Топ-темами українських телевізійних новин за два минулих тижні стали зовсім різні за масштабом події. Абсолютно природно, що головна увага як міжнародних, так і українських мас-медіа стосувалася спершу хвороби, а потім смерті Папи Римського Івана Павла ІІ, а згодом траурних церемоній та поховання, у якому взяли участь переважна більшість світових лідерів. Нечисленні відгуки преси та експертів про висвітлення цих подій українськими телеканалами переважно зводяться до одного – воно було достатньо професійним і адекватним. Готовий погодитись з таким висновком. Відомо, що міжнародні блоки наших новинних редакцій значно менше постраждали від тривалого процесу “темникізації”(звісно, у тих випадках, коли не йшлося про окремі специфічні моменти взаємин з навколишнім світом колишнього політичного режиму). От і збереглися, а тепер, треба сподіватися, мають шанс розвинутися, відповідні професійні навички. Тим не менше, навіть у більш благополучній міжнародній тематиці є ще значний потенціал для вдосконалення. Що, до речі, підтвердило висвітлення візиту президента Ющенка до США.

Маю на увазі, наприклад, необхідність у більш чіткій артикуляції пріоритетів у цій сфері основних політичних сил чи окремих впливових політиків – не лише декларованих, але реальних інтересів, які стоять за деклараціями. Причому, ця артикуляція має бути у формі, доступній для розуміння пересічним телеглядачем і у проекції на його інтереси. Поки що спроби такого аналізу, на жаль, майже не зустрічаються. Наші журналісти-телевізійники в кращому випадку балансують на межі “паркетної” журналістики. За яку вже давно пора переступити.

Найгучнішою темою №3, став, безумовно, арешт Бориса Колесникова, голови Донецької облради. Подія справді мала, сказати б, символічний характер. Не часті, але й не такі вже поодинокі випадки притягнення до кримінальної відповідальності високопосадовців – рангом, номінально, вищих за обласного спікера – траплялися і за часів Кучми. Але, майже ніколи, за винятком, можливо, історій з Лазаренком та Тимошенко, вони не давали таких підстав для політичних оцінок. Вони майже завжди були наслідком “розборок” всередині правлячої еліти і рідко доходили до судового розгляду, а ще рідше – до судових вироків .

Сьогоднішня ситуація з Колесниковим, цілком очевидно, ставить питання № 1 - питання про те, яку стратегічну мету ставить перед собою нова влада у стосунках з колишньою елітою . Щоб знайти відповідь на це головне питання, журналістам варто було б знайти – для себе і для глядачів - відповіді на цілу купу питань.

Що, насправді, означатиме для „колишніх” зміна політичного курсу? Чи арешт Колесникова - це просто показова помста окремим , найбільш одіозним персонажам старої влади – з метою залякування і подальшими, донедавна традиційними для українського політикуму, міжелітними домовленостями? Чи обмежиться нова влада елементарним політичним шантажем, задовольниться кількома показовими і гучними “справами”, і заспокоїться після прихованої чи публічної капітуляції так званої “нової опозиції”?

Якщо це так, то у такий звичний контекст цілком вписувалися б і спроби продовжувати ігри в оформлення “псевдоопозиції”, і розкрутка “справи Колесникова” з можливим висуванням його на заміну збанкрутілого політичного “обличчя” донецького клану – Віктора Януковича.

Якщо ж йтиметься про наміри радикально змінити звичні “правила гри” в українській політиці і “випадок з Колесниковим” є лише першим кроком у розкритті злочинів старого режиму – який, пам’ятаєте, лише лінивий з тепер уже колишніх опозиціонерів, не називав злочинним – то чи вистачить у нової влади для цього політичної волі і кадрового потенціалу?

Багато питань і до “нових опозиціонерів ”. Їх готовність встати на шлях відкритої опозиції, їх здатність запропонувати суспільству альтернативу, викликають великі сумніви – з огляду, передусім, на їх персональний склад, дуже „специфічний” досвід політичної діяльності та негативного “шлейфу”, що тягнеться чи не за кожним з їх “провідників”. Наскільки далеко у своєму опорі готові вони зайти, та якими методами протистоятимуть своїм опонентам? В’ялі постановочні „хепенінги протесту” і заяви про блокування транспортних артерій у цьому контексті виглядають, поки що, надто несерйозно.

Всі ці питання, що природно виникають у зв’язку із арештом пана Колесникова, в наших теленовинах поставлено не було. На жаль, більшість тележурналістів загальмували саме на „поверхні” ситуації, яка, насправді, давала привід до значно глибшого аналізу.

