Відомий режисер і блискучий публіцист Станіслав Говорухін («Місце зустрічі змінити не можна», «Вертикаль», «Благословіть жінку», «Десять негренят» тощо) кілька днів перебував у Києві - в рамках Другого Київського міжнародного кінофестивалю. Дав у нас майстер-клас. А в ексклюзивному інтерв'ю «ДТ» розповів, чому «зав'язав» із політикою; як себе дискредитували комуністи й демократи; кого з молодих режисерів висуває на перший план; як позначиться на кіноіндустрії недавній «маневр» Путіна - Михалкова; а також про найближчі плани зняти детектив...

- Станіславе Сергійовичу, нещодавно на шпальтах «ДТ» видатні представники культури України і Росії розмірковували над уроками горбачовської «перестройки» - перебудови, якій у квітні нинішнього року виповнилося чверть століття. З вами, на жаль, не вдалося зв'язатися... Але багато хто пам'ятає, як на межі 80 - 90-х країна зачитувалася вашою публіцистикою. Тоді говорили і про ваш фільм - «Так жити не можна». І ось «як», на вашу думку, все ж таки «можна» і «треба» жити вже сьогодні?

- Я, до речі, рік тому опублікував у пресі статтю, яка й називалася - «Так жити не можна. 2009 рік».

За великим рахунком, відтоді ніщо не змінилося. Усе тільки стало гірше! Так, зовнішніх змін, здавалося б, безліч. Наприклад, наші міста цілком змінили свій вигляд. Але ж майбутнє кожної країни залежить від молодого покоління. Якими виростуть наші діти, такою буде й країна.

А обидві наші держави відмовляються виховувати своїх дітей! Адже сьогодні немає ні дитячої літератури, ні дитячого кінематографа. Отже, діти ростуть на чужій духовній їжі, на чужих цінностях! За такою країною не може бути майбутнього!

- Це, очевидно, те, що вас найбільше тривожить - у плані стану й умонастроїв сучасного суспільства?

- Так, саме ця проблема мене й тривожить.

Повторюю, майбутнє кожної країни - її діти. Якби держава піклувалася про них належним чином, то й школа була б іншою, і кінематограф - іншим, і література... А вони цього не розуміють! На жаль.

Наприклад, дитячого кіно не існує взагалі. І не існуватиме, доки в його необхідності не переконаються державні верхи.

Проте й охочих знімати таке кіно небагато. Адже квитки у прокаті мають бути набагато дешевшими. І на ТБ не люблять показувати дитячі фільми. Бо їх не можна перебивати рекламними роликами. Замкнене коло!

Я сам сім років тому брав участь у приголомшливому дитячому проекті «Радості і печалі маленького лорда». І що? Цієї вдалої картини ніхто не бачив.

- Чи важливі сьогодні, на вашу думку, для прокатної долі і для репутації того або іншого фільму міжнародні фестивалі?

- Мої картини, практично, не брали участі у фестивалях. І нічого, живий! Головне - це успіх в освіченого вітчизняного глядача. Це важливіше, ніж приз у Роттердамі або Каннах.

Усі фестивалі СНД «вилупилися» із «Золотого Дюка». Це були 1987-1988 роки. Якщо про теперішній київський фестиваль - то я мало що тут бачив. Фестивалі потрібні, якщо вони - свято для міста.

Я, до речі, жодного разу не був у жодному професійному журі. Уявляю, які це муки - кожну картину додивитися до кінця.

Також я в собі ніколи не виявляв педагогічних здібностей, хоч як мене кликали у ВДІК. Я взагалі не впевнений, що режисури треба і можна «навчатися».

- А все-таки, який ваш фільм отримав найбільше фестивальних заохочень?

- Напевно, «Не хлібом єдиним». Здебільшого я возив свої стрічки на вітчизняні фестивалі. Наприклад, кінофорум у Виборзі - «Вікно в Європу». Там мої картини отримували призи. І ті ж таки мої картини навряд чи задовольнять смаки публіки, яка збирається в Каннах чи Берліні. Там хочуть бачити Росію в російському кіно такою, якою вони її собі уявляють, - дикою, неосвіченою, азіатською... В усіх фільмах лауреатів Росія тільки такою й представлена. Хоча ні... Приємний виняток - «Як я провів цим літом» Олексія Попогребського. Взагалі, вирізняю цього режисера. У нього всі фільми хороші - і «Коктебель», і «Прості речі».

