Історики точно вираховують час народження (а точніше - громового резонування) фірмового горбачовського терміна «перебудова». У всьому епохальному шаленстві це слово випурхнуло з вуст всенародного генсека ще в Тольятті. У квітні 1986-го. Майбутній (перший і останній) президент СРСР тоді відвідав Волзький автозавод. І там-таки прохопився: «Починати треба насамперед із перебудови в мисленні та психології, в організації, у стилі та методах праці...» (Ось як висловлювалися!)

Проте мимохіть ця перебудова була «заквашена» роком раніше. У тому ж квітні, але 1885-го, рівно чверть століття тому. На квітневому пленумі ЦК КПРС у команду Горбачова рішуче влилися гарячі його прибічники: Є.Лігачов, М.Рижков, В.Чебриков, деякі інші. І почала формуватися вже нова команда. Вже невдовзі командарми Горбачова розворушать закостенілий радянський вулик... І почнеться...

Крім різноманітних економічних метаморфоз, горбачовська відлига залишилася пам'ятною в суспільній свідомості насамперед яскравими громадянськими вчинками. Особиста думка однієї (розумної) людини іноді визначала «усвідомлення» держави. Здавалося, тоді на поверхні Землі возсіяли найкращі представники людства. Вони не повчали з телевізора, а всерйоз учили суспільство: не брехати, прагнути до моралі, до чесності, до порядності.

Вони підривали вже самим фактом своєї появи закостенілу атмосферу старої неправди. І слово «правда» тоді здавалася злісним антонімом популярної однойменної партійної газети, оскільки правду тоді народжувало саме життя - щоденно. То був час справжніх художніх відкриттів і потрясінь: «Доктор Живаго» Пастернака, «Діти Арбата» Рибакова, «Життя і доля» Гроссмана, «Білі одежі» Дудінцева, «Реквієм» Ахматової, «Покаяння» Абуладзе, «Комісар» Аскольдова - скарби, витягнуті із запилених кадебістських сховищ. То був період бурі, натиску й максималістської безоглядності: «Мы ждем перемен!» - співав Віктор Цой 1987 року у фільмі Сергія Соловйова «Асса», і ця композиція стала ледь не саундтреком новітніх відлигових часів. То був час справді моральних авторитетів, тому що пізніше головували вже авторитети кримінальні (а нині й взагалі - безавторитетність). То був час повернення у громадське життя багатьох дисидентів. І неначе нове народження публіцистики. Десятки блискучих - актуальних на той час - текстів підривали суспільну свідомість, ідучи в народ прямо зі сторінок «Огонька» Віталія Коротича, чи «Московских новостей» Олександра Яковлєва, чи товстого «Нового мира»...

Багато що було. Дещо ти пам'ятаєш, читачу.

Природно, у головному своєму підсумку та перебудова (а по суті - революція) визначила зміну формацій (соціалізм агресивно мутував у дикий капіталізм), потім - народження нових незалежних держав. Незалежність України 1991-го - як логічний акорд перебудови.

Однак перебудовний період, вочевидь, виявився і певним моральним контрапунктом. Коли після ейфорії гласності і всезагального демократичного захоплення поволі наставала «ера немилосердя».

Після того романтичного вибуху і світ давно став іншим, і після сп'яніння «дозволеною» свободою, як правило, настає похмілля. Альтруїзм, Надія, Віра, Порядність - здається, ці дивні образи так і залишилися в чудесному горнилі горбачовського суспільного життя, та ще на шпальтах перебудовних ЗМІ. А на зміну тим гуманітарним (і публіцистичним) цінностям прийшов Цинізм - у всеозброєнні сучасних вишуканих «форматів»...

Свідомо давши спокій можливим докладним (і, звісно, розумним) дослідженням економістів, політологів та філософів із нагоди іменин горбачовської перебудови, тобто «базису», звернімося тільки до надбудови... Дванадцятеро різних творчих людей (котрі по-різному сприймали ту епоху) відповіли (або не до кінця відповіли) «ДТ» на запитання: «Що ж хотіли «побудувати» тоді? І що в результаті «побудували»?». Відповіді наших спікерів не претендували на всеосяжний ракурс висвітлення заданої теми, зрештою - це лише окремі приватні думки.

«Да, были люди в наше время, не то что нынешние...»

