. Це підкупало слухачів і глядачів, це подобалося їм, це відрізняло Ющенка від звичного іміджу державного чиновника. Ходили навіть легенди про те, як він відкидав написані спічрайтерами промови й промовляв не по-писаному. Тепер він виступав гладенько, чистенько – але не по-ющенківському.

Поїздка Юлії Тимошенко в Донецьк. Подія не лише важлива, а й сенсаційна. Особливо з огляду на повернення боргів із зарплати шахтарям. Та й з огляду на прямий телеефір – теж. І що ж? Ерівські „Підсумки” 26 серпня (нагадаю: вони вийшли в ефір о 23.00) цю подію проігнорували. „Новини” Першого каналу від 21.00 дали повідомлення про цю подію десь ближче до кінця програми – невеликим матеріалом лише про виплату, „як запевняє прем’єр Юлія Тимрошенко”, боргів із коротеньким синхпроном самої Тимошенко. Усе, крапка, нічого особливо цікавого в цьому, напевне, не було. Детально висвітлили подію плюсові ТСН від 19.30 та 23.40. Іронічний матеріал дали інтерівські „Подробности”. Іронічний – бо розпочався він словами журналіста: „Натомість прем’єрка повідомляє громадянам, що темпи української економіки попереду Європи всієї і є пречудові”, а останнім синхроном було нетитроване висловлення громадянина „з вулиці” про те, що він не вірить Тимошенко, бо за 8 місяців нічого не змінилося в кращий бік. Матеріал цей теж був далеко не першим і, як бачимо, зовсім не відстороненим – як того вимагає формат новин. Підкреслено прихильний до Тимошенко матеріал дали «События» ТРК „Україна” – чи не єдиний випуск новин, який поставив цю подію одразу за сюжетом про самміт у Казані. (Чи не пов’язана така прихильність із чутками про нібито спроби Ріната Ахметова домовитися з Юлією Тимошенко про режим найбільшого сприяння?)

27 серпня інтерівські „Подробности” дали матеріал про візит Тимошенко вже першим. Але... Присвячено його було, власне, не візитові Тимошенко, а „паломництву” політиків. Про виплату боргів казали, узагалі-то, схвально, але... Останнім синхроном у цій частині матеріалу були сумніви робітника гірничо-збагачувальної фабрики в тому, що гроші дістануться й йому. А потім матеріал плавно перетік у річище святкування Дня шахтаря. А от вечірні „Новини” Першого каналу цього дня поїздку Тимошенко в Донецьк не помітили. Вчоращні події нікого не цікавлять – напевне, вважали вони, хоча напередодні особливих подробиць поїздки глядачам теж не подарували. Випуск ТСН від 19.30 на „1+1” теж не вважав, що до поїздки прем’єр-міністра в Донецьк варто повертатися. Таким чином, подія, що стала б сенсацією в будь-якій країні, пройшла на українських телеекранах, фактично, другим планом. Воно, звісно, правильно: от якби були підозри, що Юлія Тимошенко використала ці гроші не за призначенням... Тоді це було б цікаво. А так – рутина... Навіщо про це знати пересічному українцеві?

І тут, до речі, знову виходить на поверхню проблема присутності незалежних експертів, проблема якщо не аналітичності, то хоча б ґрунтовності нашого інформаційного телебачення. У разовій виплаті десятирічної заборгованості шахтарям є один суперечливий момент. А саме: чи не стане вона потужним інфляціогенним чинником? І чи не було можливості розсередити виплати в часі? По-перше, це було б зручніше: принаймні, поїзд із оформленням шахтарських дітей в інститути на контрактній основі станом на День шахтаря вже пішов. По-друге, сезон відпусток минув. А якби бодай деякі шахтарі отримали виплати до відпусток, вони могли б витрачати ці гроші не в Донбасі, й не на товари, а на послуги. Таким чином, „надлишкові” гроші було б розконцентровано й у часі, й у просторі, й небезпека зростання цін в окремо взятому регіоні була б значно меншою. А так, якщо ціни справді підстрибнуть, Юлія Тимошенко ризикує замість позитивного до себе ставлення наразитися лише на образу й нерозуміння. Тим більше, що (про це не заведено було згадувати раніше, не заведено, судячи з усього, й тепер) в Донбасі живуть далеко не лише шахтарі, й стрибок цін ударить передусім по людях, які ніяких доплат, ніяких розрахунків за старими боргами не отримали. От із цього приводу дуже хотілося б почути авторитетні фахові думки. На жаль...

