Ми з моїм народом дійшли угоди: вони казатимуть, що захочуть, а я робитиму, що захочу

Фрідріх II, король Пруссії

В Україні журналісти б'ють тривогу щодо наступу на свободу слова. На зміну паперовим «темникам» приходять «усники». Чиновники вважають за краще давати вказівки телефоном, які сюжети ставити в ефір, а які відправляти на полицю. Доходить до курйозів. Нічого не вартий в інформаційному плані епізод із вінком, що впав на Президента, став каменем спотикання. Благородний гнів вилився на голови вузьколобих чиновників, які забороняли подавати його в ефірі. Результат легко можна було передбачати. Ролик із злощасним вінком проглянули понад мільйон користувачів інтернету і велика кількість телеглядачів «5 каналу». Дзвони, що попереджають про небезпеку головному завоюванню української демократії, лунають дедалі гучніше.

Ось і рух «Стоп цензурі!» намагається об'єднати журналістів у протистоянні всесвітньому злу. Кількість підписів під закликом захистити свої права, право на вільну інформацію невпинно зростає. Серед нас виявилося багато небайдужих і готових відкрито виступити на захист свободи слова. Але щось підказує, що особливо радіти нічому, або принаймні поки що рано...

Автор підтримує всі вимоги, сформульовані на зустрічі «Медіа-діагноз-2010». Небезпека запровадження цензури велика, і цьому треба протистояти. Чиновників потрібно змусити відповідати на інформаційні запити, нахабу з київської мерії, який дозволив собі в грубій формі перешкоджати журналістам каналу СТБ виконувати професійні обов'язки, потрібно не лише звільнити з «вовчим квитком», а й притягнути до відповідальності за рукоприкладство. При цьому обтяжливою обставиною було те, що відбувалося це в робочий час і він був при виконанні тощо. Все це необхідно, тільки... Не в цьому, за великим рахунком, річ. Усе це тактика, хоч і важлива. А потрібна ретельно вироблена стратегія. І на її основі системність дій.

Перша і найскладніша проблема полягає в тому, що свобода слова неможлива в принципі за умов, коли відсутня свобода в країні як така. Свобода бізнесу, насамперед дрібного та середнього, корупція, всевладдя чиновників. Ми досі є по суті пострадянською країною, в якій залишилося надто багато рудиментів радянського ладу. І спроби посилення цензури, а вона була і є, незважаючи на безліч красивих слів як минулої, так і нинішньої влади, проявом так і не виведененої родимої плями минулого. Закони, навіть досить прогресивні, пишуться, ухвалюються... і не виконуються. Хіба немає закону про інформацію і засоби масової інформації? Є, і в них передбачено відповідальність за невиконання. І що? Хоч один чиновник постраждав, був притягнений? У країні діє не закон, а принцип політичної доцільності. Пам'ятаєте випадок з депутатом Калашниковим? Тоді депутат Ганна Герман била себе в груди і присягалася, що вимагатиме його виключення з партії. Хоч його потрібно було судити. Але регіонали «своїх не здають», і покаранням для знахабнілого молодика виявилося те, що його не взяли до чергового партійного списку. Якось після цього не дуже віриться всім подальшим заявам регіоналів , що свобода слова для них - найсвятіше. У переважної більшості чиновників і політиків залишається тоталітарне мислення. У них панує комуністичне уявлення про пресу, що сформулював Володимир Ленін у своїй статті «Партійна організація і партійна література». На жаль, від неї ми не далеко втекли.

Друга проблема полягає в тому, що свобода слова в Києві неможлива без наявності її в регіонах, аж до маленьких містечок, селищ та сіл. Мабуть, багато членів шанованих зборів «Медіа-діагноз-2010» просто не уявляють, яке беззаконня панує в районах і навіть обласних центрах. У Дніпропетровській області спостерігалася низка випадків, коли керівники районних адміністрацій і рад вимагали від редакторів газет надавати гранки шпальт для перегляду. На підставі того, що адміністрація і рада є засновниками газети. Авторові один із керівників фракції комуністів в обласній раді прямо казав, що «не може наш орган критикувати обласну раду, яка цю газету заснувала». Певна річ, вимагати від комуністів чогось іншого не доводиться, але ж і регіонали казали таке саме. І звільнили неугодного редактора, який наважився мати власну думку. Адже закон прямо забороняє засновникові втручатися в редакційну політику газети. Редактор судиться вже кілька років, доводить, що біле - біле, тільки кого це турбує.