Для такого аналізу, до речі, вистачало й ефірного часу, бо арешту Бориса Колесникова відводилось таки чимало місця у новинних випусках. Часом, аж занадто.

Наприклад, у інформаційному випуску близького до давнього приятеля і ділового партнера заарештованого Колесникова - Ріната Ахметова, каналу “Україна”, повідомлення на цю тему загнали аж у самий кінець інформацію про похорон Папи Римського. До речі, той же канал “Україна” був – із зрозумілих причин – першим, хто повідомив про приїзд в Україну, а саме в Донецьк, родичів людини, у здирництві щодо якої звинувачують Бориса Колесникова. Вони ще в аеропорту заявили про те, що їх родині ніхто не загрожував і висловили намір приїхати до Києва з метою дезавуювати заяви міністра внутрішніх справ. Цей надзвичайно важливий епізод, до речі, чомусь не знайшов оперативного відгуку на інших телеканалах, „вигулькнувши” вже лише у підсумкових „Подробностях” телеканалу „Інтер” 10 квітня.

События, ТРК “Україна” [2005-04-08 21:00]

СТУДІЯ: И как нам стало известно, в аэропорт "Борисполь" прибыли родственники главных свидетелей по делу о вымогательстве. Напомню, Борис Колесников обвиняется в вымогательстве акций Донецкого торгового центра "Белый Лебедь", еще 2002 году. И якобы один из главных свидетелей по этому делу, бывший владелец крупного пакета акций "Белого лебедя" Владимир Пенчук. В Киев из-за рубежа прибыли его сестра и дочь. В интервью журналистам они заявили, что ничего о незаконных действиях Бориса Колесникова никогда не слышали. Женщины намерены выступить в суде. И только что получили кассету с этими интервью.

СИНХРОН: Оксана МАРТЫНОВА: "Я являюсь родной дочерью и родной сестрой якобы пострадавших в деле об аресте Бориса Викторовича Колесникова. Первое, что хочу заявить, акции были проданы в добровольном порядке, никто никаких угроз не выдвигал. Второе, дело о якобы покушениях, тоже это все ложь откровенная. Откровенная ложь. Никто, ни мне, ни членам моей семьи никто не угрожал. Третье, я хочу сказать, что на сегодняшний день, делая такое заявление, я как мать, как супруга, опасаюсь за свою безопасность, за безопасность своей семьи, своих детей. Потому что я не уверена в демократичности нашего общества на сегодняшний день".

Згадаємо й іншу „гарячу” тему. Судовий казус навколо виборів одеського мера 2002 року обговорювався на всіх телеканалах. Підсумок майже місячного судового процесу здивував багатьох – без врахування політичних симпатій. Фактично, суспільство зіткнулося з прецедентом, коли судове рішення підмінило процес народного волевиявлення – можливо, й не в сенсі результатів, а в сенсі процедури. Треба відзначити, що очевидна правова колізія, яка виникла внаслідок судового рішення, не залишилась поза увагою більшості телеканалів. Хоча підбір персонажів для синхронів страждав одноманітністю – з прямою мовою до глядачів звертався переважно чомусь Нестор Шуфрич, якому все ще не бракує енергії фігурувати чи не в кожній конфліктній ситуації.

Трохи згодом, щоправда, з’явилися в новинах і спроби отримати експертні коментарі щодо можливих наслідків цього прецеденту. З яких можна було зробити висновок про те, що регіональні контреліти цілком можуть скористатися ним як інструментом політичного реваншу.

Нарешті, протягом оглянутого періоду активізувалася тема записів майора Мельниченка. Причому, досить несподівано на ряді каналів з’явилися досить розлогі повідомлення про те, що, начебто, „продюсером” майорських аудіозаписів був екс-міністр оборони та екс-секретар Ради нацбезпеки Євген Марчук. Зокрема, у наведеному нижче випуску ТСН(„1+1”) подробицям гіпотетичної участі Марчука в історії з „плівками Мельниченка” було приділено, м’яко кажучи, значно більше місця, ніж поясненням щодо відсутності реакції з боку самого Марчука. З простою мотивацією – його перебуванням на лікуванні. Хоча, з деяких джерел „ТК” відомо, що спростування від сторони екс-міністра таки надходило, але місця в ефірі для нього чомусь не знайшлося.