Роман БАЛАЯН. Кінорежисер; його фільм «Польоти уві сні та наяву», що вийшов на екрани 1982 року, вважається однією з перших ластівок - віщунок близького вільного польоту радянської інтелігенції: з одного боку - у космос, з іншого - у прірву (бо після перебудови почалася загальна стагнація кіновиробництва).

- Що побудували? - глобальне запитання. Скажу, що завдяки перебудові насамперед виникли прекрасні романтичні відчуття... Несподівано з'ясувалося: і в СРСР є яскраві особистості, а не тільки гвинтики-гаєчки, якими раніше крутили-вертіли як хотіли.

До особистостей завжди було зневажливе ставлення. Мовляв, знай своє місце і вище стелі не стрибай! А у всіх же видах мистецтва і в радянські роки були справжні брили. Були такі і в політиці в період Горбачова. Згадайте Верховну Раду
1989-го: Афанасьєв, Сахаров... Які люди! Не те що нинішні депутати...

Тому успіх виконробів перебудови вже в тому, що вони зуміли побудувати постамент, на якому змогли розкритися багато-багато яскравих людей, котрі надалі визначали час.

Саме поява таких особистостей - величезний успіх перебудови.

Один із символів горбачовської відлиги - фільм Тенгіза Абуладзе «Покаяння». Це дуже потужний художній образ... У кіно-то ми покаялися. А ось не знаю, як у політиці чи в інших сферах життя?.. Каятися треба...

Сьогодні, до речі, багато людей іронізують над Горбачовим. Вважаю це дурістю й невіглаством. Адже ця людина «зламала» не лише Берлінський мур, а й відкрила залізну завісу. Ми всі завдяки йому стали вільними людьми.

Ще одне хочу зауважити: роки перебудови (1985-1989) - передусім роки гласності.

Правда, коли гласність настала, то деякі творці замислилися: «А як творити далі?» Адже звикли думати про «заборону» або «протест». Інакше кажучи: виросли в клітці і хотіли з неї вирватися. А куди ж летіти? Я, до речі, жодного шедевра в кіно не пам'ятаю після 1986-го... Та й про себе можу сказати: найцікавіші картини зняв «до» 1986-го. Потім хороші фільми були. Але епохальних - нема.

І про інших можу сказати те ж саме. Наприклад, перший фільм «Стомлені сонцем» Микити Михалкова - хороший. Але «Механічне піаніно», «Обломов», «Раба кохання» - це значно краще. А його дебют у режисурі - «Свій серед чужих...» - узагалі шедевр.

Мені ніколи не хотілося бути «громадським діячем», чого прагнули чимало митців і в горбачовські роки, та й зараз. Особливо мене обурювало швидке перефарбування деяких «творців» і демонстративне спалення партквитків...

Особисто мені, дякувати Богу, вдалося прожити життя без вступу до лав КПРС. Хоча і мене, і інших кінематографістів - Михайла Бєлікова, Костю Єршова - всіляко до цього схиляли. Може, це був хуліганський вчинок із мого боку, але я свого часу переконав керівництво студії імені Довженка: жодної користі від партійної приналежності не буде! І нічого... Прожили нормальне життя і без партквитків.

Із минулим не треба різко - по живому - розривати. Не вірю й тим, хто служив-прислужував колишній влади, а тепер став затятим шовіністом (хоча раніше був комунякою з комуняк). Якщо людина була нещирою тоді, то й тепер вона
така ж: нутро не змінюється.

«ЄНАКОмислячий...»

Ольга МУСАФІРОВА. Журналіст, публіцист; у середині 80-х на шпальтах «Комсомольского знамени» своїми статтями на гострі теми пробивала пролом у монолітному мурі застійних ЗМІ.

Перебудова для мене почалася з міста Єнакієве. (Спокійно, це не про Януковича!)

На початку 89-го я стала довіреною особою першого секретаря Єнакіївського міськкому комсомолу Віктора Гончарова на виборах у народні депутати СРСР. Ми були знайомі більше року. Термін для журналіста достатній, щоб закохатися в героя своїх статей і разом із ним буквально зненавидіти все, з чим закликав боротися Горбачов.

