Взагалі-то, і мавпа має право почуватися птахом і може врешті-решт відкрити в собі приспаного пернатого. Я про інше: може, нам вигідно уявляти себе в клітці цензури? Бо що ми без неї? Забери цю уявну клітку, і тоді на що, на які вчинки, на які журналістські розслідування й озвучення правди про українське життя-буття ми здатні?

Про мораторії і кастовість. Те, що можна лікарю, не можна журналісту

Завжди звертаю увагу на статті Наталії Лігачової про нашу журналістську професію, на її серйозні, не «показушні» думки. Якийсь недовгий період, коли змінилася влада, не знаходила її статей на «Детектор медіа», а без неї чогось явно бракувало... Здалося, працівники сайту сторожко приглядаються до того, куди воно повернеться - із новою владою. Та з'явився революційний заклик Н. Лігачової до згуртування і боротьби журналістів проти цензури «Они боятся - когда мы вместе», і все стало на свої місця.

Не буду давати власну оцінку акціям протесту на СТБ і 1+1. Скажу лише, що ніколи не надавала переваги новинним блокам на цих каналах: обираю 5-ий. Загалом же підтримую заклик Н. Лігачової. Зокрема, раджу журналістам прислухатися до її пропозиції: потрапляючи у кабінети можновладців, чиновників усіх щаблів влади (а додала б, до політиків - провладних і опозиційних, до усіх, з ким мають справу журналісти, зокрема, до представників бізнесу, в руках якого сьогодні реальна влада в Україні), запитувати у них: що вони роблять для захисту і розвитку свободи слова в Україні... Що вони роблять, аби відмовитися від практики «оренди» журналістів, «підпрягання» їх на роботу «під замовлення». І владі, і опозиції треба припинити розтягувати журналістів по своїх таборах, приплачуючи їм за лояльність. Слід звикати чути правду, сприймати її як діагноз, як відправну точку до лікування недуги. Треба перестати боятися чути різні думки, а не лише ті, які подобаються. Такий підхід загартовує, робить сильним політика, чиновника, дозволяє орієнтуватися у джунглях підкилимних інтриг, на яких тримається будь-яка влада (привіт Макіавеллі!:))), а не діяти всліпу. Треба розуміти: якщо політик хоче дуже довго триматися на плаву, то має толерувати свободу слову, бо вона приносить йому зиск - загартовує, дає правильний орієнтир у просторі і часі.

Водночас хочу поставити під сумнів інший заклик Наталії Лігачової. Вона пише: «Нам немедленно нужно объявить мораторий на публичную критику друг друга. «Разбор полетов», анализ ошибок друг друга, разговоры о том, «кто в чем виноват» - только в своем кругу. Публично же - исключительно взаимоподдержка и дискуссия о том, что делать».

Не обговорювати ситуацію у журналістському середовищі? Тишком-нишком висловлювати побоювання, що хтось там із зіркою у лобі імітує боротьбу проти цензури, прикриваючи димовою завісою - своїми почесними званнями, нагородами, приналежністю до крутої журналістської тусовки - цілком прагматичну політичну гру якогось партійного табору? Чи буде це чесно? Чи не є це мимовільним закликом до сектантства, гордовитої кастовості? Професія в нас не та, щоб замикатися у глуху корпоративність. Так, нам часто некомфортно, ми завжди під ударом критики, осуду, завжди купа охочих «вчити нас жити», принижувати. Та ми свідомо вибрали таку професію і мусимо заспокоїтися на думці - нормальний журналіст, із «нескурвленими» грошовими подачками з панського столу, розумінням свого професійного обов'язку не може і не повинен усім подобатися... Банкіри, судді, лікарі і т.д. і т.п. можуть собі дозволити кастовість (хоч і це дратує, коли скоєно лікарську помилку і шукаєш правди). А ми - ні! Наша професія є не стільки роботою, скільки соціальним покликанням, а відтак передбачає відкритість, і ця відкритість журналістського середовища також є запорукою свободи слова, умовою демократії. Мораторій на самокритику - це зворотний шлях від демократії. Влада - і та, що пішла, і та, що прийшла, і та, яка прийде завтра - перестане нас боятися, якщо ми закриємося від суспільства й увіруємо у власну безгрішність.

За чим «ностальгуємо»?

Київські журналісти лише з приходом до влади Януковича дістали з шухляд присипані порохом фарби для бойової розкраски - відлякувати можливих зазіхальників на свободу слова. І дратує те, що у своїй зірковості більшість «столичних» геть не звертають уваги на те, що коїться за межами Києва. У цьому контексті пригадується ще свіже помаранчеве минуле. Були зрежисовані прес-конференції, стала нормою фільтрація журналістів «на пресухи» - поділ їх на своїх і чужих, питання, «як рояль у кущах» - коли, наприклад, на телебаченні на прес-конференції Юлії Тимошенко у Львові питання ставила Руслана, яка до журналістики має таке ж відношення, як Тимошенко до «Євробачення». Були журналістські масовки (тобто замість декорацій - журналісти) на прес-конференціях Ющенка. Усе це було. Не було лише всеукраїнських закликів проти цензури. Чому? Бо діяла політична доцільність? Бо сказати на помаранчевій частині України про утиски свободи слова було рівнозначним реакційним випадам проти ідеалів Майдану, «на якому ми всі стояли» і тримали одну й ту саму «ленінську» колоду. Підтримую сьогоднішні заклики до оборони свободи слова, але перед тим скажімо собі і суспільству всю правду: чому ми мовчали?