Уже багато років існують проекти реформування державних та комунальних ЗМІ, але вони все ніяк не ухвалюються. Зрозуміло, що це складна соціальна проблема, яка відчутна для дуже багатьох людей. Але від зволікання з вирішенням питання ситуація не покращується, а тільки ускладнюється ще більше. Не може бути державної та комунальної преси за визначенням. Якщо комусь потрібно друкувати постанови і рішення, то нехай видають інформаційні бюлетені. Як це робиться в демократичних країнах. І це стосується не лише газет, а й телебачення та радіо. Треба чітко розуміти, що ніякі закони не захистять журналістів від чиновницького свавілля і фактичної цензури, поки цей чиновник виділяє гроші на підтримку районної, міської або обласної газети. І природно, що розглядає він її не як засіб інформації, а як бойовий листок, що міститься в його розпорядженні. І це принципове протиріччя. Але такі газети часто видаються не для людей, а для єдиного читача, і в них він завжди з'являється «білим і пухнастим».

Такий стан регіональної преси породжує буквально кріпосну залежність журналістів. Скажеш або ще гірше - напишеш таке, що комусь не сподобається, то відразу вилетиш із роботи. А як заробити гроші на сім'ю, та й стаж такий, що до пенсії вже недовго. Гидко до нудоти працювати, та діватися нікуди. Як часто доводиться чути від колег гіркі слова: «Вам у центрі добре. Газет багато, звільнять з однієї, підете в іншу. А нам куди діватися?» Ось і просили критичний матеріал під псевдонімом надрукувати в області, «наш держиморда вас не дістане, вам легко». Діставали, ще й як. Хоча в окремих випадках вдавалося й допомагати. І тут ми переходимо до ще однієї досить потужної зброї, яка в нас є, але практично не використовується.

Наші чиновники найбільше бояться гласності, як таргани сонячного світла. Причому не поодинокого голосу в пустелі, а загальної уваги. Про це якось довелося розмовляти з авторитетним шведським журналістом. Він теж був незадоволений своїми чиновниками. Але в його країні накопичений великий досвід боротьби з ними. Полягає він у досить простому вчинку. Якщо хтось розкрив незаконну дію влади або когось узагалі, то на того, хто завинив, навалюються всім світом. Усі газети, радіо і телебачення присвячують цьому значну частину газетного простору або телевізійного часу. Немає важливішого завдання для шведських журналістів, ніж розкрити корупцію. Бо це найцікавіший для читача-платника податків матеріал. Ведуться журналістські розслідування, інтерес читача зумовлює зростання накладу й авторитету видання. Відповідно це залучає рекламодавця. Коли чиновник опиняється під круговим обстрілом і не може довести законність своїх дій, йому один шлях - у відставку. А якщо стане відомо, що він погрожував журналістам або намагався впливати через керівників газети, то на його кар'єрі можна ставити хрест. До того ж, ним починає займатися прокуратура. Шведські журналісти так видресирували свою владу, що нікому навіть у страшному сні не спаде на думку зв'язуватися з ними. Бо в них діє принцип мушкетерів. До речі, так само й стосовно власників ЗМІ. Втручатися в редакційну політику там вважається поганим тоном. Не тому, що газетні й телевізійні королі такі свідомі й так віддані свободі слова, а тому, що журналісти навчилися її захищати. І насамперед своєю солідарністю.

Кілька років тому в Чехії стався конфлікт журналістів із владою. Причому на найвищому рівні. Без урахування думки колективу державного телеканалу призначили нового керівника. Чиновник був відомий як досить нерозумна людина, схильна до авторитарних методів управління. Почався страйк колективу. До речі, проходив він вельми своєрідно. Майже весь час передавали сюжети про страйк. Варто віддати належне професійності чеських журналістів, глядачі дивилися з великим інтересом. Але президент і прем'єр стояли на своєму. Всі чудово розуміли, що відступ визначить розвиток країни і передусім долю свободи слова.

Тоді до страйку приєдналися всі ЗМІ. Про конфлікт заговорили світові ЗМІ. До цього газетярі провели журналістське розслідування і розкрили не найкращі справи чиновника. Коли розкрилися всі скелети в шафі і вищі посадові особи дізналися багато з того, що від них хотіли приховати, чиновника звільнили. Але цим справа не закінчилася. Було досягнуто угоду, згідно з якою призначення керівництва каналу має узгоджуватися з колективом. Одночасно були визначені критерії та стандарти журналістської діяльності. І відтоді вони неухильно дотримуються.