Гончаров, за мірками Єнакієвого, наздоганяв - у плані симпатій і антипатій - Михайла Сергійовича. Тобто мав відданих прихильників і заклятих ворогів. Він лаяв донецьку і київську владу за бюрократизм, пресу - за боягузливість і сірість, вимагав правди про екологічну ситуацію в місті, «пробивав» будівництво молодіжного кооперативу - житло робітникам, не тільки начальству, і доводив до істерик торгівлю, вимагаючи свідомо обмежувати продаж алкоголю у дні зарплати, щоб чоловіки доносили гроші до домівок. Правда, погано збирав внески. Опирався: відновимо довіру до комсомолу - люди самі захочуть підтримати його фінансами. Зрозуміють, яка важлива роль цієї організації у справі реформування Радянського Союзу!

Прочитала вище перелічене, всміхнулася. Наївні підстави для того, щоб почуватися борцями... Але після Сургута - як усе-таки недвозначно зробили Сибір місцем зустрічі найрадикальніших комсоргів Союзу! - нам здавалося, що процес справді пішов. Незабаром казенний совок простягне ноги, а правильні контури країни накреслимо самі. У Сургуті мені також дали футболку з написом «Лідер», оскільки Гончаров «по блату» залучив до роботи над підсумковим документом, так званою платформою тридцяти, сповненим крамоли: «Комсомол зберігає свободу у виборі практики для досягнення поставленої КПРС мети». Здається, тоді до Віктора вже приклеїлося прізвисько «Єнакомислячий». Чи то його так називали на бардівських фестивалях у міському ПК, куди народ рвався навіть із Києва - слухати цілодобово Кукіна, Клячкіна, Городницького та інший романтично-демократичний «неформат»?

Босів українського ЦК вдарила колективна трясця, коли Віктор виграв вибори в Єнакієвому, перемігши директора металургійного заводу, знатного шахтаря, бригадира штампувальників, редактора газети і ще когось. Це було торжество персональної, мажоритарної справедливості: з Гончаровим пов'язували надії, з іншими - ні. Пишаючись неймовірно, я тицяла в телевізор, де Москва транслювала перший і останній перебудовний з'їзд: «Ось, ось, поруч з Ардзинбою і Галиною Старовойтовою!» (Гончаров увійшов до Міжрегіональної депутатської групи.) До серпня 91-го, до путчу, ми бачилися кілька разів. Доки через Тбілісі, порубаний саперними лопатками, і Вільнюс, розчавлений гусеницями танків, розмірковувати про реформування СРСР не перехотілося взагалі.

Віктор вважав інакше. «Ви - зрадники!» - так завершувалися діалоги, де я в його очах перетворювалася на агресивну українську націоналістку. Особливо після матеріалу про те, як ОМОН виламував двері в готелі «Україна», теперішньому «Прем'єр-паласі», і обприскував «черемхою» журналістів, щоб не заважали полоненню депутата Ради, рухівця Степана Хмари. Здавалося, Гончаров був готовий сам, у ручному режимі, силоміць, була б його воля, утримувати клаптикову ковдру братніх республік, яка розповзалася на частини. А Горбачова Віктор прокляв. Гадаю, ще й за те, що не бачив себе в новій системі політичних координат.

...Я вирішила розшукати його тільки тепер. Обдзвонила спільних знайомих. «Та твого Гончарова у 2006-му посадили! Спочатку працював у лісорозсаднику, але все з конфліктами. Потім поїхав у Феодосію, на батьківщину дружини. Тютюновою фабрикою керував. (Віктор, скільки пам'ятаю, на дух не переносив куріння.) Розкрадання в особливо великих розмірах. Плюс у мери поліз у чужому регіоні. Він же завжди був вискочкою, пустодзвоном. Тільки ти не помічала!» - поблажливо покритикували мене екс-комсомольські боси: банкіри, нардепи, патріоти. Цілком достойні, без зазору вмонтовані в життя люди...

«Як і раніше, латаємо старі діри»

Андрій КУРКОВ, український письменник; у перебудовні роки - з 1985-го по 1987-й - служив охоронцем в Одеській виправній колонії №51; єдиний письменник пострадянського простору, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів.