Скажімо правду: ті журналісти, які «стояли на Майдані» за європейські стандарти у взаєминах журналістики і суспільства, згодом пішли на службу до того чи іншого політика, пішли у політику, попередньо «не пішовши» з журналістики... Мусимо визнати це. І запитати себе: чого ми боялися? Чому не було акцій протесту з цього приводу у середовищі тих, хто нині ініціює рухи проти цензури? Чого тепер дивуватися, що ті, хто тоді заангажувався, скажімо, на Ющенка, тепер гірше почувається за Януковича? Не дуріть себе: помаранчева епоха ще більше розбестила і журналістів, і політиків. У кучмівський період ми були чеснішими перед собою.

Дістала не цензура, а «політична доцільність»

Львівські журналісти за свободу слова проти цезури не припиняли боротися і за помаранчевої влади. Без галасу і, на жаль, без підтримки журналістів з центральних видань. От такий, вже проговорений колись, факт: Львів має такого міського голову, який з чотирьох років своєї каденції десь 2,5-ою не давав прес-конференцій. Взагалі! Тільки інтерв'ю «добре перевіреним» журналістам. ЗІК понад рік «стояв у черзі» на інтерв'ю: офіційні запити надсилав, перелік питань передавав, календар-лічильник встановили на сайті, який відраховував дні, тижні, місяці очікування на бесіду з можновладцем... Для того, хто не второпав: йдеться про помаранчевого мера у помаранчеву «епоху»! Журналісти центральних видань знали і мовчали. Чому? Мер (як нормальні герої, які завжди йдуть в обхід) обрав тактику: ігнорувати місцевих, критично налаштованих журналістів, дружити щодуху зі столичними (кому екскурсію Львовом організувати, кого в готель «на дурняк» поселити, кого у дорогому ресторані розважити, а кому нагороду вручити з руки) - «ради нескольких строчек в газете»... Савік Шустер, так той просто другом став, потім мер Львова зі студії його не виходив, віщав там без опонентів усій Україні. Нам так збоку виглядало, що київські журналісти працювали для мера за принципом «Чого зволите?» (ніби не мають свого Черновецького). Окрім хіба Ігоря Чайки. Ніхто зі столичних не захотів «в'їхати» у львівську ситуацію: що там у них зі свободою слова, як там насправді будують євростадіон (ремарка: тепер «донецькі» взяли будівництво євростадіону у свої руки - і процес пішов, тепер Львів точно вкладеться у графіки з будівництвом євростадіону)... І птах свободи слова тоді був у небі!

Сьогодні нам потрібна підтримка столичних колег у висвітленні діяльності Львівської обласної ради та її голови Мирослава Сеника. Що покриває цей можновладець, цей ура-патріот своєю політичною «пургою»? Журналісти центральних видань його не рухають, бо знову діє політична доцільність: зачіпати «патріотичну» владу опозиційної області - значить, підігравати януковичам. А те, що у цього «патріота» розтанули без сліду кошти, виділені на ліквідацію наслідків повені, що цей патріот завжди десь на відпочинку за кордоном, коли на Львівщині проблеми, що цей правдивий галичанин-бандерівець спить і бачить себе олігархиком, медіамагнатиком за державний, за «людський» кошт - цього рухати не можна? До наступного пришестя Тимошенко чи її клона? Марно чекати: тоді також спрацьовуватиме механізм політичної доцільності: не ганьбити «свою» владу... А наразі, замість серйозних журналістських розслідувань, будемо реготати з відео, в якому вінок впав на Януковича, робитимемо інтерв'ю з вінком (таке й справді було на одному з радіоканалів). Написати про вінок, показати відео - прикольніше і простіше, аніж завдати собі клопоту проаналізувати російсько-українські угоди, підписані того дня (глибоким аналізом нехай мастить собі голову «Дзеркало тижня», а ми подеремо лаха)... О'кей! Пішов у владу, у високу владу - терпи, шановний Вікторе Федоровичу! Але хіба це все, що треба для свободи слова? Обурення продовженням терміну перебування в Криму Чорноморського флоту - це суперпатріотично, про це треба говорити, вимагати від влади звіту. Але місцеві князьки, прикриваючись «антимоскальською» фразеологією, відволікають увагу у регіонах місцевого населення від розкрадання, підпільної приватизації земель, захоплення лісів, руйнування у Львові архітектурних та історичних пам'ятників, що стоять на обліку в ЮНЕСКО. По суті, саме вони є руйнівниками і розкрадачами держави, за яку так на словах уболівають. Про деякі останні кричущі факти тут і тут. То ми про свободу слова чи про гру у свободу слова?

