Якщо порівнювати українські мас-медіа із засобами масової інформації Росії чи Білорусі, вони радше живі, аніж мертві. Однак на тлі Європи чи США Україна жахає цивілізований світ гідною трилерів статистикою нападів на журналістів та утисків свободи слова. Невтішними ці дані були і за президентства Віктора Ющенка, і як припускають ЗМІ, не змінилися б на краще, якби главою держави було обрано екс-прем'єр-міністра Юлію Тимошенко.

Однак з початком діяльності Віктора Януковича у якості президента України журналісти безперечно відчули тиск, і цей фактор Інститут світової політики у аналізі зовнішньо-політичної діяльності президента відмітив як один з його прорахунків. За даними дослідження, це погіршило імідж України у світі поряд з такими рішучими кроками глави держави, як пролонгація перебування Чорноморського флотуРосії в Україні, відмова від вступу в НАТО з фіксацією позаблокового статусу в законодавстві та незбалансованість зовнішньої політики.   Після заяви пана Януковича про те, що Голодомор - це не геноцид, за майбутнє України почали хвилюватися навіть прихильники «блакитних», а ставлення до преси під час підписання харківських угод обурило представників міжнародної організації «Репортери без кордонів».

17 травня 2010 року толерантність президента не витримала дитячого тесту на падіння вінка біля могили Невідомого солдата. Інформуючи про цей комічний інцидент, українські телеканали здебільшого обходилися фотокартками з інтернет-ЗМІ: співробітники Адміністрації президента наполегливо просили не давати в ефір відео. Експерти з моніторингу медіа з наративною тривогою відзначають погіршення якості новин і посилення тиску на журналістів. Напруження у ньюз-румах сягло апогею, чимало особистостей задумалися про зміну професії, агонію професійних стандартів та кінець світу цікавих медіа.   

Від юриста до лялькарки

Особистістю, яка мала стосунок до започаткування «Стоп цензурі!», в історію ввійшов кореспондент «1+1» Мирослав Откович. Саме йому випало готувати сюжет про заяву пана Януковича стосовно Голодомору. Задля збалансованості інформації він хотів залучити до матеріалу експертів, які не погоджувалися з запереченням геноциду українського народу у 1933-му. Коли журналіст почув, що він не може виконати цю стандартну ділянку роботи, він не промовчав. Не залишилися байдужими і його колеги, які виступили із заявою незгоди з такою редакційною політикою: випадок із сюжетом пана Отковичау їхній діяльності не був винятком. Пізніше до них приєдналися колеги з СТБ, які теж не вважали, що розмови у курилці допоможуть знайти спосіб не калічити громадську думку глядачів усієї країни. Цей спротив підтримали чимало інших журналістів і редакторів. Власне, громадський рух «Стоп цензурі!», який виник у кінці травня у Києві зі швидкістю блискавки, став не лише згуртованою реакцією налисти «1+1» та СТБ проти втручання в редакційну політику. Ініціатива протистоїть усілякому мотлоху, який на різних рівнях заважає журналісту нормально працювати: ігноруванню державними органами влади інформаційних запитів, перешкоджанню і бездіяльності співробітників міліції та чиновників, тенденційному переформатуванню складу Національної ради з питань теле- і радіомовлення, а також тиску на Нацраду з боку СБУ та розформуванню Національної комісії з питань утвердження свободи слова при Президентові України.

Окрім збереження професії журналіста, рух ставить собі за мету сприяння розвитку саморегуляції медійної галузі, що дозволяє перейти від окремих приватних випадківдо системної роботи. Оскільки свобода слова важлива не лише для самих ЗМІ, до руху швидко приєдналися експерти, аналітики, громадські організації і люди інших професій - від юриста до лялькарки.

Від самого початку це була ініціатива для ініціативних. Прибічники руху після роботи збиралися у офісі «Детектор медіа» - профільного сайту про проблеми медіа в Україні та світі, дискутували і вирішували, як зберегти професійні стандарти. Дійти згоди рішуче налаштованим особистостям вдавалося не відразу: хтось закликав колег до гасел і політичних дій, хтось попереджав: «Обережно, нас прослуховують», що відразу ж викликало дружній сміх. На одне з зібрань завітала навіть колишня доповідачка Парламентської асамблеї Ради Європи по Україні Ханне Северінсен. Незважаючи на заслужений пенсійний відпочинок, вона прийшла висловити свою підтримку і порадила спрямовувати інформаційні повідомлення руху за кордон, щоб таким чином знайти підтримку серед зарубіжних колег-журналістів та інтелігенції.

У сухому залишку - стандарти

Перші дії активістів «Стоп цензурі!» виявились по-робочому сухими, небагатими на креативні ідеї. За символіку править нескладний логотип, який розтиражували на простих білих футболках. Під час перших засідань було вирішено прийти у цих футболках на пресконференцію до ста днів правління Януковича, провести мітинг на день журналіста та видати газету-пародію «Украинская неправда». Це віддруковане на аркушах формату А3 видання мало продемонструвати, якою могла би бути преса за відсутності свободи слова.

Під час прес-конференції активісти на власному прикладі продемонстрували, які запитання має ставити журналіст президенту у демократичній країні. Їх цікавило, що він думає про сам рух, про те, що інформаційна політика державного Першого Hаціонального каналy на рівні менеджменту узгоджується з «приватним» «Інтером» та як реагуватиме влада на випадки перешкоджання журналістській діяльності. Відповідаючи, Президент не приховував чарівної усмішки і того ж дня не виконав обіцянки запросити представників ЗМІ відвідати його резиденцію у Межигір`ї. Однак, на відміну від принизливої для медіа прес-конференції у Харкові, тут усім вистачило місць і мікрофонів. Крім того, під час прес-конференції президент доручив зустрітися з представниками «Стоп цензурі!» міністру внутрішніх справ України та главі Служби безпеки. «Марш за свободу слова», як і було заплановано, відбувся 6 червня у День журналіста. Сліпуче-сонячної суботи кілька десятків журналістів у супроводі міліції пройшли центральними вулицями Києва. У абсолютно ненапруженій атмосфері вони розповсюджували серед перехожих газету «Украинская неправда», а потім через представників охорони передали примірники представникам влади - президенту, прем'єр-міністру та голові Верховної Ради України.