- Горбачову вдалося зламати хребет соціалізму. Хоча, можливо, він навіть і не мріяв про це. Проте, об'єктивно кажучи, народ наш виявився ледачим і, замість того, щоб вибудовувати нові конфігурації в економіці, гуманітарній політиці, почав латати й заліплювати старі діри. На фундаменті, закладеному Горбачовим, виросли напевно не ті споруди, про які мріяли альтруїсти середини 80-х ХХ століття. Я ось зараз у поїзді їду. А поруч - інший потяг... У якому тільки один вагон новий, а решта - мотлох часів СРСР. Із усього того минулого іржавого часу. Вочевидь, сміливості, мудрості та спритності вистачило тільки на спорудження нових фасадів у Кончі-Заспі або на інших сакральних територіях. А будувати державу - завдання серйозніше... Мені здається, що той горбачовський період свободи слова, гласності, зникнення самоцензури, публіцистичного вибуху, - все це не минулося безслідно. І, напевно, кожне покоління має пережити схожі моменти. Адже настає момент, коли хочеться відчинити «холодильник» - і викинути звідти весь непотріб... Тобто, образно кажучи, такий момент «звільнення від непотрібних речей». Те, чим і стала для багатьох перебудова. Вона стала процесом викидання мотлоху на звалище історії... І, звісно ж, періодом ілюзій, які так і залишилися ілюзіями.

«Отримали Україну без бою... І здають без бою»

Ліна КОСТЕНКО. Поет; совість нації - і цим усе сказано.

- Про ситуацію у зв'язку з перебудовою я свого часу вже все сказала. І про те, що було. І про те, що є... Все це - у віршах. Поет мусить писати, а не говорити. Якщо деякі мої нові вірші відповідають на таке глобальне запитання - у зв'язку з 25-літтям горбачовської відлиги, - тоді й шукайте відповідь...

Проґавили, прогледіли,
і хочеться - на Марс.

Це сталася трагедія, а ви зіграли фарс.

* * *

Доборолися, добалакались,

досварилися, аж гримить.

Україно, чи ти була колись

незалежною хоч на мить

від кайданів, що волю сковують?

Від копит, що у душу б'ють?

Від чужих, що тебе скуповують?

І своїх, що тебе продають?

* * *

Шакали знову ошукали.

Тепер вони вже - не шакали.

Тепер вони: то «за», то «проти»,

то шахраї, то патріоти.

* * *

Отримали Україну без бою

і здають без бою.

А втім, чого ж без бою?

Б'ються поміж собою.

* * *

Дивлюся ввечері і вранці,

милуюсь депутатським ґроном.

Яка гармонія і танці,

і єдність змій з Лаокооном.

* * *

Прости мені, мій змучений народе,

що я мовчу. Дозволь мені мовчать!

Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,

і тільки змії кубляться й сичать.

Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.

Злість рухає людьми,

але у бік безодні.

* * *

Компроміси, компромати,

компрадори і примати.

Скільки сили треба мати,

щоб усе це ви-три-мати?!

* * *

Які засиджені скрижалі!

Яке злиденство зветься шансом!

На жаль, уже і в цій державі

стаю потроху дисонансом.

* * *

Популяція. Нація. Маси.

І сьогодні, і вчора, й колись -

українського пекла гримаси

упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,

і віки безголів'я вдогонь -

хай він спалить усе це нікчемство,

українського пекла вогонь!

«Свобода слова - як проміжний результат»

Юрій ПОЛЯКОВ, письменник, головний редактор «Литературной газеты», його повісті на межі 80-90-х - «НП районного масштабу», «Сто днів до наказу», «Апофігей» - розбурхали громадську думку, оголивши болючі виразки радянського побуту і буття.

- Одним із головних стовпів перебудови, її принципом, стала свобода слова. Певною мірою свобода слова і є тією будівлею, яку одні вже спорудили, інші - у процесі...

Але зазначу: найбільша свобода слова в Росії була тоді, коли воювали між собою спочатку Єльцин із Горбачовим, а потім - Єльцин із Верховною Радою. Спочатку воювали на словах. Потім - із застосуванням танків. Отож, у період того двовладдя якраз і виникла найбільша свобода слова в Росії. І насамперед - свобода політичного слова.

А щойно закінчувалася бійка між двома центрами влади, свобода політичного слова, так би мовити, і входить у береги. У нас вона вже ввійшла в береги. Мабуть, незабаром це станеться і у вас.

