Складається враження, що нова влада болісно шукає (методом тика і втика) оптимальні варіанти контролю над інформаційним простором країни, прагнучи і невинність дотримати, і капітал отримати. Мабуть, цим і пояснюються деякі послаблення, що спостерігалися минулого телетижня. Майже сенсаційною стала поява на ТРК «Україна» й на «Інтері» Юлії Тимошенко. Сенсаційною з погляду поведінки влади (чи справа лише в позиції власника каналу?), а не з погляду меседжа опозиціонерки №1 (хай там як ображаються інші опозиціонери, але куди ж подітися від фактичної ситуації?).

Прорив «ображеної школярки»

У нинішніх обставинах кожен виступ опонентів режиму має бути проривом, відкриттям, креативом. Адже їх не часто випускають на телеекран, тому дефіцит кількості повинен заповнюватися високою якістю, максимальним використанням небагатьох можливостей. До кожного телеспілкування з масами потрібно ретельно готуватися, як за змістом, так і формою, заздалегідь відпрацьовуючи всі запитання, що можуть виникнути в студії. Тут дуже важлива кожна пропагандистська перемога. Але як справедливо зауважила в студії «Інтера» журналістка газети «Київ-пост» О. Горчинська, поки що не видно, що до стилю публічних виступів Юлії Тимошенко внесені якісь фундаментальні корективи. А вони дуже потрібні. Юлії Володимирівні та її прибічникам дуже шкодить банальна багатослівність лідера, в якій втрачається головне послання послідовникам і противникам, плюс явно недоречний імідж «ображеної школярки». Їй слід говорити коротше, афористичніше і жорсткіше, випромінюючи енергію, рішучість і непохитну впевненість у перемозі своєї справи. Це те, чого сьогодні так не вистачає всім, хто голосував за неї в другому турі президентських виборів.

І не слід відволікатися на виправдання, спростування всіляких безглуздих звинувачень, обмежившись заявою: «У вас є докази? Вперед, до бар'єру, до суду!» Лише, звичайно, зважаючи на специфіку ситуації з юстицією в Україні, вимагати об'єктивного розслідування за участю міжнародних спостерігачів. Чого вже тут соромитися? Не посоромилися ж пани Ахметов і Суркіс запросити на важливий футбольний поєдинок «Шахтар» - «Динамо» іноземних арбітрів. Із чого можна зробити досить конкретні висновки про арбітрів українських...

Без якоря

Власне, Тимошенко потрібна дуже кваліфікована команда експертів та радників, спроможна працювати професійно і творчо. Сьогодні такої команди в неї немає, і це упущення постійно дає про себе знати. Адже навіть найталановитіший політик у сучасному інформаційному суспільстві не може обійтися без допомоги цілого колективу політичних аналітиків, психологів, соціологів, іміджмейкерів, спічрайтерів тощо. Тимошенко, гнівно викриваючи «депутатів-тушок», зрадників і перебіжчиків, завдяки яким і сформувався сучасний специфічний режим в Україні, зрозуміло, не могла «копнути» глибоко (та й не для ток-шоу це питання).

«Депутати-тушки» - це неминуче зло в умовах дуже своєрідного українського політичного життя, в якому майже немає ідеологічних партій. А це означає, що партії у нас насправді є бізнес-політичними кооперативами, холдингами, синдикатами. Їх, позбавлених «якоря», що називається ідеологією, невпинно кидає політичними хвилями, виносячи на найнесподіваніші береги. Спрогнозувати еволюцію неідеологічної партії украй складно. Вона може робити найхитромудріші рухи тіла.

І вже тим більше розраховувати у важку хвилину, в реальній боротьбі на партійців-бізнесменів не доводиться. Адже вони сміливі до першого податкового інспектора. Тому було б краще, якби підприємці підтримували (в тому числі й матеріально) ті або інші партії, формально не будучи їхніми членами й не входячи до виборчих списків. Адже бізнесмени виявляють стійкість лише тоді, коли їхня партія при владі, коли ж їй доводиться йти в опозицію, починають бігти, як відомі звірі, з тонучого корабля.