Самміт СНД в Казані. До самміту українців устигли заінтригувати щодо того, чи братиме наша країна участь у ЄЕП, чи ні. Якщо судити з повідомлень інформаційних агенцій, Віктор Ющенко в Казані сказав проектові ЄЕП (а можливо, й СНД в його нинішньому вигляді) дуже м’яке й делікатне, але чітке „ні”. Чи можна було зрозуміти це з теленовин? Із „Підсумків” ТРК „Ера” від 26 серпня – ні. Синхрон Ющенка був на користь ЄЕП. Синхрон Бориса Тарасюка – проти. Журналістка, здається, переконувала глядачів у відсутності іншого виходу, як тільки вступати до ЄЕП. Економіст Олександр Плотніков агітував „за”, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики Олександр Сушко – майже „проти”. Вечірні „Новини” на Першому каналі почали 26 серпня матеріал про самміт із синхрону... Володимира Путіна! Українська – нагадаю – державна телекомпанія. Подальший матеріал звівся, фактично, до низки синхронів Тарасюка. Утім, вирішуватиме долю проекту ЄЕП усе ж не він. Підсумковий випуск ТСН на „1+1” 26 серпня згадав про Казань лише наприкінці випуску у недовгому матеріалі, який на дві третини складався з пропозицій Путіна й наприкінці – з застережень Ющенка. (Варто, втім, відзначити, що позиція Ющенка в даному разі чітко сприймалася саме як застереження.) У „Подробностях” „Інтера” від 23.45 матеріал про Казань поступився першим місцем черговій серії серіалу про Нікопольський завод феросплавів. Цікава розстановка пріоритетів подій, але що ж поробиш – у кожного свій погляд. Провідною думкою матеріалу була думка про те, що самміт „розчинився” у культурних заходах із приводу ювілею міста, а єдиним синхроном був синхрон того ж таки Путіна. Узагалі, в перший день саміту складалося враження, буцімто перший секретар ЦК КПУ поїхав на засідання Політбюро, де головним об’єктом цікавості журналістів мусить бути вже не він, а генсек ЦК КПРС. Як вищий за посадою.

27 серпня „Новини” Першого каналу від 21.00 дали матеріал, усі синхрони (навіть Олександра Лукашенка) та репортажі якого свідчили: Україна визначилася зі своєю позицією й уважає ідею ЄЕП у наявному вигляді неприйнятною. Тим не менше, починається матеріал із фрази журналіста: „Україна – однією ногою в ЄЕП”. (От радість яка!) Плюсівські ТСН від 19.30 були ґрунтовнішими, вони чітко сформулювали головний підсумок: „Вперше сьогодні четвірка лунала як трійка, без України”. І навіть синхрон Путіна виглядав як прагнення російського президента зробити гарну міну за поганої гри. Утім, чи виправданим було починати матеріал із репортажу про скачки та давати синхрон Путіна про те, що „вітчизняні конезаводство та скакова справа мають багату історію та традиції”? Чи таке вже цікаве для українських глядачів становище зі скаковою справою в Росії? Зрозуміло, що автори матеріалу прагнули провести аналогії між скакунами та країнами СНД, що інтегруються з різною швидкістю. (Хоча експерти кажуть тепер не про швидкості, а про напрями, які дедалі більше розбігаються.) От тільки чи виправданою є така белетризація випуску новин? Чи не розмиває вона враження? Чи не пасує вона радше до жанру документального фільму чи авторської програми, ніж до жанру інформаційного випуску? Інтерівські „Подробности” робили наголос на вислові Ющенка про „різношвидкісну динаміку інтеграції” й переконували глядачів, що з ЄЕП не все втрачено, просто Україна рухається занадто повільно. До речі, привертає увагу от що: Перший канал вів мову про толерантність та терпимість Казані, атмосфера якої справила вплив і на учасників саміту. А „1+1” назвали самміт напруженим. Зрозуміло, що кожен журналіст оцінює події з власного погляду. Але ж, коли оцінки є діаметрально протилежними – тоді хтось із двох помиляється й вводить в оману аудиторію?

Ну, а поїздка в Донецьк Віктора Ющенка просто потонула в уїкендовій „сієсті” й подією, що привернула увагу, не стала.

„Підсумки” ТРК „Ера” за п’ятницю, 26 серпня знову повернули нас до «бойкоманії». Серед інших – цілком гідних – новин у випуску було й повідомлення про те, як Республіканська партія України, головою якої є Юрій Бойко, екс-голова «Нафтогаз-Україна», пропонує розвивати систему охорони здоров’я. Із зазначенням того, що РПУ має щодо цього цілу програму, із детальним викладенням ідей партії. Важко сказати: чи існує в Україні бодай одна політична сила, яка ніколи й ні в якій формі не заявляла про свою політику щодо охорони здоров’я? Навряд чи. То чим програма РПУ так уже відрізняється від програм решти партій? Чи вона краща, послідовніша, реалістичніша? Я цього не помітив – навпаки, мені видалося, що, окрім загальних слів та схвальних коментарів журналіста, нічого особливого в цій програмі не було. Як було зазначено в попередньому огляді теленовин, ТРК „Ера” з якоїсь невідомої (точніше, такої, про яку можна лише здогадуватися) причини дуже вже полюбила Республіканську партію України. Аж до того, що з гідною заздрості спритністю підверстує згадки про неї чи її точку зору до будь-чого, що відбувається навколо. Втім, й інші канали – «1+1», «Інтер» - останнім часом раптом велику увагу стали приділяти саме цій маловідомій партії. Воно, звісно, зрозуміло: до парламентських виборів лишається півроку, й гаяти час політикам не варто. Тим більше тим політикам, про яких українці не так уже й багато знають. От тільки виникає питання: чи знатимуть вони у підсумку більше? Чи проникнуться любо’ю та повагою до цих політиків – завдяки, назвемо речі своїми iменами, політичній «джинсі»?

