Днями шеф СБУ Валерій Хорошковський (він же - власник групи «Інтер», він же - 15-й номер у рейтингу найбагатших українців зі статками у 804 мільйони доларів) поставив суспільство, м'яко кажучи, перед дивним вибором: або корумпований чиновник при владі, або бізнес із потенційним конфліктом інтересів. Мало того, що тим самим Валерій Іванович немилосердно розділив нероздільне, то він ще й запасся ударним аргументом на користь близької йому спільноти. І в гостях у Савіка Шустера цілком серйозно заявив: «Як бізнесмен, я давно навчився самостійно визначати межу між особистим і суспільним на державному посту».

Глава СБУ не уточнив, чи узгодив він цю резонансну політичну заяву з президентом, котрий допіру оголосив війну корупції. Ньюсмейкер тижня не надав спантеличеній громадськості і довідки про своє моральне здоров'я. А як інакше?! Адже якщо в країні нема закону, котрий контролює хід думки олігарха на держслужбі, то мусить бути якийсь інший документ, котрий підтверджує його здатність адекватно демаркувати кордон між особистим і суспільним.

Правду кажучи, спочатку варто було б подякувати Валерію Івановичу за те, що він, так відважно обстоюючи свою особисту амбіцію бути великою людиною в Україні, буквально виштовхнув на поверхню проблему конфлікту інтересів на державній службі. Яка є однією з першорядних причин 146-го місця України у світовому антикорупційному рейтингу. Якщо ж спробувати відійти від реалій країн типу Зімбабве (а саме з нею ми ділимо рядок цього хіт-параду успіхів) і спробувати спроектувати історію з Хорошковським на ті ж Сполучені Штати, то можна знайти багато цікавого.

Адже якби якомусь Руперту Мердоку спало на думку стати, приміром, главою ЦРУ, то йому, окрім необхідності здобути відповідну освіту, довелося б як максимум продати свої медіаактиви або як мінімум передати їх в управління. Хвилиночку, Валерію Івановичу... Не дружині. Не тітці. І навіть не кишеньковій адвокатській конторі. Чужому дядьку! Котрий строго конфіденційно представляє якийсь фонд або управляючу компанію, що їх визначить держава. Але котрий, відповідно до тих же законів, управлятиме власністю виключно в інтересах довіреного йому бізнесу. Крапка. І спробуй-но пан Мердок утаїти бодай частину своїх незліченних багатств чи не задекларувати вчасно наявність «усього лише потенційного» конфлікту інтересів, або хоча б поцікавитися прізвищем цього чужого дядька - наслідки можуть бути непередбачуваними. Від двох до шести. Може, тому тамтешні олігархи і тримають у вузді свої владні амбіції? А якщо й наважуються порушити межу, то мають дуже мало шансів виграти справу в суді. Оскільки навряд чи поділяють із президентом місію призначати членів Верховного суду США.

Можемо піти ще далі. Якщо зважимо, звісно, що цивілізовані люди давно не сперечаються про те, що таке конфлікт інтересів і чи має він якийсь стосунок до корупції. Це рівнозначні речі. Будь-яка корупція є наслідком конфлікту інтересів. Ну, коли зовсім на пальцях, то це як дві пластини конденсатора, заряджені різними зарядами. Що сильніший заряд, то дужче пробиває іскра. Що сильніший конфлікт інтересів, то дужча корупція. Тим вона масштабніша і глибша. А якщо у людини серйозний бізнес, то її інтерес на порядок вищий, аніж у будь-якого іншого «корумпованого чиновника», котрий щодня нахабно затарює холодильник колекційним шампанським і шоколадом.

Більше того, було б абсолютно неправильно переносити поняття конфлікту інтересів виключно на державну службу. Насправді штука це досить тонка і психологічна. Виникає в будь-якій професії. І, у принципі, може вирішуватися на рівні окремого високоморального індивідуума (а у власних очах ми всі - взірці чесності та справедливості), котрого, втім, завжди має підстраховувати закон. Таким чином, у світі є країни, які, так би мовити, давно визначилися з поняттями і цю проблему перманентно вирішують. У державній сфері зокрема. Строго регламентуючи правила дорожнього руху для державної машини й обслуговуючого її персоналу. А є й ті, хто з цією проблемою живе, плутаючи поняття і замітаючи сліди.

Тим же, хто хоче здійснити стрибок у вищу антикорупційну лігу, жодного велосипеда винаходити не треба. Серед стандартних заходів, покликаних виключити конфлікт інтересів, а отже й корупцію на держслужбі, - дія повноважного органа, котрий виконує функцію жорсткого і незалежного контролера за чітким дотриманням процедури у цій сфері. Починаючи від усунення існуючого конфлікту інтересів при вступі на держслужбу і закінчуючи дворічним (є варіанти) моніторингом діяльності громадянина після відставки з державного поста. Тож відкрити бізнес у сфері, яку ти свого часу контролював від імені держави чи хоч якимось чином мав на неї вплив, в Америці і Європі просто неможливо. Не кажучи вже про шикарну дачу в Маямі і «Майбах» на одну зарплату чиновника. Тому що чиновник зобов'язаний докладно і регулярно декларувати доходи (зокрема й неофіційні), кредити, майно і подарунки (у тому числі і членів родини). Стосовно вартості останніх - найжорсткіші норми. І там уже, як той казав, легше верблюду було б пройти крізь вушко голки, аніж заступникові глави АП Ганні Герман задекларувати як подарунок оздоблений діамантами годинник Franck Mьller за 60 тисяч доларів.

