Українська журналістика переживає надзвичайно серйозну системну кризу. Якщо висловитися дуже коротко, то виявиться, що медіаспільнота, яка склалася в Україні, не має ні достатнього впливу на процеси, що протікають у суспільстві і державі, ні навіть достатнього розуміння цих процесів і своєї власної ролі і завдань у розвитку суспільства. Вона значною мірою існує в інформаційному і культурному просторі, створеному за межами України, часто підтримує міфи, що нав'язуються українському суспільству ззовні.

Головна проблема українського інформаційного середовища полягає в тому, що з нього неможливо дізнатися про те, що насправді відбувається у реальному житті. Зокрема, ціла низка значимих суспільних фактів або зовсім не отримали належного висвітлення у засобах масової інформації, або ж інформація про них була явно недостатньою. Такими були, зокрема, реакція ЗМІ на нещодавню загибель  київського студента у відділенні міліції, інформація про харківські домовленості президентів України і Росії, повідомлення про продаж стратегічних підприємств (металургійні заводи «Запоріжсталь» і імені Ілліча). Регіональні новини фактично відсутні у випусках телевізійних новин і на сторінках київських газет. Я ще кілька років тому наголошував на тому, що свобода слова в Україні існує, хоча іноді - в дуже специфічний спосіб, щонайменше, з 1991 року. Сьогодні справи зі свободою преси менш оптимістичні. У тому, що стосується її законодавчого забезпечення, то чинне українське законодавство цілком відповідає сучасній європейській практиці. Але імплементація цього законодавства, причому як з бокудержави і владних органів, так і з боку власників і топ-менеджменту засобів масової інформації дуже часто є незадовільною, такою, що не спрямована на захист потреби суспільства в отриманні об'єктивної незаангажованої і всесторонньої інформації.

Можна швидше говорити про наступні речі. По-перше, за кілька останніх років сталася надзвичайно помітна професійна деградація працівників ЗМІ (журналістів, редакторів, продюсерів). Сьогодні практично неможливо знайти дійсно фахових журналістів і оглядачів, які б, зокрема, працювали у таких сферах, як зовнішня політика, міжнародні новини, біржі та цінні папери, фінанси, енергетика, оборона, право, промисловість, транспорт, макроекономіка, а особливо - суспільство, регіональний розвиток і будівництво нації. Насправді таких журналістів дуже мало, на загальному тлі їхні матеріали можна просто не помітити. Жанр журналістського розслідування фактично відсутній, при тому, що насправді журналісти, які мають необхідний досвід, в Україні є.

Журналістські школи, що були чинні в часи СРСР і у пострадянський період, себе вичерпали і фактично припинили своє існування. Натомість нової якісної української журналістської школи, яка була б невід'ємною частиною загальноєвропейського інформаційного простору, так і не було створено.

По-друге - характерною ознакою української медіа-продукції є те, що висвітлення в українських ЗМІ, і передусім - на телебаченні і в регіональній пресі політичних процесів не дає змоги зрозуміти, які цілі та ідеологію мають політичні сили, присутні сьогодні у великій політиці, хто є їхньою суспільною опорою, якими є джерела їх фінансування, що вони пропонують суспільству.

Більшість журналістів у кращому разі тільки в теорії обізнані з прийнятими в європейських країнах стандартах своєї професії і зовсім не бажають дотримуватися їх на практиці. Так, наприклад, часто у повідомленнях практично неможливо знайти межу, після якої закінчується власне інформація і починається коментар.

Мас-медіа, що належать представникам крупного бізнесу, ніколи не виступають з критикою дій своїх власників та їхніх компаній. Те ж саме стосується мас-медіа, щоє об'єктом державної чи комунальної власності (у державній власності перебуває, зокрема, Перший Національний телевізійний канал, газети «Голос України» та «Урядовий кур'єр»).

По-третє, зворотній зв'язок між видавцями і суспільством практично відсутній. Жоден видавець в Україні не зміг створити сучасної загальнонаціональної суспільно-політичної газети (газети «День», «Дзеркало тижня», «Високий замок» тощо не є національними виданнями, оскільки орієнтовані на дуже вузьке коло читачів, «Газета по-киевски» (і кілька регіональних випусків) в жодному разі не є серйозним національним виданням, спрямованим на об'єднання нації). Те ж саме стосується численних журналів і ділових видань.

Коли йдеться про спроби тиску на ЗМІ, утиски свободи слова і свободи преси з боку держави, владних органів, окремих осіб, партій, корпорацій, то не слід забувати, що всі ці речі часто позитивно сприймаються власниками і керівництвом медіа та й самими журналістами, і вони комфортно існують у таких умовах, або ж просто побоюються втратити роботу. Йдеться як про відсутність реального спротиву, так і про редакційну політику, в основі якої самоцензура. Таким чином, мас-медіа значно більше переживають про заробіток і можливості втриматися на ринку - не завжди за рахунок конкурентних переваг. Відтак проблема якості інформації відходить на другий план. Це зумовлює зворотню реакцію з боку суспільства. Про якусь професійну етику медіаспільноти зазвичай говорить лише не надто велика група, головним чином, київських журналістів.

Медіа не сприймаються в суспільстві в ролі лідера, визначного суспільного авторитета, якому безумовно довіряють. Показники довіри суспільства до українських ЗМІ, за результатами опитувань громадської думки, завжди перевищують показники довіри до іноземних ЗМІ (у тому числі - російських, які значна частина суспільства не сприймає як «чужі»), проте це не повинно вводити в оману. ЗМІ не скористалися шансом відбутися в якості сильного публічного інституту, який має безумовний вплив на владу.

Втім, цей шанс не втрачено. З усією очевидністю можна констатувати занепад традиційної преси в усьому світі і початок нового розвитку електронних медіа, які відразу пропонують споживачеві те, чого не може запропонувати жодне традиційне видання: інтерактивність, особисте спілкування і часто - спільну участь у виробленні новин і інформації. Однак не варто забувати, що її справжній розвиток буде можливим тільки тоді, коли інтернет прийде в кожну родину і стане настільки ж звичним явищем, як сьогодні телевізор.

Слабкість та заангажованість українських ЗМІ повністю витікають з рівня розвитку українського суспільства, яке ще не стало нацією. Воно не готове скористатися статтею Конституції, яка прямо зазначає, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Більшість людей готові змиритися з тим, що беруть участь у різних корупційних проявах, у тому числі - отримуючи «чорну» заробітну плату. Інститути громадянського суспільства ще занадто слабкі, щоб отримати з боку населення підтримку й довіру, проте їхній розвиток вказує на те, що ці негативні тенденції можуть бути подолані. Отже, українські мас-медіа хворі на ті самі хвороби, що і суспільство в цілому - але це зовсім не означає, що ці хвороби зайшли у невиліковну стадію.

«Український журнал»

Ілюстрація - www.metkere.com