Що стосується свободи слова письменницького, то я як редактор «Литературной газеты» не відчуваю тиску. Ніколи мені не телефонували ні з адміністрації президента Росії, ні з будь-якої іншої структури - з претензіями або з вимогами.

Правда, одного разу телефонували з посольства України. Сердилися, що друкуємо «на Україні», а не «в Україні».

Не кажу, що готовий ідеалізувати нинішню владу в Росії. Адже й серед неї чимало людей, далеких від культури. Коли я тільки-но прийшов у «Литературную газету», то, уявіть собі, тоді в ній років сім не згадувалася прізвище письменника Валентина Распутіна - і це після перебудови! Друкувалися виключно ліберали-західники.

Відтоді ми дотримуємося принципу: уважно й шанобливо ставитися до всього - чи то «традиційники», чи «західники». Хоча, на жаль, і в Росії тепер є низка абсолютно «денаціоналізованих», при тому впливових письменників. Тобто вони не тільки не почуваються російськими, а й взагалі громадянами. Погодьтеся, повна денаціоналізація - теж явище неприродне й небезпечне. Адже завдяки таким людям навіть слово «патріотизм» набуває забарвлення лайки. І в Україні, можливо, також забули, що український націоналіст Грушевський благополучно закінчив своє життя радянським академіком. А ви назвіть мені хоч одного російського націоналіста, який би спокійно жив у червоній Москві і завершив свій шлях академічними регаліями? Таких, по суті, немає... Вціліли тільки інтернаціоналісти, марксисти і їм подібні...

Повертаючись до перебудови...  Деякі мої твори і побачили світ, власне, завдяки суспільним змінам у середині 90-х. Повість «НП районного масштабу» написана 1981-го, а надрукована тільки 1985-го. Пригадую, свого часу мене викликав секретар ЦК комсомолу із запитанням: «Та як це у вас у книжці, в секретаря, одруженого чоловіка, є коханка? Такого не може бути!» А я знав, що в нього самого тоді був скандал, пов'язаний із коханкою, його самого викликали в ЦК партії... Я тоді відповів: напишу, мовляв, що секретар-коханець зі своєю дружиною розлучився, вас це влаштує? Його влаштувало... Вже тоді я виробив таку систему вибудовування тексту, де одне настільки чіплялося за інше, що коли пропонували якесь місце скоротити, я спокійно погоджувався, а цензори виявляли, що при таких спробах сюжет провалюється...

Повість «Сто днів до наказу» написана у 80-му а надрукували її 1987-го. Стройові офіцери на книжку відреагували доброзичливо, а серед генералів не було єдиної думки. Так сталося, що відомий військовий історик Дмитро Волкогонов перешкодив своєчасній появі цієї книжки (це вже потім цей історик став прогресивним і сміливим). А мене довго тягали по високих військових кабінетах... Відомий маршал Дмитро Язов сказав: «Це ви розвалили Радянський Союз своїми повістями!» На що я парирував: «А може, це ви його розвалили - своїми діями чи бездіяльністю?..»

«Кожен спорудив собі «кабінет»!»

Михайло ЖВАНЕЦЬКИЙ. Письменник-сатирик; один із рупорів гласності, який своїми творами передбачив, а потім, можливо, і поховав епоху горбачовської відлиги.

- Швидше, доречне запитання: чого не побудували?..

Як відомо, і соціалізм, який зрошував кров'ю долі народів, не мав плану гуманного будівництва. Так і період початкового, а потім - і подальшого нагромадження капіталу мав єдиний план - нагромадити. Перебудова зруйнувала Радянський Союз. Це аксіома. Але справді цікаво: що ж сталося в результаті? Яка «архітектура»?

На мій погляд, усі ми - жителі колишніх союзних республік (а також їхні вожді) - понабудовували собі різних-різних «кабінетів»... Обставили меблями. Хто дорогими, іноземними. А хто - простенькими (але зі смаком)... Ці кімнати прикрасили хто як зумів... А відтак - кожен після тієї перебудови тихо-комфортно влаштувався у своєму кабінеті. І тепер - кожен сам собі господар... Чи то скоса, чи то зверхньо позирає на двері сусіда. У цих кабінетах, окремо одне від одного, у втраті колишніх духовних, душевних комунікативних зв'язків - і є результат тієї горбачовської перебудови. Стіни побудували. А мости?