Ще з молодих - Оксана Бичкова, Лариса Садилова... Та й наші старі майстри інколи знімають хороше кіно. Наприклад, сподобалася картина Миколи Досталя «Петя по дорозі в Царство Небесне». А його ж таки «Штрафбат» - страшно сварю! Так, багато ми втратили, але ж багато й надбали. Мені, хоч як це дивно, сподобалися дві недавні огидні картини... Вони огидні і прекрасні одночасно. Одна - фільм Валерії Гай Германіки «Усі помруть, а я залишуся». (От не йде з голови ця картина, а отже - мистецтво...) А друга - «Дзиґа» Василя Сигарьова... Хоча багато в чому я й не підтримую таке мистецтво.

Для мене ж фільм усіх часів і народів - «Летять журавлі» Михайла Калатозова. А перший режисер світу - Чарлі Чаплін. Режисерові необхідне відчуття громадянської відповідальності. Через це я ніколи не переступлю. Тобто не зроблю картину, яка б завдала шкоди людям, зокрема молодому поколінню.

- Коли розпочинаєте зйомки, то чим насамперед керуєтеся, затверджуючи актора на ту або іншу роль?

- Як і для інших режисерів, для мене важливо «відкрити» артиста, дати йому путівку в кінематограф. Кілька разів це в мене виходило - із покійним Владом Галкіним... А також із Марією Мироновою, Світланою Ходченковою... Якщо йдеться про молоду актрису, то я відразу ж цікавлюся, звідки вона. Дуже радію, коли не з Москви. Тому що на всіх столичних дівчатах є вплив «Дома-2». Добре, якщо вона, наприклад, із міста Желєзнодорожне. І в неї нормальні батьки - наприклад колишні інженери. Якщо вона багато читала, любить книжки. Тоді є шанс, що вона може стати зіркою. Хоча бувають і протилежні приклади. Ту ж таки Світлану Ходченкову («Благословіть жінку») важко було примусити читати книжки.

...Свого часу, пригадую, дав почитати сценарій «Місця зустрічі» одній дівчинці з ВДІКу - Ларисі Удовиченко. Щоб потім спробувати її на роль головної героїні. Запитую: «Тобі сподобалася роль?» - «Ні!..» Ну, думаю, це ж треба, не хоче бути відомою на всю країну. Адже вже на зйомках було очевидно, що «Місце зустрічі» викличе великий інтерес. Виявляється, вона хотіла зіграти Маньку Облігацію! Я кажу: «Ну яка ж ти Манька? Поглянь на себе! Манька бувала в бувальцях, а ти - божа кульбабка!»

Потім я перепробував на роль Маньки різних артисток, навіть дуже знаменитих. Вони не підходили! А тут неухильно наближаються зйомки сцени з Манькою. Я й кажу Володимиру Висоцькому, мовляв, хочу одну дівчинку спробувати... А він поспішав, бо постійно їздив за кордон (його почали «пускати»). Приїхала Лариса, ми її оділи в костюм Маньки Облігації, зробили синець під оком, вона промовила перші дві репліки - і всі присутні сказали: «Ось вона - жива Манька Облігація!»

- А хто з сучасних російських акторів викликає у вас енергійне режисерське бажання негайно запросити у свій новий фільм?

- Нікого особливо й не вирізняю. Всі наші «популярні» і так використовуються і в хвіст і в гриву - страшно набридають. Час шукати нові обличчя.

Так, бажано, звісно, щоб актор був універсальний - умів грати, співати, танцювати. Але в багатьох артистів, наприклад, немає слуху, зате вони мають приголомшливий драматичний талант.

Один із моїх улюблених акторів - Михайло Ульянов... Мені взагалі подобаються обличчя з «того» часу. Наприклад, у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» на роль Фокса я спочатку взяв артиста Бориса Хімічева. У нього гарне чоловіче обличчя, проте працюю з ним тиждень - і відчуваю, що він не з того часу. Довелося замінити на Бєлявського. І влучили! Справжній Фокс, хоча він не такий уже й мужній...

- Поділяєте ви артистів на «серіальних» і суто «кіношних»?

- Та ні... Скажіть, а хто з артистів сьогодні не знімається в серіалах?

- Олексій Серебряков, який гостював недавно у Києві, стверджує, що в серіалах принципово не знімається...

