Щоправда, вони доповнили максиму диктатора принципом, народженим у власному середовищі: «Лоха не кинути - себе не поважати», а закон зробили навряд чи праведним.

І що тут скажеш? Стільки старалися власник (який, утім, щосили робив вигляд, що він ні у що не втручається) та менеджмент 5-го каналу вписатися у нову конфігурацію політичного життя, скільки не закривали найбільш драстично-динамічні політичні шоу прямого ефіру «Я так думаю» та «П'ять копійок», скільки не давали інші «прямі ефіри» в банальному записі - ну й що?

Тільки, можливо, дещо відтягнули свою агонію. Бо ж відсутність перспектив розвитку - це справді агонія для будь-яких справжніх медіа. Але як дати 5-му розвиватися - він же нову Помаранчеву революцію підготує!

Ну, а керівники ТВi, навпаки, схоже, даремно демонстративно фрондували - мовляв, ми такі круті журналісти, от й одержали за це своєрідну премію. Ну навіщо Роману Скрипіну було запрошувати самого Валіда Арфуша в прямий ефір, та ще й ставити тому незручні запитання?

Невже Скрипіну незрозуміло, що коли Арфуш, усупереч закону, демонстративно нехтує українською мовою, а на додачу ще й «на русский на язык прихрамывая» - це демократія, а коли хтось нахабно робить щось Арфушеві неприємне - це расизм?

Ні, ці два телеканали закономірно потрапили під дію формули «Друзям - усе, ворогам - закон». Й окружний адміністративний суд Києва закономірно повністю задовольнив вимоги групи телеканалів «Інтер» і позбавив 5-й канал та ТВі частот мовлення, наданих їм Національною радою з питань телебачення і радіомовлення.

Не забуваймо, між тим, що не лише ці канали «неправильні», а і минулий склад Нацради був не зовсім таким, як треба для розв'язання актуальних проблем сьогодення

.

А яка головна проблема зараз? Очевидно, та, про яку заявила на відкритті фестивалю «Велике російське слово» в Ялті заступник міністра освіти і науки України Ірина Зайцева. Мовляв, за час правління Віктора Ющенка в Україні вдалося виростити молоде покоління, що сповідує принципи «помаранчевої ідеології». А тому «нам (себто їм - С.Г.) украй рано заспокоюватися».

Мовляв, «за ці п'ять років сформувалося покоління, багато представників якого не розділяють тих цінностей, про які ми з вами тут говоримо. На жаль, ми багато що втратили за цей час... нас чекає серйозна планомірна і складна робота».

Щоправда, при цьому назвати вголос це саме «велике російське слово» чомусь ані вона, ані інші учасники з трибуни не наважилися...

Хоча і без цього самого слова ситуація з телеканалами цілком прозора і зрозуміла. Звісна річ, влада тут ні до чого, тут діє найсправедливіший на світі окружний адміністративний суд Києва. Який скоро стане одним із символів правосуддя в Україні, як у Росії ним став Басманний суд.

І так само влада там була ні до чого, коли «нагинали» НТВ та інші телеканали. Бо ж це був (у них) і є (у нас) лишень спір господарюючих суб'єктів. Не більше. Чи не так, панове журналісти (ті, хто хоче й надалі отримувати зарплату)?

А Національна рада з питань телебачення і радіомовлення в офіційному повідомленні сповіщає, що готова провести повторний конкурс на нові телевізійні частоти «за умови дотримання чинного законодавства всіма учасниками процесу та відсутності інформаційного і політичного тиску».

При цьому пікантність ситуації полягає в тому, що Нацради як такої не існує - нині наявні тільки два з половиною її члени з восьми.

Але ці два з половиною хвацько виступають від імені державної інституції - мовляв, якщо є начальники, то навіщо проводити засідання, ба, навіщо мати необхідне число членів (за законом, має бути щонайменше шестеро на тому засіданні, щоб прийняти якесь рішення, в тому числі, і про зазначений вище конкурс)?

Утім, можуть спитати - а чому «два з половиною»?

А тому, що президент Янукович звільнив недавно призначеного члена ради Тетяну Мокріді не тому, що мав на це право (стаття 8 закону про Нацраду, яка зветься «Дострокове припинення повноважень члена Національної ради» мовчить про таке його право), а просто тому, що треба було поставити на чолі цієї інституції свою людину.

Без жодної мотивації звільнив. І майже без протестів з боку журналістів та за дружної мовчанки власників теле- та радіоканалів.

Відтак призначений президентом Володимир Манжосов, негайно обраний головою Нацради, насправді є навряд чи легітимним державним чиновником.

Утім, як й уряд Миколи Азарова. Як і «тушкована» коаліція. Як і всі голови державних адміністрацій. Бо закон в Україні наразі діє тільки щодо ворогів влади, а свої беруть усе, не забуваючи при цьому витерти ноги об Конституцію та кинути лохів, хай навіть і з мільярдними статками.

І при цьому, між іншим, маючи сьогодні підтримку з боку більшості громадян-виборців-телеглядачів. «Нарешті прийшла сильна влада, нарешті те базікання припинилося, давно пора!»

Логіка залізна: парламент - не місце не лише для дискусій (це так у Росії), а й для базікання. Мовчки зібралися, за все, що треба, швиденько проголосували й розійшлися. Хай би й назавжди.

В такому сенсі нинішній стан Нацради можна вважати прообразом Верховної Ради близького майбутнього. Голова є (немає значення, як він потрапив на цю посаду, має значення факт)? Є голова. Заступників двоє є? Так що вам іще потрібно?

Керівні кадри вирішують усе!

А тепер екстраполюймо ситуацію на наш (чи вже не наш?) парламент. Голова є? Заступники є (щоправда, один із них «неправильний», але не біда, ще є час замінити)? І досить! А то крутяться під ногами якісь там опозиції-шмапозиції...

У кращому разі збирати пленарні засідання Верховної Ради двічі на рік, в оперативному режимі, як за славних радянських часів. Раз-два, і ваших нєт, і все зроблено!

А телеглядачам правильні аналітики в програмах правильних журналістів правильно проінтерпретують усе, що відбувається в державі. Де відсутня будь-яка цензура (є тільки редакційна політика), де вільно діє опозиція (та, яку призначили бути нею на Банковій), де кожен відчуває на власній шкурі покращення його життя вже сьогодні.

Хто ж не відчуває, той належить до осіб з «помаранчевою ідеологією», яку встиг насадити Ющенко і над подоланням якої телебачення та радіо України дружно працюватимуть під проводом своїх керівників, над якими стоятиме найдемократичніша Нацрада і найсправедливіший окружний адміністративний суд Києва.

Амінь.

P.S. Поки писав цю статтю, надійшло повідомлення, що в Примор'ї (це біля Тихого океану в Російській Федерації, якщо хтось забув) уже певний час діє - і діє активно! - партизанський загін на чолі з ветераном Чеченської війни.

Мета новітніх далекосхідних партизанів - знищення окупаційного режиму. От такі події розгортаються у Росії через менш, ніж десятиліття «зачистки» телевізійного простору та «устаканення» влади, яка також поставила своїм принципом «Друзям - усе, ворогам - закон, та ще й неправедний».

Сергій Грабовський, для «Української правди»

Фото - «Українська правда»