Як ви розумієте, йдеться про систему управління адміністративною етикою. Яка, власне, лежить в основі успіху адміністративної реформи, а також усіх інших можливих змін на території будь-якої країни й у рамках будь-якої держави. Тобто ми говоримо про те, хто з якими цінностями, з якими правами і з якою мірою відповідальності виконує державні функції. По вертикалі. Починаючи від простого чиновника і закінчуючи президентом країни. І тут потрібна низка законів, яка охопила б усю сферу державного керування і її якості. Не знаю, як у Зімбабве, але у нас такий пакет є. Ви дуже здивувалися? От і я. Однак іншому: чому ці закони досі не ухвалили? А якщо ухвалили, то відклали введення в дію на невизначений строк. Тепер по пунктах.

1. Пакет законів про протидію корупції. Про їхню історію «ДТ» не раз писало. («Орли з «решкою» на спині» № 50 (778) 19-25 грудня 2009; «Янукович проти корупції: нерівна боротьба», № 10 (790) 13-19 березня 2010). Мали почати діяти ще з першого січня 2009-го. Укотре відстрочені з ініціативи діючої коаліції. У законах висунуто жорсткі вимоги до чиновників усіх рангів. Включаючи президента і главу СБУ. Зафіксовано нові європейські вимоги до декларацій доходів і майна, які закон переводить із розряду липових у категорію відповідальності. А також вводиться в оборот цікаве нам поняття конфлікту інтересів.

3. Проект закону про добропорядну поведінку держслужбовців. З успіхом був провалений парламентом 2009 року. На думку експертів, занадто скидається на жорсткий американський варіант. Що наша ментальність навряд чи потягне. За неофіційною думкою політиків.

4. Закон про врегулювання конфлікту інтересів на держслужбі. Як і два попередні, підготовлений Головдержслужбою відповідно до європейських норм. І переданий у комітет з реформ. Чітко визначає проблему і способи її розв'язання. Набудь-но закон чинності сьогодні, Хорошковському було б не до жартів. З приводу продажу «Інтера»: він його або продав би, або був би звільнений із посади керівника СБУ.

5. Закон про лобізм. Кабмін Тимошенко 2009 року ухвалив розпорядження про затвердження концепції проекту закону про лобізм. Його ухвалення дозволило б Хорошковському і К^о вирішувати свої проблеми і обстоювати бізнес-інтереси легально й офіційно. А не через приймальню президента, ВРЮ, коаліцію... Або сидіти у в'язниці.

У тій же площині - моральний кодекс для депутата. Однак такого законопроекту в природі поки не існує.

Замість висновків.

То чому в Україні можливі такі неймовірні пригоди олігарха Хорошковського на держслужбі й у прямому ефірі?

Усе просто. Паралельно з перманентним (19-річним) процесом зрощування бізнесу і влади сьогодні в нашій державі відбувається ще й безцеремонна приватизація адміністративних важелів відомою політичною партією. Таким чином, державну машину в різних формах використовує:

а) Партія регіонів, яка «прийшла надовго», а отже, готова перманентно вигравати вибори;

б) бізнес, який допомагає собі і партії, що прилаштувала його при владі;

в) чиновник, котрий наживається на хабарах, лобізмі і заповнює липові декларації.

І що, когось після цього продовжують дивувати «правильні» новини на «Інтері»? Чи такі ж новели суддів адміністративного суду? Або ударна праця в «інтересах держави» міністра з ПЕК, який теж розповідає країні про те, як він буде відвойовувати у свого друга Фірташа 12 млрд. кубів газу? Або кітч держслужбовця першого рангу, котра не вважає за негоже з'являтися на публіці з подарунком за 60 тисяч доларів на руці? Або позиція президента, котрий сприймає будь-яке запитання журналіста щодо Межигір'я як особисту образу? І анекдот про блоху http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/15/5140217/), Валерію Івановичу, в цій історії, м'яко кажучи, не надто переконливий аргумент для юриста.

Аргумент же тут може бути один: розставити стовпи і пости на належних ділянках кордону, котрий відокремлює особисте від суспільного, можуть тільки закони. А не Хорошковський, Бойко, Герман чи Янукович. Проте на сьогодні ухвалення таких законів упирається виключно в політичну і державну волю саме цих людей. Саме цієї політичної команди, яка сконцентрувала у своїх руках усю повноту влади. І наобіцяла країні сті-і-і-льки реформ... І дала слово вже цієї осені приступити до реалізації повномасштабної горизонтальної адміністративної реформи. А отже, тотально переглянути підходи до управління державою та кадрами, ухвалити всі перелічені вище закони і, по суті... зробити собі харакірі? Повернувши коштовний подарунок, пішовши у відставку і покинувши Межигір'я. І ви вірите в те, що всі ці люди на таке здатні? В ім'я інтересів країни? Я - ні.

Інна Ведерникова, тижневик «Дзеркало тижня»

Фото -  «Дзеркало тижня»