- Як? Він же знімався у «Штрафбаті». А це не серіал хіба? Вважаю цей серіал досить «мильним». І абсолютно неправдивим. Жоден командир штрафного батальйону сам не міг бути штрафником: на чолі завжди стояли кадрові перевірені офіцери, а потім - замполіт. До того ж якщо штрафника було поранено, то це означало, що він кров'ю змив свій злочин і вже переходить служити у звичайну частину. Штрафників ніколи не посилали за лінію фронту по «язика»...

- А хіба не правда, що загони НКВС ішли позаду й розстрілювали тих, хто намагався втекти з поля бою?

- Не буває абсолютної «неправди» або «правди». У кожній неправді є трохи правди, що й заплутує все.

І людям, котрі не вивчали цього предмета, може здатися, що це правда, оскільки більшість телевізійних глядачів предмет знають погано і вірять, що все так і було.

Насправді «Штрафбат» - один із найбільш обурливих випадків неправди в кіно. Після прем'єри цього серіалу до мене підійшов один маршал ВВВ і мало не плачучи говорив про це кіно...

- А яке місце у вашому житті посідає сьогодні театр? Ви ж пробували свої сили і як театральний режисер - у МХАТ імені Горького?

- У Москві йдуть два мої давні спектаклі - один у МХАТі в Тетяни Василівни Дороніної, інший - у Школі сучасної п'єси. Одному десять років, іншому - п'ять... А вони все йдуть і йдуть... «Контрольний постріл» і «Па-де-де». Але зараз не хочу повертатися в театр. Не маю на увазі МХАТ імені Горького та інші театри, в яких ставлять розхвалені критикою спектаклі, що чомусь зникають з репертуару через півроку. Тому я й театр живемо в різних вимірах. Не можу бачити цих «новацій». Це легко - взути героїв Островського в кросівки, одягнути Гамлета у бронежилет, а Тартюфа - в костюм в'язня. Кожен намагається прочитати класичну п'єсу «по-своєму». Свого часу чудовий актор Борис Андрєєв залишив безліч записничків із афоризмами. Серед них такий: «Прочитати п'єсу по-своєму - означає знехтувати тим, що написане для всіх...»

- Станіславе Сергійовичу, ви давно гостювали в Одесі? Чи доходять до вас історії про скрутний стан тамтешньої кіностудії, на якій ви знімали і «Вертикаль», і «Місце зустрічі»? Чи може Росія сьогодні чимось допомогти Одеській студії, щоб там відновився повноцінний процес?

- Був в Одесі минулого літа. Знімав кілька епізодів для свого нового фільму. І, звісно, знаю про скрутне становище студійців.

Як допомогти? Не знаю. Не забувайте, що Україна - суверенна держава. Власне, колись усе кіно Російської імперії починалося з цієї південної студії... Та й усе українське кіно сьогодні в скрутному становищі.

До речі, зараз стан і російської кіноіндустрії нічим не кращий. Два роки тому знімали 120-150 фільмів на рік. І вже почав був працювати закон переходу кількості в якість, стали з'являтися нові цікаві імена.

І ось раз - і все зупинилося! Якби не серіали, то й «Мосфільм» повернувся б у стан 1996 року.

І у вас на Довженка те ж саме... А що ж сталося?! Два добродії - Микита Сергійович Михалков і Володимир Володимирович, не повідомивши навіть міністру культури, вирішили фінансувати кіно через один фонд... Але ж фонд існує лише на папері! І його треба спочатку створити, придумати систему адекватного фінансування, суворої звітності.

Так, фінансування начебто збільшилося. Проте тільки на папері! У кожному разі, нас чекає малокартиння. Раніше, як я вже казав, знімали 150 фільмів на рік... А з короткометражками, документальними, мультиплікаціями їх було близько 400. Тепер же, у кращому разі, в Росії зніматиметься 20-30 повноцінних фільмів. Ми це все проходили ще наприкінці 40-х, коли Сталін сказав: не треба знімати 100 фільмів, знімайте 10 - але хороших! Я й тепер пам'ятаю їхні назви - «Академік Іван Павлов», «Кораблі штурмують бастіони», «Адмірал Ушаков»...

- Але чому склалася така ситуація, адже в Росії, на відміну від України, існує досить потужна система кіновиробництва, кінопрокату. Чому ж це все не працює?