Спасибі Януковичу, прокинулися

Як це не парадоксально, але його прихід до влади повернув нам революційний кураж боротьби за свободу слова. Прокинулися зажирілі-запанілі на харчах попередньої влади ЗМІ, вже через місяць правління Януковича побачили, що в країні бідність (а перед тим писали ура-матеріали, як кризу ми вже всі маємо у носі, бо долаємо її ударними темпами). Знайшли винуватця теперішньої ситуації - тих, хто голосував «Проти всіх». Більшість з мого оточення, наприклад, голосувала саме так. Чому? Бо вибору таки не було. Виграла б Тимошенко, флот все одно залишився б в Україні. Тільки б Юлія Володимирівна обставила це полум'яними фразами: «ЧФ хотів піти з України, а я поставила вимогу: ні, голубчики, залишіться і розрахуйтеся з Україною по повній».

Зараз таки головне, щоб в країні було збережено демократію. І про демократію в Україні сказав такі слова недавно Лех Валенса: «Якщо один лідер виявився неспроможним, треба обирати іншого. Шлях до реформ завжди важкий. Одним махом зробити щось важко. Ющенко дещо зробив, але цього мало. Зрештою, він просто був погано підготовлений до цієї посади, а ось Янукович - краще, і команду має кращу».

Погоджуюся, краще із боротьбою за свободу слова «переплюнути», аніж «недоплюнути». Але в Україні ще демократія, а не гламурний фашизм, значить, будуть вибори і будуть нові кандидати у владу...

Де сказати, якщо дуже хочеш

В Україні щороку органи юстиції реєструють близько 2,5 тисячі нових друкованих ЗМІ. Тільки на Бігмірі зараз «засвічено» 1042 сайти. Журналісти усіх цих видань і сайтів не можуть бути святими та божими, вони - такі, як суспільство. Вони різні, різні завдання ставлять видання, в яких вони працюють, у них різні власники (так, деякі з них зеленого поняття не мають про засади журналістики), кожен з них у дитинстві читав різні, не однакові книжки, отож світ сприймають по-різному, по-різному підходять до журналістського ремесла. І це також складова демократії.

Слава Богу, свободу слова нині вже не так легко приборкати, бо є Інтернет. І ніякі «темники» чи «усники» не врятують ані владу, ані опозицію (опозиція, де лідером Тимошенко, також схильна до диктату у питаннях свободи слова). Є форуми на сайтах - може написати кожен, і кожен журналістові суддя і критик (під ніком можна все!). Згадую, як одна газета, відома у західному регіоні, повелася з форумами у своїй інтернет-версії: десь два тижні не витримала критичності форумів під матеріалами журналістів у своїй інтернет-версії, бо «зірки» газети сподівалися почути у відгуках похвалу, осанну, а почули протилежне. Отож - дали команду «адміну» ліквідувати відгуки... І по свободі слова.

Але вони, гади, живучі - інтернет-форуми, блоги, твіттери, «аськи», «контакти». І вони зробили настільки неосяжною територію журналістики, настільки величезною армію журналістів-аматорів (адже кожен може попробувати «побути» журналістом, не закінчуючи журналістських факультетів), що пиши, скільки душа забажає... Було б що сказати людям, а де - знайдеться.

Надто тонко для цирку, - сказав би Тарас Смакула

Нема журналіста, який не хтів би слави. Це нормально. Але слава - вона різна.

У 356 р до Р.Х. Герострат спалив храм Артеміди Ефеської. Храм через двадцять років був повністю відновлений і простояв ще шість століть, поки його не зруйнували готи. Філософ і письменник Михайло Веллер, аналізуючи природу слави, звернув увагу: Герострата знають всі, а імен архітекторів - того, який будував храм, і того, який його відновлював - тільки фахівці. Тоді як без таких архітекторів сидіти людству на попелищі й пекти корінці. І саме архітектори заслуговують на славу, замішану на праці, а не Герострати з їхньою славою, звареною на скандалі. Роблять світ більш досконалим і пристойним для життя ті, хто шукає слави, будучи храми, а не спалюючи їх. Так і з журналістами: можна без галасу зводити чи обороняти храм свободи слова - кожного дня у своїй редакції, за своїм комп'ютером, у кабінеті з власником ЗМІ чи його директором. Це складніше і благородніше, аніж просто вийти на майдан і підпалити опудало утискувача свободи слова.

Написала ці ну дуже серйозні слова і засміялася, бо уявила, як мій колега - бойовий товариш по ЗІКу головний редактор Тарас Смакула (не Герострат із зіркою у лобі, а архітектор, який не одного початківця у журналістиці вивів в люди) скаже свою коронну фразочку: Надто тонко для цирку... Усі ці високі слова про свободу слова - надто тонко для цирку, який маємо в Україні... А просто прийде новий день, і привалить на сайт нова «хрєнотєнь», буде чергова гостра тема, і станеться чергова подія, про яку просто намагатимемося сказати усе, щоб було зрозуміліше, що воно твориться навколо, хто що мутить - без високих слів, істерії і зайвої патетики...

Отже, зі святом всіх, колеги - і аматори, і професійні журналісти! 6 червня - наш День.

Тетяна Вергелес, Західна інформаційна корпорація

Фото - Західна інформаційна корпорація