Мустафа Наєм, який працює у журналістиці лише п'ять років, став сьомим лауреатом премії «За поступ в журналістиці» ім.Сашка Кривенка, врученої 14 травня у Львові. Це вже третя премія ім.Сашка Кривенка, яку отримали працівники одного з найпопулярніших українських Інтернет-видань «Українська правда» - досі такої ж нагороди удостоїлись журналіст Сергій Лещенко та головний редактор УП Олена Притула.

Як зізнався сам Мустафа Наєм, нагорода стала для нього несподіванкою, адже прийшов він в журналістику доволі випадково, не маючи журналістської освіти. «Буду відвертим, я йшов на цю роботу не тому, що розумів, що таке журналістика чи що таке політика, я просто йшов заробляти гроші. Мені не соромно це визнавати, бо те, що я роблю, сильно змінило моє життя», - сказав Наєм.

Отож, про свободу загалом та свободу слова зокрема, про тиск та цензуру, а також про те, як журналістика змінює життя, читайте у ексклюзивному експрес-інтерв'ю з Мустафою Наємом, яке ZAXID.NET вдалося записати одразу після вручення нагороди.

- Ви сказали, що для Вас це була неочікувана премія. За що, на Вашу думку, Ви її отримали?

- Чесно кажучи, я не знаю. Я б дуже хотів сам послухати членів оргкомітету, які приймали це рішення. Для мене це дуже несподівано, адже інші претенденти на цю премію - це люди, яких я дуже поважаю і знаю, що це люди більш гідні отримати таку премію. Чому саме я - справді не знаю. І більше того, ми були здивовані, бо це вже третя премія, яку отримують співробітники «Української правди». Не чекали, що це буду саме я.

- Що для Вас означає премія Сашка Кривенка?

- Є в моєму житті небагато людей, які для мене є авторитетами в українській журналістиці. По-перше, це Олена Притула, - головний редактор «Української правди», мій колега і друг Сергій Лещенко. Для мене премія Кривенка - це такий знак якості, який є у цих людей. Наскільки я знаю, премію Кривенка спочатку отримав Лещенко, потім - Олена Притула. Тому для мене це приєднання до маленького клубу людей, яких я дуже поважаю. Це щось більше, ніж моя самооцінка. Це дуже важлива оцінка того, що я роблю, того, що я роблю це правильно. Я вважаю, що згодом ця премія має бути знаком якості серед журналістів. Я пишаюся тим, що отримав її.

- Під час церемонії вручення премії Кривенка традиційно читають Лекцію Свободи. А що таке свобода для Мустафи Наєма?

- Сьогодні дуже правильно прозвучала лекція, у дуже правильний час, тому що в Україні справді є таке огульне бажання добиватися свободи, але не завжди розуміючи для чого. Останні п'ять років це показали: у нас була свобода, ми її отримали, у нас була свобода висловлюватись, свобода якось самовизначатися на міжнародній арені, всередині країни. Та виявилося, що ми не змогли скористатися цим і не змогли зробити нічого, що би прожило більше, ніж п'ять років. Те, що відбувається зараз, процеси, які проходять зараз, показують, що ми все ж таки ту свободу, яку отримали 2004 року, не використали. Тож особисто для мене свобода - це реалізувати те, що я маю зробити. І це неможливо без усвідомлення, що залишиться після того, як я це зроблю. Лекція, яку сьогодні прочитано, дуже багато має навчити всю владу і журналістів, які працюватимуть при цій владі, воюватимуть за свободу.

- Наскільки Ви почуваєтеся вільним?

- Якщо чесно, я можу сказати одну річ: за п'ять років своєї роботи я жодного разу не міг сказати, що я роблю щось, чого я не хотів робити. Були випадки, коли мені перешкоджали робити те, що я хотів робити у професійному плані. Але я не можу сказати, що на мене чинили якийсь тиск. Водночас зараз тенденція така, що немає можливості реалізувати те, що робить журналіст, наприклад, як це було з журналістами ТСН. Прямого тиску немає, я не можу сказати, що є темники, або є якась цензура. Але можливості, поле для діяльності дуже звужені. Тому в цьому сенсі я менш вільний, ніж раніше і менш вільна вся журналістика. Та чи можу я казати, що на мене тиснуть, - ні. У цьому сенс, аби зрозуміти сьогодні, що таке свобода, треба зрозуміти, що в нас є свобода для чогось, а не просто робити те, що ми хочемо.

- Під час виступу Ви зазначали, що такі непрямі утиски журналістів в Україні - наразі лише в зародку. А що далі? Як діяти журналістам?

- Не мовчати. У цьому я згоден з усіма своїми колегами... Я колись тренувався, займався східними єдиноборствами. Мій тренер мені казав: якщо ти правий, ти завжди виграєш, не важливо, слабший ти чи сильніший. Так і зараз. Я вважаю, якщо журналісти дотримуватимуться стандартів журналістики, якщо всі журналісти будуть виважені, правильні, точні в своїй інформації, відчуватимуть, що правда за ними, то ніяка влада, ніяка цензура не виживе проти цього.

Але в той же час треба усвідомлювати, що наша робота не тільки в тому, щоб боротися за свою професію. Це частина нашого обов'язку. Та левова частина нашої роботи полягає в тому, аби пояснювати, що відбувається в країні, пояснювати дії влади не тільки стосовно журналістів, але щодо всіх сфер життя. Треба правильно робити свою роботу і не мовчати, коли є тиск або цензура.