Нам далеко до Чехії під будь-яким кутом зору, але їхній приклад для нас наука. Боротьба з цензурою дуже розмаїта, але її успіх залежить насамперед від нас. Узяти хоча б останній приклад висловів Ганни Герман стосовно того, що ток-шоу на великих каналах мають вести українські журналісти. Її слова, що в нас сотні таких, як Савік Шустер, тягнуть на те, аби стати крилатими в негативному сенсі.

Річ навіть не в самих висловах. Хіба мало хто з наших чиновників каже очевидні дурниці? Ми, на жаль, до цього звикли. Потрібно домогтися того, аби чиновник у принципі не мав права втручатися в кадрові питання й відкрито говорити про свої переваги. Хочеш висловитися - виходь у відставку і кажи все, що хочеш, де хочеш і скільки хочеш. Якщо слухатимуть. А ведучий не повинен був підлесливо посміхатися, а заявити на всю країну, що не чиновника це справа, хто і де веде передачі.

По-друге, тут наявний елемент дискримінації за кількома критеріями, а це є неприпустимим у громадянському суспільстві й забороненим нашими законами. За такі речі в країні, що поважає себе, виганяють з роботи за професійну непридатність. І ось що цікаво. Таких, як Савік Шустер, у нас, як вважає Ганна Герман, сотні. А таких, як Євген Кисельов? (До речі, цитата про «високе» з недавнього інтерв'ю Євгенія Кисельова «Эху Москвы» про 70-річчя Йосифа Бродського: «Бродського треба читати. «Якщо випало в імперії народитися, краще жити в глухій провінції біля моря». Що я й роблю... Живу q працюю в місті Києві».) Навіть страшно назвати кількість. Мабуть, тому Ганна Миколаївна його не згадала. Все-таки не чужий за партійною лінією для неї канал, на якому російський журналіст веде ток-шоу. Може, в цьому причина такої вибірковості. Адже чиновник не має права мати політичні переваги. Закон забороняє. Проблема полягає не в тому, що на наших каналах ведучі - іноземці. (Чому так - окрема розмова.)

Тут один критерій - професіоналізм. А все решта: громадянство, колір очей, форма голови тощо - не має жодного значення.

По-третє. Не чиновникові визначати професійні якості журналіста. Так і згадується улюблене прислів'я товариша Сталіна, що незамінних людей немає. Є, і це доведено нашою власною історією. Поки що таких професіоналів, як Савік Шустер, у нашій країні нажаль небагато. Завдання чиновників - створити умови, аби вони були, та й по всьому. А все інше від лукавого.

А в чому ж солідарність? А в тому, аби відкрито й недвозначно вказати чиновникові на його місце, підтримуючи свого колегу. І взагалі, повідомлення про всі випадки цензури, особливо в провінції, звільнення журналістів, втручання в редакційну діяльність мають негайно поширюватися по країні. Про це треба писати й показувати щодня, безперервно посилати запити та інформувати глядачів і читачів про неналежні дії посадових осіб. Прокуратурі не давати жити спокійно і кожен інформаційний випуск починати зі слів: уже стільки днів немає відповіді з відомства на наш запит. Порушується така-то стаття закону, і ми чекаємо втручання прокуратури. Професійно зроблені сюжети і талановито написані статті про цензуру і корупцію читатимуться й переглядатимуться. Якщо про це говоритимуть по всій країні, то гоніння на журналістів влаштувати буде складно. Усім не заткнеш рота. Чиновник, який допустив цензуру, повинен почуватися, як на відкритому вогні, а довкола розжарене інформаційне поле. А так викинув мікрофон в урну, показали на одному каналі, а колеги не відреагували. Якщо буде солідарність, то боятимуться, як у Швеції.

Адже бояться. На ток-шоу в Савіка Шустера депутат Олійник намагався на європейських прикладах переконати нас у тому, що свобода слова не настільки важлива. Більше європейців непокоїть безпека. Напевно, про таких сказав президент Франклін Делано Рузвельт: «Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ні свободи, ні безпеки». Тож заслужимо на свободу в боротьбі за неї. Інакше буде, як у Прусії у XVIII ст. «Там, де газети не вільні друкувати всяку нісенітницю, люди у владі вільні робити будь-яку нісенітницю». Луї Террнуар був міністром інформації Франції й знав, що казав. Час, колеги, братися за руки...

Юрій Райхель, «День»