Запитали ось Юлію Володимирівну про депутата ВР від БЮТ Олександра Фельдмана, який приєднався до коаліції регіоналів, комуністів і людей «батьки» Литвина. Опозиціонерка з розумінням поставилася до вчинку колишнього соратника, мовляв, бізнес, що поробиш... Із неменшим розумінням вона поставилася й до тих своїх депутатів, яким важко витримувати спокусу підкупу. Мовляв, як бути людині, якщо їй принесли валізу з п'ятьма мільйонами доларів? Ну, звичайно, в такому випадку можна вибачити й зраду Батьківщини, виборців, партійних товаришів. Але людина істинно ідейна, яка вірить у Бога й любить Батьківщину, може таку (і не лише таку) спокусу в своїй душі здолати. Але чи багато таких людей у БЮТ і найближчому оточенні пані Тимошенко (та й інших лідерів парламентських опозиційних сил)?

Як справедливо заявив на «Інтері» пан О. Тягнибок, сьогодні серед тисяч депутатів обласних, міських і районних рад, які представляють демократичні сили, спостерігається масова зрада, небажання й невміння боротися за програмні положення своїх партій. Виникає запитання, так хто ж і за якою ознакою їх відбирав, приймав, включаючи до виборчих списків? Значить, вони йшли до цих партій і списків, аби працювати не на країну, а виключно на себе. І тепер життя продемонструвало їхню реальну цінність у політичній діяльності. Ставка лише на інтереси, без принципів, без ідеалів, без переконань рано чи пізно неминуче призводить до банкротства. Звичайно, замість скрупульозної кадрової роботи впродовж багатьох років, замість прискіпливої кадрової селекції, замість виховання й ідеологічного становлення партійного активу, набагато простіше показати людині банкноту, пообіцяти крісло й грядуще збагачення. Це гарантує швидку комплектацію членського складу, безпроблемне формування виборчих списків і майбутній крах. Що ми сьогодні й спостерігаємо...

Багато партійних лідерів учиняють за образом і подобою одного літературного героя, який заявляв: «А для успіху справи потрібно залучити негідників!» Залучають і не гидують. Лише потім чомусь дивуються, що ті їх «здають» оптом і в роздріб, і намагаються незграбно виправдати свою провальну кадрову політику. Нині критично важливим не стільки для самої Тимошенко, скільки для опозиції, є отримання нею нового, відповідного до ситуації політичного і людського іміджу, нових інтонацій у спілкуванні. Необхідна глибока й критично безжалісна переоцінка попереднього досвіду, отримання уроків із поразок і формування грамотної новаторської програми майбутніх дій.

Лідер. Рецепт приготування

Дуже своєрідною була одна з програм Шустера, коли він спілкувався з народним депутатом від НУ-НС Андрієм Парубієм. Йшлося про події 27 квітня у Верховній Раді. Ведучий дуже агресивно наступав на депутата, не менше п'яти разів запитавши його: «А чи не ви це кидали димову шашку?» Парубій, розповівши про те, як його досить своєрідним чином викликали до прокуратури (не давши, відповідно до закону, оскаржити порушення проти нього кримінальної справи), поцікавився, чи викликатимуть до прокуратури депутатів Партії регіонів, які жорстоко побили своїх колег. Утім наступного ж дня в ефірі в Шустера «златоуст» Партії регіонів нардеп Чечетов уніс ясність у це питання. Із посмішкою й простацьким виразом обличчя пан Чечетов прорік: «Та вони ж не били, вони виховували...» Цікаво, це лише Партія регіонів може так «виховувати» чи її теж можна піддати подібному «вихованню»? До речі, Юрій Луценко в того ж Шустера демонстрував предводителю парламентської фракції ПР О. Єфремову фотографії диких сцен побиття в парламенті. На жаль, ані найменшого інтересу українська(?) юстиція(?) до цього не виявила. Щось дуже непривабливе з європейської історії ХХ століття нагадують мені сцени побиття політичних опонентів у парламенті.