Ще в ті роки, пригадую, написав: «Наша перебудова весела, як кохання, коли фригідність знизу, а імпотенція зверху!». Чи легше стало відтоді жити брату-письменнику? І чи не задавив його під постперебудовним сміттям маскульт?..

Я так думаю... І культура масова, і культура висока - це є завжди і в усіх країнах. Тільки в країнах колишнього СРСР, які ненароком отримали свободу і не мали демократичних традицій, захоплення саме маскультом і здається мені закономірним, навіть обгрунтованим. Просто це легше сприймається і «засвоюється» організмом. А в країнах із традиціями демократичними - там завжди ці два світи співіснували: високий і ниций, для вічності і на потребу. Має бути все: і Набоков, і Толстой, і Шевченко... і «Аватар».

«Спробували «построїти» самих себе»

Юрій РОСТ. Публіцист, фотограф. І в перебудовні роки, і тепер - на шпальтах впливових російських ЗМІ гостро й полемічно вдивлявся у болісні «ракурси» життя.

- Весь фокус у тому, що будувати треба теперішнє, а не майбутнє. Майбутнє - занадто віртуальне відчуття. Тому що майбутнього немає. Щойно воно настає - одразу ж і перетворюється на реальність... Найголовніший урок тієї перебудови: ми хоча б спробували розпочати «побудову» самих себе. Раніше нас «строїли» в шеренги за стійкою струнко. А з 1985-го була хоча б спроба «самострою»...

Що з цього вийшло? Результатів немає. Немає й загального архітектурного бачення тієї горбачовської перебудови. Бо тоді, 1985-го, був тільки старт. А потім - усі побігли врізнобіч. Але вже добре, що 25 років тому з'явилася хоча б можливість вибору і втечі. Якби запитали, коли було комфортніше жити - тоді чи сьогодні, - я б відповів: сьогодні... Навіть з урахуванням усього того, що відбувається. Хоча раніше, звісно, я був і молодшим, і були ще живі багато близьких.

Перебудова Горбачова в ті роки порушила одну дуже важливу проблему - ідентифікації. Треба було самому визначитися: хто ти, з ким ти, у якому руслі рухаєшся? Тому попередній підсумок (ніби конфігурація) горбачовської перебудови в переломленні на наш час: це навіть не вагітність, це лише «зачаття»... Тільки майбутні покоління зможуть побачити й оцінити цей «плід».

«Перебудова породила махновщину»

Борис ОЛІЙНИК. Поет; у середині 80-х - депутат Верховної Ради СРСР; заступник голови Палати національностей Верховної Ради СРСР; один із найзапекліших критиків Горбачова, якому присвятив книжку «Князь пітьми»: в ній крізь лиховісні символи та образи окреслено крах Радянського Союзу, а Михайло Сергійович виступає в ролі «нечисті».

- «Що побудували?» - вже в Україні - на фундаменті горбачовської відлиги? - перепитує Борис Ілліч. - Можливо, занадто образно намалюю цей «об'єкт»... Він більше схожий на городнє опудало. На голові - козацький оселедець під американським капелюхом, ковбойкою, на шиї - французький метелик, нижче - шаровари і... російські постоли! От що це за «персонаж»? З іншого боку: що ж ми хотіли спорудити? Якщо український народ має 500 років бездержавності?  Але цей народ - і непереможний.

Ще один результат перебудови для України: махновщина в зовнішній і внутрішній політиці. Хотілося б думати, що це відлуння давньої козацької вольниці... Але це не так! У багатьох питаннях, отримавши свободу, не навчилися шукати золоту середину та компроміси. Забракнуло мудрості і терпіння по-дорослому будувати державу (у її класичному розумінні), не підлаштовуючись під інших. Під завалами перебудови було поховано мораль, духовні цінності, бал правлять тільки гроші... Явно не про це мріяли архітектори перебудови. І Михайло Сергійович зокрема.

Загалом, ця тема для мене болюча. Оскільки тоді, 25 років тому, були люди, котрі спостерігали збоку за тим, що відбувалося в СРСР, я опинився «всередині»... У кратері вулкана. Саме в тій групі, яка й ухвалювала ключові рішення стосовно колишніх союзних республік: що віддати центру, що залишити колишнім «сестрам»? Спочатку здавалося: все йде нормально. Була ейфорія.