- Так, ще рік тому все кипіло. За державний бюджет знімалося багато картин. Але, очевидно, неможливо відразу перейти до «капіталістичного» способу життя. Цей процес забере 50-100 років. Наприклад, Валерій Тодоровський зняв свій фільм на гроші комітету боротьби з наркотиками... А Рязанов зняв фільм на гроші «Газпрому»... Є в нас і програма щодо кіно - від мера Лужкова... У результаті, коли я чую слово «продюсери», мені стає просто смішно. Які ж вони продюсери! Адже все вирішується тільки завдяки особистим зв'язкам «нагорі».

- Яка прокатна доля вашого останнього в часі фільму - «Пасажирка»? Може, якийсь із телеканалів зацікавився цією картиною?

- Така сама доля, як і всіх моїх картин. У прокаті цих фільмів поп-корнова публіка дивитися не хоче. Тільки на ТБ мої картини йдуть, і люди дивляться їх і дивитимуться багато років. Знаєте, які два російські фільми повністю «окупилися» у прокаті? Це «Любов у великому місті» і «Найкращий фільм».

- У недавньому конфлікті між Микитою Михалковим та Марленом Хуцієвим (мається на увазі розкол Спілки кінематографістів) ви на чиєму боці опинилися? І, до речі, дивилися, мабуть, «Стомлені сонцем-2»? Ваша оцінка цієї роботи.

- Я пішов із цієї кіноспілки ще в 1993 році, повідомивши про це через газету «Известия». І тепер мене абсолютно не цікавить, що там у них відбувається. Я не брав участі в їхніх сварках. І не хочу навіть знати про це!

Що ж стосується фільму Михалкова... У першій половині картини я трохи поспав. В другій - кілька разів посидів у барі... Але головні епізоди все-таки бачив...

Очевидно, понад півтори години мене може «втримати» тільки детектив. Не бойовик, а саме детектив!

Зараз і готуюся знімати таку картину. Я, між іншим, одного разу зняв кіно «тільки для себе». Маю на увазі фільм за Агатою Крісті «Десять негренят» 1987 р. Ця картина живе!

І в планах у мене - картина за знаменитим французьким сюжетом 60-х років. «Ліфт на ешафот». Хочу перенести сюжет на сьогодення. Якщо вийде, звісно.

- Ви стежите за перипетіями суспільно-політичного життя вже в нашій країні? Все-таки не чужа вам країна, ви тут реалізувалися як режисер. Що тішить? Що засмучує в цих перипетіях?

- Тішить, що дали трішки передихнути людям, які все життя говорили російською. Цих російськомовних людей примусили в один день вивчити українську, і до того ж, наприклад, вести судочинство українською. Тому жителям Криму хоч трохи легше. Закінчилося це...

Також виникло зближення двох споріднених народів, ми ж як брати і сестри, у нас багато чого переплетено, у тому числі й мистецтво. Це тішить.

Мені здається, Україна ніколи не буде «єдиною державою» в тому сенсі, що вона складається з двох народів... Це навіть не полінаціональність. Один народ живе на землях, окупованих Радянським Союзом. А інші - у власній Україні. І звідси абсолютно різний менталітет, різне уявлення про своє майбутнє...

Також цілком різне ставлення й до сусідів. Може, якби ваша країна становила дві автономії Української держави, то...

- Натякаєте на сепаратизм?

- Чому ви так це називаєте? Адже ці два народи силоміць примусили перебувати у складі однієї держави!

- А тепер з України - в Росію. Чи є там, на ваш погляд, реальна російська опозиція?

- Немає, звісно! Комуністи роблять усе, щоб нормальна освічена людина їм не довіряла. Носять портрети Леніна, Сталіна. Беруть на себе відповідальність за всі їхні злочини.

А наші демократи-хамелеони - ті хутенько перефарбувалися! Сказали: мовляв, ми до тих злочинів не причетні! Насправді ж ці демократи просто базіки! Вони дискредитували себе, тому що наша опозиція - це тільки клас багатих, які й розграбували країну.

- Чи готові ви самі стати опозиціонером, якщо розвиток цієї країни йде в небезпечному напрямі?

- Ні, я вже закінчив свій шлях у політиці. Мені залишилося зняти кілька фільмів, скільки дозволить Господь. І вистачить, напевно. Треба ж реально дивитися на речі, людина не вічна, і її мізки інколи починають давати збої. Ось так.

Катерина Константинова, «Дзеркало тижня»

Фото - «Дзеркало тижня»