Формат докудрами та суб'єктивна камера іноді творять дива, одне з яких - стрічка Олатунде Осунсанмі «Четвертий різновид». Порядний ілюзіоніст ніколи не виходить на публіку з одним-єдиним фокусом. Режисер, у якого за плечима одна короткометражка і малобюджетний трешак про печерний кошмар з пустелі Кизилкум, цього разу з'явився на сцені з такою кількістю магічних шаф та капелюхів з кролями, що аж очі розбігаються.

Крах сприйняття реальності, про який так часто розповідають сучасні мислителі-кіберпанки, найпростіше пояснити агресивною роллю медіа, що з однаковою інтенсивністю транслюють нісенітниці та факти, які - вже на шляху до масової свідомості - зрощуються, стають однорідною інформаційною речовиною буття. Тож немає нічого дивного в тому, що вислів «вірю, бо абсурдно» почали сприймати як «не вірю, бо може бути правдою».

Захист від того, що може виявитись правдою, - найкоротший шлях до марновірства, оптимальний маршрут до воріт пекла або ж, як мінімум, до сучасного мистецтва, яке давно перетворило простір вашої віри на знімальний павільйон, популярний роман чи крикливу телепрограму.

Ще якихось чверть сторіччя тому, наприклад, найкращі фільми жахів насамперед розраховували на вашу уяву, й лише її соками живилися. Сьогодні видобуток емоційної руди настільки ускладнився, що ніяких кайл та інших художніх засобів не настарчиш. Доводиться дедалі частіше атакувати пожовклий недогризок глядацької віри, та ще й припрошувати: мовляв, уся ця історія заснована на реальних подіях, і це вже ваша справа, як до неї ставитися.

Формат докудрами та суб'єктивна камера іноді творять дива, одне з яких - стрічка Олатунде Осунсанмі «Четвертий різновид» (цього місяця відбувся її реліз на DVD).

Порядний ілюзіоніст ніколи не виходить на публіку з одним-єдиним фокусом. Режисер, у якого за плечима одна короткометражка і малобюджетний трешак про печерний кошмар з пустелі Кизилкум, цього разу з'явився на сцені з такою кількістю магічних шаф та капелюхів з кролями, що аж очі розбігаються.

Почати варто з самого жанру, а точніше - з його подвійного дна.

Вже на першій хвилині стрічки з'являється фея з ясними очима, яка повідомляє: «Мене звати Міла Йовович і я буду виконувати роль доктора Абігель Тайлер. Цей фільм відтворює події, що сталися 1 жовтня 2000 року на Алясці в місті Ном». І далі - про 35 годин справжніх аудіо- та відеоматеріалів.

Тренований глядач добре знає, що словосполучення «документальна основа» часто не має нічого спільного з реальністю. Навіть коли йдеться про справжню кримінальну історію. Якщо Девід Фінчер сумлінно відтворює на екрані шлях невловимого маніяка Зодіака й не відступає від загальновідомих фактів, то це аж ніяк не заважає Ті Весту сотворити демонічно-різницьку галюцинацію «Дім диявола», приліпивши до неї лише тінь «документальності».

Ще ефектніше на глядача впливають містифікації. Сам стиль псевдодокументалістики може легко матеріалізувати будь-яку маячню, й авторам таких стрічок навіть не треба наполягати на використанні «документальної основи», - публіка сама себе переконає. Знаковою роботою цього напряму свого часу стало «Пекло канібалів» Руджеро Деодато, яке заборонили в усіх країнах, де існують кінотеатри. Таранний метод Деодато полягав у тому, щоб поєднати бутафорію дикунського насильства зі справжніми кадрами вбивства і розчленування тварин; глядач ніби й розуміє, що цей сфабрикований репортаж не може бути правдою, - і саме тому схильний повірити режисерові.

З'ясувалося, що вірогідність подій на екрані - не настільки важлива, як сам стиль оповіді. Цим відкриттям сьогодні користуються на кожному кроці, й успіх таких стрічок, як «Репортаж» чи «Монстро», остаточно нівелює значення «документальної основи», без якої можна досягнути не менш реалістичного впливу.

Еталоном комерційного застосування псевдодокументалістики став фільм «Відьма з Блер», в якому атмосфера жаху створюється без жодної кривавої сцени. І саме цим шляхом скористався режисер «Четвертого різновиду», який примудрився зняти фільм жахів, який формально належить до найзадрипанішого напряму фантастики.

Якщо містичні оповіді досить непогано почуваються в одному котлі зі «справжніми фактами», то історії про НЛО та чужопланетян - окремий пласт медіа-реальності, який має стільки ж прихильників, скільки й запеклих критиків.

У місті Ном на Алясці справді час до часу зникають люди. Скептики вважають, що побутовий алкоголізм і ненайкращий клімат - достатнє пояснення цього феномену. «Четвертий різновид» переконує, що це мерзенні витівки чужопланетян, які викрадають місцевих мешканців і доводять їх до божевілля. Стрічка нібито є реконструкцією подій, що трапилися з родиною психолога Абігель Тайлер, яка досліджувала нещасних трударів,  зацькованих космічними приблудами, а згодом сама стала жертвою атаки НЛО. Переконаний, що серед мільйонів різноманітних свідчень про контакти з іншими світами  можна знайти кілька тисяч аналогічних розповідей. Відтак виготовити «документальну основу» для такої стрічки - набагато простіше заняття, ніж пошук живої черепахи, яку можна було б розтрощити перед камерою. Натомість режисер вдається до абсурдного, на перший погляд, кроку: наголосивши, що всі документальні матеріали в стрічці - автентичні, він підсовує глядачеві недоладну підробку. «Справжню» героїню фільму, роль якої, нібито, виконує Міла Йовович, натомість грає маловідома акторка Шарлота Мілчард. А нібито «справжні» записи, де з'являється НЛО або чути компресовані голоси прибульців, що белькочуть шумерською, викликають єдиний доречний спогад - фільм Еда Вуда «План 9 з відкритого космосу», в якому літають підвішені за ниточку каструльні покришки.  Навіщо аж так ускладнювати надзвичайно просте завдання? Адже на кастинг, за першим покликом, з'явилося б чимало гідних кандидатур зі своїми правдивими історіями, а кожен другий пересічний телевізійний фільм уфологічної тематики рясніє набагато переконливішими аматорськими кадрами.

Проте, всупереч здоровому глузду, саме ця подвійна містифікація жахає більше, ніж будь-яка спроба «розказати правду». Глядач не розуміє, чому з ним так поводяться і яка справжня мета цієї стрічки. Його ніби навмисне відштовхують від можливості повірити в цю історію, поки всі інші наввипередки демонструють неспростовні докази контактів з позаземними цивілізаціями. Так, це лише чергова художня пастка, але обійти її неможливо, й не рятує навіть стійке упередження до самої НЛО-тематики, яка нахабно зачиняє свої двері просто перед вашим носом. Стукай, скільки влізе, - тобі не відчинять.

Михайло Бриних,  для ZAXID.NET

Фото - zaxid.net