Але років через два особисто мені вже стало очевидно: це все лише спонтанні рухи Горбачова, він тільки базікає, він не прагматик... Усе пущено на самоплив! Навряд чи тоді запитували себе: а чи був у Горбачова план перебудови? Саме з таким запитанням одного разу підійшов до генсека. «Михайле Сергійовичу, то у вас є план перебудови?» Він відповів: «Так, звісно!..» А мені б ще й витребувати цей «план» Горбачова. Але я тоді - у своєму колишньому статусі - не зробив цього. І дуже з цього приводу жалкую!

А вся подальша ситуація - з Форосом, зі «зреченням престолу», - на моє глибоке переконання, не більше ніж імітація самим Горбачовим того драматизму, якого особисто він не переживав так болісно, як, наприклад, Раїса Максимівна... Для неї ті події були шоком.

Забігаючи наперед, зауважу... Так, розвалили Радянський Союз. Комусь весело, хтось досі сльози ллє. Але погляньте: та ж таки Європа, яка облаштовує вже свій Євросоюз (із конституцією тощо). Хіба там не врахували і гіркий, і корисний досвід колишньої наддержави - СРСР? Хіба Євросоюз - це не ідеальна модель того-таки Радянського Союзу, якби він виявився в результаті «перебудований» виключно на демократичних, правових засадах?

Здавалося тоді, все має піти нормально. Адже «діди», котрі управляли СРСР, давно втратили розум і відчуття реальності. Природно, потрібні були зміни! Серйозно вивчалося питання: чим же має стати СРСР уже в новому «форматі» - конфедерацією, федерацією? Адже та «перебудова» передбачала тільки «ремонт» величезної радянської країни. Однієї шостої частини суходолу! А Україна, до речі, якби процес «перебудови» вдався, мала б отримати найкращі преференції... У результаті, після того, як «перебудували», Україна багато втратила по економічній лінії. Водночас посилила лінію своєї суверенності, незалежності.

«Об'єкт будівництва - Малоросія»

Віталій КОРОТИЧ. Поет, публіцист; редактор журналу «Огонек»; у середині 80-х - початку 90-х це видання стало символом гласності та перебудови, найкращі публіцисти вважали за честь з'явитися тоді на сторінках журналу Коротича.

- На запитання «що побудували?» - напевно найбільш об'ємно відповів би Віктор Степанович Черномирдін: хоч би що ми будували, все одно виходить - КПРС...

У цьому афоризмі є частка істини. Оскільки результати горбачовської перебудови для України не стали для тієї ж таки України можливістю ефективно облаштувати свою партійну систему.

І не стали важелем для усунення моторошної нерівноправності (у всіх сферах).

Доти, доки не сформується мисляча нація, нічого не зміниться - і не зрушить із мертвої точки. І доти, доки соціальний ліфт не підніматиме нагору людей молодих, енергійних і мислячих, а державні структури не наберуть обрисів прозорості, навіть наївно розмірковувати на тему якоїсь майбутньої нової конфігурації в соціумі, державі.

Мені здається, Україну досі душить Малоросія. І, мабуть, Малоросія поки що і є для нас результатом тієї перебудови.

Перебудови, яка була, взагалі-то, далека від романтики. Просто в той період стало очевидно: колишні структури - комуністичні - самі по собі нежиттєздатні. І це зрозуміли самі керівники цих структур.

Тому Громико, Щербицький і підтримували Горбачова. Посилено намагалися знайти новий механізм, зберігаючи старий...

Були тоді, як відомо, і серйозні зовнішні чинники. Рейган вибудував домовленості з Арабськими Еміратами: нафта подешевшала... І СРСР, який, практично, опинився на межі, очікував крах.

Це був і крах партійного управління. Оскільки партійна корупція підгрібала все під себе. А політпідпілля тоді не було. Була тільки група інтелігентів, які поширювали «інформацію» про своє керівництво. Тільки КДБ був настільки могутнім, що будь-які волелюбні претензії знищувалися в зародку.

Стосовно України ситуація виявилася ще драматичнішою. Оскільки українська інтелігенція була виключно «ліричною». Опально далекою від складних державних і економічних проблем, від механізмів їх розв'язання. Тому й очікувати від «меринів» якихось «будівельних звершень» було важко.