Зрозуміло, коли на деяких каналах різні події коментують одні й ті самі люди. Зрозуміло, коли на радіо „Ера”, що на першому радіоканалі, повсякчас лунають змінювані час від часу ролики Віталія Журавського: рекламне їхнє призначення ні для кого не може стати секретом. Але коли згадку про ту саму РПУ втуляють у будь-яку новину, й сама новина відтак стає лише приводом для згадки про нову „партію Леніна – силу народну”, коли новинні повідомлення будуються за сценарієм: „На жмеринському ринку посварилися дві торговки, а от Республіканська партія України розробила комплексну програму розвитку ринкової торгівлі”, то штучність усього того, притому штучність доволі топорна, є не просто очевидною – вона просто-таки тисне на психіку. І дуже ймовірно, що викликає лише зворотній ефект, зворотне ставлення до уславлюваної партії та її персонажів. А ще – негативне ставлення до тих ЗМІ, які вдаються до таких речей у своєму ефірі або на своїх сторінках. Чи варто ЗМІ свою репутацію та довіру аудиторії, які й так похитнулися під час відомих політичних подій, розтринькувати на пси? Чи варто вимінювати свою репутацію на хай які б великі вони не були, але суто сьогоденні, кон’юнктурні й швидкоминущі вигоди? Чи так уже впевнені ті ж самі «ерівці» в тому, що якщо вони справді (а раптом?) переконають глядачів у тому, що саме РПУ є тією силою, яка змінить обличчя України, й проведуть її до парламенту, то після того їм буде так уже приємно оте обличчя бачити щодня й щомиті? Що умови їхньої професійної діяльності стануть такими вже сприятливими?

Особливо цікаво все це виглядає на тлі усвідомлення простого факту: всі провідні гравці майбутніх виборів уже давно відомі, й вільних місць, імовірніше за все, немає. Якщо й існує загадка майбутніх виборів, яка може піднести сюрприз і сплутати багато карт, то вона лише одна – це партія „Пора”, яка отримала-таки право брати у виборах участь. Утім, із президентської кампанії відомо, що партія ця, ймовірніше за все, вдаватиметься до переважно нетрадиційних заходів привернення виборців на свій бік.

Мабуть, щоб глядачі не надто нудьгували, новини час від часу бавлять їх ребусами, шарадами та іншими цікавинками. „Сьогоднішнє звільнення послів Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Афганістану, Азербайджану та Білорусії – планова ротація, яка ще триватиме, – попередив Ющенко”, - так було сказано в „Підсумках” ТРК „Ера” за 22 серпня. (І це був не синхрон Ющенка, не його цитата, а вільне журналістське переповідання його слів.) Яким чином та в який спосіб президент України може звільнити офіційних представників інших держав, так і лишилося загадкою. Точніше, він може видворити іноземних послів з України, але це вже – оголошення війни. Чи, може, йшлося про звільнення послів України в цих державах? Уточнювати ж треба, а не лякати глядачів! Це – ілюстрація ще однієї застарілої хвороби. Зветься вона: інформаційна недбалість. Здавалося б, уміння висловлюватися гранично точно, чітко й коректно є найпершою вимогою до тележурналіста. Аж ні, повідомлення за принципом „здогадайтеся самі” трапляються не так уже й рідко. Люди, що скептично ставляться до українізації (принаймні, у тій формі, в якій вона відбувається), часто наголошують: мовляв, в Україні виросло покоління, що не здатне грамотно розмовляти й писати ані українською, ані російською. Може, й так – але ж журналістів це не мусило б стосуватися. Тим більше, що вони, все ж таки, найчастіше – не тінейджери.

Отже, хвороби українського інформаційного телебачення щасливо увійшли в новий політичний сезон. Хвороби ці – фрагментарність, безсистемність, неґрунтовність, довільність підбору інформації та розставлення акцентів у ній, довільність вибору ракурсів висвітлення подій. Унаслідок чого глядачі, нібито, отримують інформацію про ту чи ту подію, але інформація ця далеко не завжди є першорядною, глядачі далеко не завжди мають змогу оцінити. Що в тій чи тій події було найважливішим. А ще багато матеріалів, як і раніше, складають враження заздалегідь складених висновків, до яких, хоч би що сталося, планомірно підводитимуть глядачів.