А на «5 каналі» Яна Конотоп і Павло Кужеєв допитувалися в гостей студії, редакторів газет пана Денисенка і пані Соколовської, що означає кримінальна справа проти Тимошенко. Простіше кажучи: посадять її чи не посадять? Якщо в Партії регіонів вистачить розуму (що досить вірогідно) зробити з Юлії Володимирівни «Нельсона Манделу», то мільйони людей побачать у ній одночасно жертву, святу і пристрасного вождя масового руху опору, українську «Пасіонарію». І її колегам із опозиції вдасться підняти народ лише під гаслом: «Свободу Юлі! Свободу Україні!» І скільки б вони не плювалися, доведеться підняти як прапор саме це гасло, якщо вони захочуть реально протистояти режиму «мороку й туману». Ось так творять національних героїв і харизматичних лідерів, коли ореол жертви відвертає увагу мас від питань про якість програм, про характер політики, про вантаж помилок тощо.

Шостий віце-прем'єр (із силових відомств) пан Сивкович, який з'явився в телевізорі, саме такий варіант і обіцяв на осінь поточного року. Станься таке, й у опозиційному середовищі в Ю. Тимошенко найближчими роками не буде конкурентів. Здається, Партії регіонів дуже потрібні політичні в'язні й гучні міжнародні кампанії з їхнього звільнення. Таку методологію з метою «заспокоїти» опозицію застосовував свого часу Л. Д. Кучма, але не допомогло. Швидше, навпаки, це лише радикалізувало політичних опонентів та їхніх прибічників.

Залишається одна загадка...

Чому раптом власники «Інтеру» й власник ТРК «Україна» вирішили пустити Юлію Тимошенко до своїх ефірів? Які міркування їх до цього підштовхнули? Ще можна зрозуміти власника ТРК «Україна», промовисто відсутнього на з'їзді Партії регіонів. Але чому «Інтер», де ставлення до пані Юлії було найнепримиреннішим? Не хотілося б, аби в умовах офіційно не скасованої свободи слова нам знову довелося б учитися читати «між рядків» і губитися в припущеннях. Із того, що сталося, ще рано робити якісь далекоглядні висновки, але до роздумів це підштовхує.

До речі, у Євгенія Кисельова у «Великій політиці» в студії був присутній шеф радіо «Эхо Москвы» Олексій Венедиктов, який із явною симпатією спілкувався з Юлією Тимошенко, навіть чомусь підтримавши де-факто її боротьбу проти нерівноправних договорів із Російською Федерацією, сказавши, що в них є загроза для України, й тому - «боріться!» Щоб це все означало? Враховуючи, що «Эхо Москвы» фінансується «Газпромом»... Хоча Венедиктов за свою вільнодумність інколи отримує догани особисто від В. В. Путіна. Що ж, усе таємне рано чи пізно стає явним. Може, це звичайна московська гра на протиріччях між владою та опозицією, що нічого хорошого Україні не обіцяє? Як учить українська історія, всі спроби наших діячів використовувати Москву у внутрішньополітичних розбираннях в Україні закінчувалися для нас найтрагічнішим чином.

Загалом, як писав російський класик: «Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и барская любов...» Чим менше у внутрішній українській політиці буде участі зовнішнього чинника, тим краще. Тим паче, що зовнішній чинник ніколи не сприяв забезпеченню єдності українського народу, діючи на користь розколу та розлому України. У будь-якому випадку, силу потрібно шукати у власному народі. Часто це буває складнішим, ніж домовлятися з іноземцями, але іншого не дано.

А щодо інформаційних «шукань» нинішніх володарів країни, то складається враження, що найперспективнішим для них способом встановлення ефективної цензури стане непублічна «робота» з власниками ЗМІ. Із ними «попрацюють», як і зі всіма іншими бізнесменами, а власники, в свою чергу, - з редакторами телеканалів, газет і радіостанцій. А вже ті - з журналістами. Тобто, виникає система внутрішньої, редакційної цензури. Влада ж на всі претензії громадськості та журналістів відповідатиме: ми тут ні при чому. Ось про це слід подумати. Це найнебезпечніший і найпідступніший варіант цензури. Врешті-решт, доведений владою до відчаю власник може продати свій телеканал, радіостанцію, газету. Йому навіть можуть підказати, кому саме. На це є багатющий російський досвід. А ось досвід протидії такій витонченій цензурі - поки що мінімальний.

Ігор Лосєв, газета «День»

Фото - day.kiev.ua