Визвольного руху в Україні тоді теж не було. Тільки спроби.

Тому в середині 80-х, напередодні перебудови, певним чином збіглися інтереси партійного керівництва (воно хотіло модернізації Радянського Союзу) й ідеали «ліриків» (вони хотіли більших свобод для себе).

А коли все це бабахнуло - ніхто не виявився готовим до того, що треба мислити іншими категоріями. І не тільки ліричними. Потрібно будувати держави - держави суверенні. А це найтяжчий і досі незавершений процес.

Врешті-решт до керівництва суверенними державами прийшли ті ж таки партійні функціонери, зберігши свої колишні принципи владарювання.

І якщо в Західній Європі свого часу знищили практично всі привілеї для номенклатури, то в нас ці привілеї тільки вдосконалили.

А досвіду серйозного державного управління не було - ні в кого.

З іншого боку, вже тепер з'явилися покоління «нерадянські». У них інше мислення, інший погляд на державу. Вони, як мені здається, помірковано ліричні й водночас - прагматичні. Вони виросли іншими людьми, тому вже від них залежатиме, що в результаті вдасться побудувати. Оскільки, повторюю, поки що побудували тільки «Малоросію».

«Без слів»

Дмитро ПАВЛИЧКО, поет, політик, один з організаторів Народного руху України «За перебудову».

Категорично відмовився відповідати на запитання «ДТ», мотивуючи тим, що «перестройка» - суто російський комуністичний сюжет, а Україна завжди мала свій шлях і свою історію. Навіть після Другої світової війни росіяни повернулися до себе додому, а українці - «на окуповану територію».

«Україна і... Руїна»

Лариса СКОРИК, архітектор, політик, громадський діяч.

- Руїна - ось загальна «архітектура» тієї перебудови. Здавалося, тільки-тільки Україна почала виходити з цієї руїни - на початку 2000-х, коли багато показників вселяли надію, що все ж таки можна подолати і найбільш кризові етапи... Але настає... 2004-й. І з ним уже нова руїна для України... Тож «перебудова», радше, процес майбутнього, а не артефакт радянського минулого...

«...у Києві ріжуть пальці»

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ. Письменник; голова Спілки письменників України; 1989 - 1991 рр. - народний депутат СРСР, член Міжрегіональної депутатської групи; один із засновників Народного руху, очолював оргкомітет Руху, з 1989 р. - голова Київської координаційної ради Руху.

- Етимологія слова «перебудова» зумовлена, радше, обережністю Михайла Горбачова. Його бажанням зберегти попередню «будівлю» Радянського Союзу. Насправді перебудовувати тоді було нічого! Потрібно було будувати - з нуля. І на новому фундаменті будувати новий хмарочос.

А перебудова ж для України в той період - це ще й спроба «консервації» старих руїн, а не бажання споруджувати будинок із нуля. Хоча суспільство й тоді вирувало, жило надіями. Для України горбачовська перебудова, на мій погляд, - просто невикористаний шанс. І ще - повільне розтискування попереднього тоталітарного кулака.

Можливо, меншою мірою тоді була економічна свобода, а більшою - тільки дотик до болючого національного питання. Я працював тоді в групі Андрія Сахарова. І говорили в той період про різні цінності, частіше - інтернаціональні. А ось про національні цінності говорили одиниці. Сахаров, Боннер, Афанасьєв торкалися цих тем.  Російський сегмент, який затіяв перебудову, не розумів національного питання, намагався його уникнути... Тому український Народний рух тоді й зробив потужний акцент саме на національному питанні... Якщо дивитися на Україну і Росію з дистанції років, то в пам'ятку одне давнє прислів'я: «Коли в Москві ріжуть нігті, то в Києві - пальці»...

Ця формула симптоматична. Однак усе ж таки саме перебудова дала Україні додатковий шанс здобути незалежність. Інше питання: як цим шансом скористалися? З одного боку, начебто здобули і свободу слова, і свободу вибору. З іншого боку - вседозволеність, колосальне виверження сірості, яка заповнила політичне середовище, культуру... Але все це - етапи проміжні. Оскільки як такої «будівлі» ще немає. Це - тільки справа майбутнього.

Олег Вергеліс, Катерина Константинова, Станіслав Бондаренко, «Дзеркало тижня»

Фото - «Дзеркало тижня»