- Ви зізнались під час отримання премії, що пішли в журналістику, щоб заробляти гроші. А чому саме журналістика?

- Я з дитинства щось писав. В 2004 році я працював кореспондентом агентства «Контекст-медіа», але я не розумів, що коїться в країні, це для мене був якийсь міф, міфічні якісь тварини - ці політики. Випадково мої друзі підказали мені, що є така газета «Комерсант», мені запропонували писати. Я погодився. В мене був шанс змінити цей вибір, та коли я прийшов, мені з перших днів це дуже сподобалося. Зараз я розумію, що це була ніби якась випадковість, та в цьому була і доля. Це моя професія й іншої я не хочу.

- А чому саме політика, політична журналістика?

- Якщо чесно, зараз я вважаю, що на той час в мене не було іншого виходу. Йти в економічну журналістику було б важче, тому що економічна журналістика потребує якихось спеціальних знань. Що стосується культури і суспільства, якщо відверто, це не так гостро, і на цій ниві дуже багато людей працює, і не тільки журналістів. А політичне життя - це, по-перше, гостро, тому це мене дуже зацікавило, а, по-друге, це дуже динамічно. І в той час було в Україні, і зараз. Зараз я розумію, що без розвитку таких детальних знань про політику, про економіку, про юриспруденцію в політичній журналістиці неможливо вижити.

- Кого вважаєте своїм вчителем в журналістиці?

- Людей є кілька. Я вважаю, що моїм головним учителем була цікавість. Мені було цікаво все, що я роблю. Але, крім того, моїми вчителями був мій перший редактор з «Комерсанта» Олександр Виноградов, потім - Олена Притула, яка для мене є моральним авторитетом. У телевізійній журналістиці, хоча не можу сказати, що мій основний вчитель, але в чомусь - це Савік Шустер. Ось і все. Якщо не вчитель, то мій великий друг, від якого я багато навчився, є Сергій Лещенко. Він один з великих авторитетів для мене у цій професії.

- А як вдається поєднувати роботу в «Українській правді» та на телебаченні, в Шустер-live?

- Знаєте, дуже важко. Насправді те, що робиться для телебачення, не потребує таких ресурсів журналістських, як те, що робиться для «Української правди». Інформація, яка розміщується на «Українській правді», повинна бути свіжою, новою, цікавою. Щодо телебачення, то тут головне останнє - цікаве. Це не завжди може бути свіже, це не завжди має бути новина. Але це має бути картинка і це має бути цікаво. Мені важко, оскільки я не завжди розумію головну мету того, що я роблю...

- На телебаченні?

- Ні, взагалі. Я зранку виходжу з дому і йду в Раду. Раніше, коли я працював в газеті, у мене було завдання: прийти, назбирати інформацію і піти. Зараз я розумію, що мені треба не тільки прийти, розібратись в інформації, а точно знати хто, де, що, і розуміти, як це потім викладати в телевізійному форматі чи як описати в «Українській правді». Також важко, адже на телебаченні ти не можеш викладати все, що ти знаєш. Не тому, що є цензура, а тому, що люди не завжди розуміють ті речі, які ти можеш пояснити в газеті. І два аркуші статті можуть бути більш інформативними, аніж година в ефірі, якщо ти за цей час не зможеш пояснити. Поки я не розумію, що з цим робити. Фактів набагато більше, аніж дає телебачення. В той же час, не всі телеглядачі знають стільки підкилимної інформації, щоб все розуміти. Що з цим робити - я не знаю і поки не знаю прикладів, як з цим боротися на телебаченні.

- Чи не змагаються «Українська правда» і Шустер-live за Наєма?

- Знаєте, ні. Думаю, це - синергія. Я не думаю точно, що Савік Шустер ображається на те, що я працюю в «Українській правді», тому що якщо б я не писав тих статей на «Правді», я б не знав стільки, скільки я знаю. Що стосується Олени Притули, я думаю, що вона за мене тільки радіє, що я працюю на телебаченні. Ніякої боротьби, думаю, немає.

- Шукаючи Вашу біографію, ми знайшли лише дату і місце Вашого народження - це Кабул (Афганістан), а опісля - вже навчання у Києві. Як Ви потрапили в Україну?

- Мій батько працював в Кабулі вчителем історії. Після того, як загинула моя мати, він перекваліфікувався в дитячого психолога і довший час працював заступником міністра освіти Афганістану. Він був безпартійним. Потім він виїхав далі вчитися в Москву. Там зустрів мою другу маму, вони одружились. Моя мачуха була з Києва, тому він переїхав до Києва. Коли розвалився союз і виїхали війська з Афганістану, до влади прийшли інші люди, мій батько не захотів повертатися туди і залишився в Києві.

Мустафа Наєм народився 1981 року в Кабулі (Афганістан). 1998 року закінчив технічний ліцей Шевченківського району Києва. 2004 року закінчив факультет авіаційних і космічних систем Національного технічного університету. З 2005 року почав працювати кореспондентом російськомовної всеукраїнської газети «КоммерсантЪ». З червня 2007 року - редактор і спецкореспондент програми «Свобода слова Савіка Шустера». Нині працює на сайті «Українська правда» та хронікером у програмі «Шустер live». Телеведучий понеділкового випуску програми «Шустер live» на телеканалі «Україна» та «Чорне та біле» на телеканалі TBi.

Лілія Кузік, Zaxid.net

Фото - Zaxid.net