Сама газета вийшла цікавою і дотепною. Її дописувачі, відомі журналісти та редактори виступили зі знущально-пафосними публікаціями та не менш «добрими» псевдонімами - Сергій Козак-Мамаєв, Сергій Нелещенко, Влас Імущий. На першій шпальті - матеріал про голодування Рината Ахметова на знак протесту проти продажу футбольного клубу «Шахтар», розповідь про еміграційні будні опозиціонерки Юлії Тимошенко в еміграції. Мовою «Украинской неправды» стала російська, за виключенням кількох матеріалів, надрукованих під траурною офіціозною плашкою «Матеріали написані українською мовою в рамках державного замовлення на виконання статті 10 Конституції України та Хартії регіональних мов і меншин».

Цю смішну «Неправду» активісти руху видавали власними коштами та у вільний час. На втілення її у життя пішло якихось пару днів - за словами автори у кишені нелізли. Вони не шкодували іронії і чорного гумору і так розійшлися, що ледве погодилися залучити до роботи літературного редактора. Відбулася і запланована зустріч з головою Служби безпеки України Валерієм Хорошковським. Головною її особливістю стало те, що розмова пройшла не за глухими дверима, а у присутності кількох телекамер. Стенограму засідання опублікував сайт «Детектор медіа», і за її змістом, наслідки розмови передбачувані і офіціозні. Так, пан Хорошковський категорично заперечив наявність зовнішнього політичного тиску на власниківі топ-менеджерів телеканалів та єдиного центру, з якого координується інформаційна політика ЗМІ. Він не заперечив факту консультування російськими політтехнологами державних діячів України, але визнав факт співпраці російського політконсультанта Ігоря Шувалова з телеканалом «Інтер». Водночас журналістами була озвучена вимога припинити проводити так звані «співбесіди» з журналістами та громадськими діячами, до яких вперше за багато років почала вдаватися спецслужби. Хорошковський пообіцяв це зробити. Як і підтримати законопроект про доступдо інформації, який зараз готується медіаекспертами, та до якого мала чимало зауважень СБУ.

Лише слова

Чи не найкориснішими ліками «Стоп цензурі!» став для регіональних журналістів, де стандарти ЗМІ часто не витримують не лише принципів медіаграмотності, а й здорового глузду. Некияни інформаційні повідомлення руху вивчали здебільшого мовчки і коментували під анонімними підписами. Заступниця шеф-редактора приватного телеканалу «НТС» у Севастополі Тамара Акіменко після того, як поставила свій підпис на підтримку руху «Стоп цензурі!» була вимушена писати заяву про звільнення за власним бажанням. Саме так журналістка, яка працювала на каналі протягом п'яти років, пояснює причину складної розмови з керівництвом. Власники каналу від коментарів відмовилися.

Для журналістів центральних ЗМІ рух став можливістю швидко і резонансно заявити про перешкоджання професійній діяльності. Вже скористався нею журналіст телеканалу СТБ Сергій Андрушко. Інцидент з охоронцем президента, який без жодних пояснень повалив журналіста на землю, став одним з питань порядку денного зустрічі представників «Стоп цензурі!» Валерієм Хорошковським. Про цей випадок повідомили центральні ЗМІ, і нині розглядається питання про звільнення згаданого співробітника Управління державної охорони.

Чимало журналістів у своїх інтерв'ю вже відмітили, що рух надихнув їх на оптимізм. «Після того, як журналісти «1+1» повстали, і ми разом із ними, відбулися цікаві речі. Робочий процес в останні дні мені дуже подобається, він конструктивний, я розумію, що зовнішнього тиску немає, дзвінків немає, тому що це був би скандал, бо ми зараз у такому стані підвищеної емоційності, що ніхто б уже ніякої інформації приховувати не став би, робити реверансів, намагатися зробити якісь поблажки», - розповідає в коментарях програмі «Рентген», що виходила на радіо «Промінь» активістка руху, журналістка «СТБ» Наталія Соколенко.

Ветерани ЗМІ порівнюють «Стоп цензурі!» із резонансним виступом медіа у 2004-му, коли журналісти напередодні Помаранчевої революції змусили владу та телеканали відмовитися від «темників». Чимало представників влади оцінюють рух скептично. Зокрема, Валерій Хорошковський у коментарі газеті «Коммерсантъ-Украина» назвав «Стоп цензурі!» політичною технологією «дестабілізаційних сил», зауваживши: «є люди, які щиро вірять у наявність цензури і борються з цим. Є люди, які це підхоплюють. А є люди які це використовують». Політикам добре відомо: свої прагматичні цілі мають найблагоpодніші революції. Втім, цього разу йдеться не про революцію чи будь-яку іншу короткотривалу акцію. Так само, як профспілковий рух, «Стоп цензурі!» може тривати роки і, як мінімум, нагадувати суспільству про право на якісну інформацію.

У такий-от цивілізований спосіб, коли для пояснення суті претензії вистачає слів. Положення громадського руху поки що не стали ані бестселером, ані Біблією для українських журналістів, лише нагадали про право на власні очi.

Олена Коркодим, «Детектор медіа», для «Українського журналу»

«Український журнал»