ТСН, („1+1”), [2005-04-01 19:30]

Кабінет Леоніда Кучми таки прослуховували

СТУДІЯ: У студії – Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА. Кабінет Леоніда Кучми таки прослуховували. А всю операцію із незаконного збору інформації організував Євген Марчук. Таку сенсаційну заяву оприлюднив відставний підполковник російської ФСБ Олександр Литвиненко через агенцію "Інтерфакс-Україна". Офіцер посилається на розмови із майором Мельниченком. Президента прослуховували два роки. Імовірно, від 98. Тоді Марчук був депутатом, а згодом обійняв посаду секретаря Ради національної безпеки та оборони. Технічне забезпечення несанкціонованого прослуховування вів не сам Мельниченко, а група офіцерів, і використовуючи не диктофон, а спеціальне обладнання.

РЕПОРТАЖ: Майор Мельниченко вдався до дивного способу пролити світло на походження сумнозвісних плівок. Через посередника, свого колегу, відставного співробітника ФСБ. Якщо вірити його словам, то прослуховування кабінету президента відбувалося так: Євген Марчук організував цю справу, долучивши до прослуховування ще кількох осіб. Євген Кирилович, буцімто, пообіцяв заручитися судовим дозволом на прослуховування, якщо будуть задокументовані факти злочинної діяльності президента Кучми. Утім, Марчук санкцію так і не дав, і новий "речник" Мельниченка припускає, що той або обдурив, або підставив тих, хто прослуховував. Майор Держохорони з України до Західної Європи втік лише після того, як в його колег по незаконній діяльності почалися проблеми. Нібито, з цієї групи когось знайшли, почали стежити – лише після цього він втік. Оприлюднення плівок, за версією феесбешника, котрий посилається тільки на слова Мельниченка, - це також ініціатива підступного Євгена Марчука. Вже потім Миколу Мельниченка вивели на лідера соціалістів Олександра Мороза, який так і увійде в історію викривальником, з ось цим магнітофоном, у справі зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Колишній феесбешник Олександр Литвиненко, отримавши політичний притулок, живе у Великій Британії. З Миколою Мельниченком він познайомився в Лондоні. Раніше, каже, в того були фінансові проблеми, а під час останнього візиту до британської столиці, запевнив, що має кілька мільйонів доларів, зароблених на бізнесі в Україні. Шалені грошові суми фігурують і в стосунках майора Мельниченка з російським бізнесменом–вигнанцем Борисом Березовським, з ім`ям котрого пов`язують і нинішнього оприлюднювача позиції Мельниченка – Олександра Литвиненка. Учора майор Держохорони направив листа на ім`я Турчинова, голови СБУ, в якому звинувачує Березовського у змові з оточенням Кучми. Мовляв, за мільярд доларів Березовський зголосився вибілити українського екс-президента від звинувачень у злочинах проти Георгія Гонгадзе, а частину грошей пропонував Мельниченкові. На підтвердження своїх слів колишній майор навіть готовий надати плівки. Утім, для цілковитого розслідування справи в Україні воліли б бачити майора Мельниченка особисто. А поки що анонсована ймовірна зустріч Віктора Ющенка з майором в Сполучених Штатах відкладається.

СИНХРОН: Олександр ЗІНЧЕНКО, державний секретар України: "На сьогодні не запланована зустріч президента України з Мельниченком. Я думаю, що цю зустріч мають провести ті люди, які досліджують справу і довести цю справу для… до підготовленого доповіді до президента, тобто мають бути зрозумілими всі обставини, документи, юридичні обставини, а це, безумовно, робота тіх… тих людей, які мають готувати цю зустріч".

РЕПОРТАЖ: Євген Марчук оприлюднення інформації не на його користь поки що не коментує. Він перебуває у госпіталі на обстеженні. Тим часом, колишній працівник ФСБ готовий свідчити у цій справі в українському суді, але вимагає гарантій, що його не видадуть Росії.

Загалом же, нинішній етап „касетного скандалу”, здається, перейшов у стадію, до якої її свідомо чи несвідомо, але постійно і посилено підштовхували – як її ініціатори та виконавці, так і фігуранти. Тобто – з найбільш голосного політичного скандалу за всю сучасну історію України, який у будь-якій державі майже неминуче призвів би до найсерйозніших наслідків для політиків, що в ньому фігурували, вся ця історія поступово трансформується у ще одну з багатьох розмінну монету політичних інтриг. З передбачуваним результатом – втратою суспільної довіри, а потім – і суспільного інтересу. Активна поява у цій справі енергійного російського політемігранта – екс-головного кремлівського „разводіли” Бориса Березовського та пов’язаного з ним екс-феесбешника Литвиненка стала своєрідним символом переходу „справи Мельниченка” у нову якість.